Рибинська сільська рада - 23 Січня 2020

Рибинськ – центр сільської ради до якої належать малі села Голубівщина, Журавлева Буда, Лісове, Новоселівка, Парастовське, Стопилка. Знаходиться за 27 км від районного центру.

Село було засноване переселенцями з Білошицької слободи у 1920 р. Раніше на цьому місці був казенний сосновий ліс, який у 1894 р. хтось запалив. Відтоді вигорілу ділянку (близько 50 десятин) назвали «Погар». На випалених ділянках почали сіяти просо, а тоді жито. У 1910 р. ці землі розбили на ділянки і почали продавати.

У березні 1920 р. на зборах у Білошицькій слободі на переселення на «Погар» записалося 55 сімей. У серпні того ж року Сосницький виконком дозволив переселення. Першим поселенцем став Юрченко Євтихій, який залишився зимувати на новому поселенні. Масове переселення вже відбулося наступного року. Хутір спочатку називали Рибин. Так називався рівчак, який переділяв поселення надвоє. Для навчання дітей громада найняла вчительку з Перелюба Зубенко Марію Трохимівну за 20 пудів картоплі та 20 пудів зерна. Під школу використовувалася хата Лисенка Юхима. На 1 січня 1923 р. в 4-класній школі навчався 31 учень, переважно хлопчики, навчання велося українською мовою.

У 1922 р. хутір отримав назву Рибинськ. Було обрано сільський виконком на чолі з головою Шматком Григорієм Тимофійовичем. У його хаті і працював спочатку виконком. Рибинський комнезам складався з 20 господарів. У 1923 р. відрито магазин. Помаз Федір та Горний Ілля збудували капличку.

На початку 20-х по території Рибинської сільради ще оперували повстанці-анархісти.

У травні 1924 р. головою Рибинської сільради Охраміїівського району обрано Федченка Порфирія, секретарем – Помаза Василя. Число дворів на хуторі зросло до 66 (356 жителів). До сільради належали ще хутори Стопилка і Новоселівка. За 190 пудів жита у Балясах купили хату і побудували з неї школу. Вчителі мінялися кожен рік бо не було житла. З Марією Кирієнко разом працював Григорій Васильович Курганський, його змінив Василь Олександрович Бондаревський. Вечором у школі працювали хата-читальня і клуб. Там же проходили всі збори. У 1928 р. у всіх 4-х класах навчалося 52 учні. Завідував школою, де вже працювало 3 вчителі, Горний Михайло Ісакович.

У 1925 р. збудували млин-вітряк, згодом ще олійницю. Потім комсомольці посадили невеликий парк на 0,5 га. Збудували літній театр на 200 місць. У 1927 р. встановили радіовишку і в школі слухали радіоприймач.

У 1927 р. було організовано товариство кустарів-надомників на чолі з Юрченком Євтихієм. З 20-х років діяло Рибинське споживче товариство (голови – Юрченко Тит, Роща Костянтин Гнатович). У 30-х роках його перевели у Радомку.

З 1929 р. розпочалася колективізація. Головою новоствореного колгоспу «Переможець» обрали Юрченка Михайла Захаровича. Голову сільради Федченка за ухиляння від колективізації виключили з партії та позбавили посади. На його місце обрали більш енергійного Говенка Якова. Тоді ж відбулося переселення кількох сімей до Оренбурзької області. Першого року у колгоспі на трудодень видали по 2 кг зерна та по 4 кг картоплі. Кустарне виробництво перейменували у артіль «Червоний кустар». Для неї вже збудували приміщення. Артіль виробляла хомутові кліща, бочкотару, колеса, сані, держаки для лопат, лопати для зерна, качалки і рублі для прасування білизни. Пізніше створили другий колгосп «Паризька комуна» (голова Бєляй Єфрем Фролович). Господарство мало більше 600 га сільськогосподарських угідь. У 1932 р. на загальних зборах об’єднали колгосп «Переможець» і артіль «Червоний кустар» у промколгосп «Переможець» (голова Бондаренко Зиновій Дмитрович). Йому залишили близько 400 га землі. У сільськогосподарському виробництві оплата здійснювалася у трудоднях, а у промисловій частині – грошима. Лісозаготівлі проводили за 20-25 км від Рибинська у Жуклянських та Калачовських дачах. Збудували бондарний, обозний і столярний цехи.

Було розкуркулено господарства Єрмоленка Петра, Кобця Віктора, Шматка Агея, Ісаченка Василя, Хроленка Мини,Федченка Прохора. Їхні хати використали під їдальню, контору промколгоспу, медпункт, школу і сільраду. П. Єрмоленко пізніше був засуджений як куркуль.

Під час голоду 1932-1933 рр. для всіх бажаючих працювати була влаштована колгоспна їдальня, через що сам голод колгоспники переносили легше ніж в інших селах. У 1934 р. 13 сімей виїхали по переселенню у Амвросіївський район Донецької області. Незабаром вони почали вертатися назад. Рівень колективізації по сільраді був надзвичайно високий: з 304 дворів колгоспними стали 98%. Майже вся земля сільради (2861 га) стала колгоспною.

Колгосп «Паризька комуна» купив трактора «Фордзон». Купували кінні сівалки та іншу сільськогосподарську техніку на кінній тязі. Надалі почали залучати трактори та іншу техніку Холминської МТС. Будувалися колгоспні споруди: свиноферма, майстерня, стайня, контора тощо.

З 1934 р. школа стала семирічкою і здійснила перший випуск у 1937 р. Вчителями спочатку, крім директора, працювали випускники педкурсів Назаренко В. Р. та Гарбуз В. Л. На 1937 р. вже було 8 вчителів та піонервожатий. Для школи збудували нове приміщення з хати-читальні та жилої хати. Горний до 1935 р. заочно закінчив технікум і надалі працював директором. По роботі характеризувався задовільно. Працював він тут директором і по війні.

У 1937 р. почалися часті арешти. До вищої міри покарання засудили колгоспників Іваненка Володимира Мойсейовича, Іващенка Захара Юрійовича; 8 років виправно-трудових таборів отримав Бондаренко Йосип Леонідович. Брат З. Іващенка Микита отримав у 1938 р. 4 роки таборів, але вже наступного року вийшов на волю. Реабілітували їх лише у 80-х роках минулого століття.

У 1935 р. відкрили медпункт, а у 1938 р. збудовано дитячий садок. В сільраді встановили телефон.

У грудні 1937 р. промисловий колгосп очолив Попсуй Дмитро Тихонович. Господарство при ньому вийшло у передові по області. Збільшилася заробітна плата працівників. Головою промколгоспу Попсуй був і після повернення з евакуації.

У 1939 р. почали зселяти у Рибинськ прилеглі хутори. Оскільки ніхто не побажав переселятися добровільно, то голові сільради було наказано зробити це силоміць. Переселили Комарівку, Дурякін хутір і «Нове життя».

30 жителів з сільради забрали на польську кампанію 1939 р. Кілька чоловік з них ще брали участь у війні з Фінляндією.

У липні 1941 р. проводилася мобілізація. З тих чоловіків, хто залишався через бронювання, створили партизанський загін (командир Шматок Іван Максимович). На загін отримали 25 гвинтівок і боєприпаси. У другій половині серпня почали евакуйовувати колгоспну худобу. Партизанський загін було розпущено, а зброю відвезли у Холми. Частина активу теж почала евакуюватися, але позаяк за Десною вже були німці, то багато хто повернув додому. Додому пригнали і корів. На зборах почали ділити колгоспне майно.

Старостою призначили завгоспа з промислового колгоспу Іваненка Зота Лукича. У 1942 р. його стратили партизани. Начальником поліції став Іваненко Петро Матвійович. У травні 1942 р. 40 осіб вивезли до Німеччини. Після Іваненка посаду старости обійняв його заступник Шамара Андрій Тимофійович. За співпрацю з партизанами його забрали в гестапо. Наступний староста з 1943 р. – Юрченко Прокофій незабаром втік до партизанів. Останнім, до приходу Червоної армії, був Мисник Андрій. Паралельно він був партизанським зв’язковим. У квітні 1943 р. німці і мадяри взяли у заручники 41 чоловіка і повели у Прибинь. Під час масового розстрілу 11 з них врятувалися втечею. Всього ж за час окупації страчено 39 місцевих жителів, спалено 6 дворів.

В 1942 р. була відкрита початкова школа, заняття проводилися в одній кімнаті.

20 вересня 1943 р. пройшли останні німецькі частини. Перед відступом спалили ремонтні майстерні, запалили місток, який селяни загасили. 21 вересня вступили радянські війська.

300 жителів сільради воювали з ворогом. 96 рибинців загинули на війні. Постановою бюро Чернігівського обласного комітету КПУ Рибинськ визнаний партизанським селом. На братській могилі партизанів у 1957 р. встановлено надгробок. У 1971 р. в пам'ять про загиблих воїнів-земляків спорудили обеліск Слави.

На війні відзначилися ряд уродженців Рибинська. Капітан Горний Петро Михайлович (1921 р. н.) в РСЧА служив з 1940 р. На фронті з 9 липня 1941 р., отримав контузію 3 серпня 1941 р. Командир роти танків МК-3 («Валентайн») 233-го танкового полку 49-ї армії 2-го Білоруського фронту, заступник командира 198-го танкового полку 6-ї кавалерійської дивізії ІІ Білоруського фронту. Нагороджений орденами Олександра Невського, Червоного прапора, Червоної зірки, Вітчизняної війни ІІ-го ступеня. Закінчив військову академію ім. Фрунзе. Дослужився до полковника. Військовий лікар Юрченко Іван Леонтійович (1918 р. н.), служив на Курильських островах, по війні закінчив Ленінградське вище медичне училище. Капітан медслужби, нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією».

З 1944 р. відновив роботу промколгосп на чолі з Харченком Іваном. Встановили динамо-машину, яка освітлювала контору, виробництво і школу. Остання містилася в дитячому садку. Її директором після окупації була Бондаренко Анастасія, а з 1946 р. Горний Михайло. У 50-х роках директорами призначалися Кравець Андрій Михайлович, Качура Григорій Прокопович. Будівництво шкільного приміщення ніяк не могли розпочати, то через недостатність коштів, то через відсутність будівельних матеріалів. Навчання відбувалося у 2 зміни у приміщенні колишнього дитячого садка. У колишньому приміщенні школи розмістився буфет Радомського сільпо.

У 1950 р. сільрада отримала нове приміщення, де також розмістилася пошта. 6 колгоспів сільради об’єднали на правах бригад в один – імені Молотова (голова Горний Ілля Ісакович). Промколгосп розділили на промартіль і колгоспну бригаду №1. Одночасно з тим земельні ділянки тим, хто залишився в промартілі, зменшили до 0,15 га. Наступного року село радіофікували. Колгосп ім. Молотова у 50-х роках вважався передовим, оскільки постійно велося будівництво; були збудовані електростанція, радіовузол, промисловий вузол (пилорама, млин, круподерка, льонотерка тощо). Щоправда, через це погіршилося економічне становище. Після Горного у 1953-1956 рр. колгоспом керував колишній завгосп Бардаков Михайло Іванович. Потім його змінив молодий агроном Горбачов Анатолій Олександрович. Після розформування МТС колгоспу дісталися 5 тракторів, 2 комбайни, молотарка і причіпний інвентар. Також господарство вже мало 6 вантажних, 2 спеціальні та легкову машини. У 1960 р. головою колгоспу, який змінив назву на ім. ХХ партз’їзду КПРС, обрали колишнього партизана, випускника вищої партійної школи Попсуя Василя Андрійовича.

Протягом 60-х років село встигло побувати у Понорницькому, Семенівському та Сосницькому районах. З відновленням Корюківського району Рибинськ перейшов до його складу. До 100-річчя з дня народження Леніна усіх передовиків нагородили медалями. Всього було нагороджено 88 колгоспників. За головування Новика Савелія Йосиповича розпочалося активне колгоспне будівництво. У 1970 р. село мало 166 дворів, тут проживало 482 чоловік. Колгосп мав 4025 гектарів землі. З 1966 р. промартіль реорганізовано у деревообробний завод. Керівництво заводом у різний час здійснювали Іваненко Федір, Шматок Василь.У восьмирічній школі (директор Шугалій Василь Авакумович) навчалося 202 дитини, працювало 12 вчителів. За кошти виділені райвиконкомом до основного приміщення добудували з обох сторін 5 класів і спортзал, школа перейшла на однозмінне навчання.

На початку 70-х почали будівництво автошляху Кучугури-Рибинськ. Колектив вірменів збудував кустарний асфальтовий завод. Потім асфальтували шляхи до малих сіл сільради. Було створено план Рибинська на 2000 рік (планувалося будівництво 4-х 16-квартирних будинків для молодих сімей). Колгосп знову вийшов у передовики. У 1975 р. Новик за високі показники отримав орден Трудового Червоного прапора. Але за кілька років райком партії зняв Новика з посади. Натомість було призначено агрононома з забарівського колгоспу Гарагулю Юрія Васильовича. Колгосп знову почав втрачати показники.

У 1987 р. коли в країні створювали орендні підряди у Рибинську організували бригаду механізаторів, якою керував Лось Микола. Бригада за рік роботи добилася високих показників. Але в подальшому через ряд обставин, це новаторство припинилося.

У 1988 р. у Рибинську мешкало 407 осіб. Працювали колгосп, деревообробробний завод, комплексно-приймальний пункт районного побуткомбінату, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку, магазини споживчого товариства, 8-річна школа, дитячий садок, Будинок культури на 300 місць, бібліотека (10 тис. томів)

У 90-х роках основним підприємством залишався КСП, а потім ПСП «Колос», дякуючи його незмінному очільнику Зборщику Миколі Олександровичу. Кілька термінів сільським головою працював колишній головний агроном «Колоса» Бездушний Володимир Миколайович. З грудня 2013 р. громаду очолює Помаз Геннадій Олексійович. При сільраді було створено комунальне підприємство «Ритм». На початку 90-х закрили дитячий садок. Багато проблем мав ДОЗ, яким у 80-90-х роках керував Мотрич Ю. М. Потім директором працював Лобода І. Ф. У 1998-2002 р. завод працював стабільно, середня зарплата на 2002 р. становила 229 гривень. Продукція – піддони, тара ящикова, ящики, пиломатеріали. Але разом з тим залишалося багато проблем. Рибинськ було віднесено до 4-ї категорії постраждалих від аварії на ЧАЕС.

На 2001 р. кількість жителів становила 425 осіб. У 2002 р. у Рибинській ЗОШ І-ІІІ ст. навчалося 108 школярів, працювало 19 вчителів, у 2006 р. навчалося 98 учнів. Населення обслуговували ФАП, відділення зв’язку, філія Ощадбанку, магазини, буфет Корюківського ГОПГХ, бар «Лотос» Сядринського споживчого товариства, будинок культури, бібліотека, лазня. До 2008 р. завершено газифікацію села.

До 2009 р. кількість населення зменшилася до 411, а у 2019 р. до 373 чоловік. Всього ж по сільській раді зареєстровано 535 осіб. Навчальний 2017-2018 рік школа (директор Бабинець Олена Олександрівна) почала без старших класів. За рік до цього навчалося 45 дітей. А з 1 вересня 2019 р. Рибинська ЗОШ І-ІІ ст. взагалі припинила роботу, оскільки залишилося менше 25 учнів. Останній директор – Зборщик Лариса Віталіївна. Сільгосппідприємство перейшло до інвестора – ТОВ «Урожай», яке перебуває в селі Сядрине. На базі ДОЗа працює невелике приватне деревообробне підприємство. Працюють ФАП, будинок культури, бібліотека, пересувне відділення зв’язку, 2 магазини Сядринського сільпо та 3 приватні магазини.

За кілька кілометрів від села знаходиться таємнича місцевість. Це піщаний «острівець», в діаметрі 300 метрів. Люди неодноразово чули таємничі звуки з-під землі: стогони, дзвони тощо. Протягом десятиліть тут знаходили великого металевого стовпа, різні старовині речі. Місцевий краєзнавець Микола Третяк вважає, що тут у часи Київської Русі проходив кордон між Стародубською і Сновською волостями. На думку археолога з Чернігова тут була козацька застава.

Також на початку 40-х років ХХ ст. директор Перелюбської школи О. Балабай з групою учнів розкопав ряд поховальних курганів. Було встановлено, що це лежать солдати шведської армії поховані 1708 р. Знайдено мушкети, пістолі, шаблі, особисті речі шведів. Ці матеріали зберігалися у Перелюбській школі і були втрачені за німецької окупації.

У Рибинську народився сержант Збройних сил України Висоцький Павло Миколайович (1981-2014), що загинув на сході України.

Селище Голубівщина знаходиться за 26 км від районного центру. За спогадами Поліни Іванівни Сотник (Івахненко) до революції тут був хутір пана Голуба. Він мав 100 десятин лісу, багато ріллі, тримав корів, овець, свиней. Сам з родиною проживав у двокімнатному будинку. У нього працювали наймити і сезонні робітники. У 1919 р. хутір заселили селяни-переселенці з сусідніх сіл. У 1924 р. у селищі Голубівщина Камківської сільської ради було 16 дворів із 87 мешканцями.

Напередодні німецько-радянської війни у селищі було 30 дворів. На фронті загинуло 4 чоловік..

Село Журавлева Буда знаходиться за 31 км від райцентру та за 5 км від центру сільради. Рік заснування – 1918 р.

Німецькими окупантами знищено двох жителів. На фронті загинуло 29 чоловік. Журавльова Буда була визнана партизанським селом.

У 2001 р. – 42 чол., у 2009 р. – 20 чол. На 2015 р. офіційно зареєстровано16, а ще 3 особи проживали без реєстрації. У 2019 р. зареєстровано 15 чоловік.

Село Лісове розташоване за 29 км від районного центру і за 3 км від центру сільської ради. Поселення виникло як хутір, що почав заселятися жителями села Камка після революційних подій 1917-1921 рр. і належав до Камківської сільради. У 1924 р. це були Вязовські хутори (12 дворів, 75 жителів). Пізніше хутір тривалий час називали Язви. За спогадами на хуторі у голодомор померло двоє дітей.

У 2001 р. – 21 чол., у 2009 р. – 12 чол., у 2019 р. – 7 чол.

Село Новоселівка знаходиться за 30 км від районного центру та за 4 км від центру сільради. Хутір, який незабаром включили до Рибинської сільради, заснували у 1920 р. переселенці з Перелюба. За хутором закріпили 180 десятин ріллі, 80 десятин лісу, ще 40 десятин були під садибами. Також громада мала 120 десятин пустирів. Замість колодязів були ями з водою, які навіть при невеликому морозі замерзали. У 1924 р. на хуторі вже було 62 двори (302 жителі). Школу відкрили у 1927 р. У колективізацію утворено колгосп «Червоний гай». У 1932 р. господарство мало заборгованість у 50 центнерів зерна перед державою. З 1934 р. колгоспом керував Федченко П.

У 1932 р. селянин-одноосібник Кобець Павло Андрійович був заарештований, а за кілька місяців вийшов під підписку про невиїзд.

В нацистську окупацію знищено 9 місцевих цивільних жителів. У боях загинули 25 чоловік. Село отримало статус партизанського.

«Червоний гай» у 1950 р. об’єднано з іншими колгоспами сільради на правах бригади.

У 1987 р. ще працювала початкова школа (зав. Мелашич Марія Іванівна). Колгоспна бригада рибинського колгоспу (на 2008 р.). У 2001 р. 106 чол., у 2009 р. – 70 чол., у 2015 р. – 53 чол., у 2019 р. – 37 чол. Жоден заклад на сьогодні не працює.

Знаходиться за 3 км від центру сільської ради.

Хутір під назвою Паростки було засноване у 1923 р. переселенцями з Білошицької Слободи, які отримали тут землю. Відповідно хутір спочатку належав до Б.-Слобідської сільради. Переселення до 1924 р. ще не завершилося і хутір постійного населення не мав. Згодом закріпилися сучасна назва.

Колгоспом «Незаможник» з 1933 р. керував Ворушило І.

Загинуло у боях у 1941-1945 рр. 16 чоловік. По війні село постановою бюро обкому КПУ визнано партизанським.

Колгосп у 1950 р. приєднано до рибинського і надалі тут залишилася колгоспна бригада. Фіксується вона ще на 2008 р.

У 2001 р. – 74 чол., у 2009 р. – 49 чол. У 2015 р. зареєстровано 47 жителів, ще один мешкав без реєстрації. На 2019 р. залишилося 44 жителі.

У 1964 р. в урочищі р. Сільна археологи розкопали селище часів Київської Русі. У 1982 р. його досліджував відомий чернігівський археолог Шекун Олександр Володимирович. За краєзнавчими матеріалами сільце Посільне існувало і в козацьку добу. Було спалено у 1708 р. російськими військами, які застосовували у війні зі шведами тактику випаленої землі.

Село Стопилка розташоване за 24 км від районного центру. Є найдавнішим поселенням Рибинської сільської ради.

Стопилка вперше як приватновласницький хутір вперше згадується у 1859 р. Четверо селян жили у двох дворах. Названо було так хутір за однойменним урочищем. Ще у XVI-на початку XVII ст. в складі Домислинської волості фіксується «острів» Стопилин. За московських часів Стопилиним володів син боярський Самійло Чинобейов. За поляків у 1620 р. його було надано шляхтичу Миколаю Олехновичу. Тоді ж на цих землях осаджено однойменне сільце. Оскільки це поселення лежало північніше Сядринського «острова», можемо припустити, що воно було предтечею нинішньої Стопилки. Через 5 років Олехнович поступився сільцем Ярошу Таргоні. За тарифом 1638 р. у Стопилині значиться 17 дворів; це було одне з найбільших поселень волості. За Гетьманщини і на початку ХІХ ст. Стопилин ніде не фіксується, отже можемо припускати, що населення покинуло його.

Нове поселення фіксується на картах середини ХІХ ст. як хутір Стапилка. У 1892 р. на хуторі Стопилка Холменської волості вже було 18 дворів.

У 1920 р. розподіл поміщицької не проводився. Сюди переселялися жителі Перелюба, але більшість переселенців мешкала ще на старому місці. На 426 душ припадало 488 десятин ріллі і всього 15 десятин сінокосу та 20 десятин лісу. На хуторі були млин і кузня. У 1924 р. населення хутора становило 512 осіб (87 дворів).

У колективізацію у Стопилці організували 2 господарства, але вони були більше кооперативами, бо коні в кожного селянина залишалися вдома. Врешті-решт утворено колгосп ім. Сталіна (голова з 1934 р. Титаренко М.). початковою школою у 1933-34 рр. завідував комсомолець Бондаренко (1911 р. н.), який по роботі характеризувався позитивно. Сам він закінчив семирічку і педкурси. Наступного року його змінив комсомолець Мисник О. П. Разом з ним працював Зборщик М. Х. Обоє молодих вчителів також закінчили педкурси.

З фронтів німецько-радянської війни не повернулось 49 чоловік.

У 1957 р. колгосп ім. Сталіна приєднали до Рибинська на правах бригади №2. При цьому вся техніка була вивезена на центральну садибу. Бригадиром поставили Халімана Пилипа Івановича У 1974 р. у Стопилці будували клуб на 100 місць. Він працював ще у 90-ті роки. Ще у селі були магазин, початкова школа. Населення так само працювало у бригаді рибинського колгоспу.

Науменко Андрій Миколайович – науковий співробітник Корюківського історичного музею.

15300, Чернігівська обл., м. Корюківка, вул. Кошового, 109. Тел.: 066-1716443

Команда сайту "Корюківка Наше Місто" висловлює щиру вдячність Науменку Андрію Миколайовичу – науковому співробітнику Корюківського історичного музею, автору дослідження про історію рідного краю за наданий матеріал.

У 2001 р. у Стопилці проживало 136 осіб. За 14 років кількість жителів зменшилася більш ніж удвічі – до 61 особи. На 2019 р. залишилося 57 жителів. Працює відділок ТОВ «Урожай».

Телефонний довідник Корюківського району