Олександрівська сільська рада

                                                    Олександрівка

.Олександрівка – село, центр сільської ради, до якої належать малі села Верхолісся і Піски. Розташоване за 20 км від районного центру і за 5 км від  залізничної станції Низківка. По селу протікає рівчак, який за переказами був колись річкою Клокиною. Олександрівська громада має намір приєднатися до Корюківської ОТГ.

За народними переказами Олександрівка веде своє походження від якогось Олександра, який переселився з Верхолісся. Жителі Верхолісся, бажаючи його відвівати, казали: «Ходім до Лександра».

Довгий час вважалося, що Олександрівка почала заселятися з початку  XVIII ст. Насправді ж, очевидно, вона виникла до середини XVII ст. Одна з перших  письмових згадок належить до 1666 р. під час складання російськими чиновниками «Переписних книг». Тоді згадується «деревня Александровка» де було 6 селянських дворів : «Ондрюшка Левченко, у него  2 вола; Ондрюшка Якимов, у него вол, Ондрюшка Терешков, у него лошадь; Корнейко Бондар, у него лошадь; Радко Семенов, у него вол да лошадь, Мишка Грищенко, у него 2 вола да лошадь» . Поселення було значно більшим, бо козаки, які складали переважну більшість населення Олександрівки, у документі не згадуються. Олександрівські селяни мали разом сплачувати за робочу худобу 14 осьмачок жита та вівса (осьмачка = 104,95 літри), 2 рублі 3 алтина 2 деньги грошей ( 2  руб. 10 коп.).

За спогадами старожилів зібраними у 1729-1730 рр. з часів Б. Хмельницького село належало гетьманам. За правління І. Скоропадського селом заволодів полковий осавул, пізніше  генеральний суддя Федір Лисенко (пом. 1751). На 1730 тут значилося 14 селянських дворів, що належали киселівському сотнику Івану Федоровичу Лисенку. Останній проживав у Олександрівці  у великому дерев’яному будинку. Тут він ще мав винокурню  та шинок, а у 1747-1751 рр. навіть два шинки. Козацько-старшинський рід Лисенків походив з Правобережної України, а саме з Лисянки Корсунського полку. На Чернігівщину перебрався Іван Якович Лисенко (бл. 1629-до 1699). Обіймав полковничі посади у Чернігові та Переяславі, був наказним гетьманом. Володів селами Дягова та Осьмаки на Менщині. Його син Федір Іванович (до 1680-1751) козачу службу розпочав ще за Мазепи.  За Скоропадського – чернігівський полковий осавул, сотник березинський. Далі - генеральний осавул (1728-1741) та генеральний суддя (1741-1751). Від двох дружин мав 7 синів та 7 доньок. Володів посполитими (селянами) у Дягові, Осьмаках, Киселівці, Олександрівці Чернігівського полку, Красилівці Київського полку, Галицькому Лубенського полку, мав  численні ниви, млини, двори і т. ін. у різних селах Чернігівського полку. Іван Федорович Лисенко (1698 – до 1760), якому дісталася Олександрівка, починав кар’єру значним військовим товаришем. Двадцять років обіймав посаду киселівського сотника з якої і пішов у відставку. Мав двох синів і доньку. Сини -  Василь  і Павло дослужились до бунчукових товаришів. Онук – Михайло Васильович (1746- після 1787) також дослужився до бунчукового товариша. Крім частки в Олександрівці мав ще частку у Верхоліссі.

За Гетьманщини це було переважно козацьке село. Олександрівське козацтво об’єднувалося у 3 курені. Називалися вони за прізвищами отаманів. Так, у 1718 р. згадуються курені Ілляшенка, Лазника, Ващенка, 1732 р. згадуються курені Коржа, Лукашенка, Науменка. До козацтва належали Василенки, Зайці, Заріцькі,  Невшупи, Романці, Олійники, Мосоли, Снітки, Терещенки та інші. 1718 р. присягу царевичу Петру Петровичу склали 63 козаки. За майновим станом у 1731 р. козаки поділялися на можних (4 двори), убогих (20 дворів), дуже убогих (60 дворів). Через рік згадується 70 козацьких  дворів та 13 козацьких підсусідків. У 1764 р. в Олександрівці налічувалося 46 хат виборних козаків та 182 хати козаків-підпомічників. Виборні козаки  і надалі несли військову службу, а підпомічники мали забезпечувати їх усім необхідним. Окрему категорію козаків становили бобровники, головним завданням яких було полювання на бобрів.  Бобровники були лише у Чернігівському, Ніжинському та Стародубському полках. Вони мала власного виборного отамана і перебували під особистим захистом гетьмана. Місцевій адміністрації бобровники не підлягали. Як і інші козаки бобровники відбували всі козацькі повинності. До 1734 р. вони ще   залучалися до походів. На місцях бобровники об’єднувалися у ватаги на чолі з ватажними отаманами. При написанні прохання до Генеральної військової канцелярії з-поміж  інших згадується села Олександрівки бобровницький  отаман Дорош Гапоненко.  Бобрів ловили переважно по Убіді і Десні. Найкращим часом для цього вважалися весна та осінь.  Для ловіння бобрів використовували «железа» - настільки важкі спеціальні пристрої, що для їх перевезення необхідні були підводи. Харчувати бобровників під час ловів повинні були місцеві жителі.  З часів гетьмана Скоропадського починаються утиски бобровників козацькою старшиною, а пізніше і захоплення бобровницьких грунтів. У 80-х роках XVIII ст. бобровничі грунти потрапили до розряду коронних (державних) земель. Проіснував же цей промисел до початку ХІХ ст. 

Покровська церква у Олександрівці вперше згадується у 1718 р., хоча можливо вона вже існувала з кінця XVII століття. Протягом  XVIII ст. згадуються священики Михайло Родіонович (1718 р.), Федір Матевич (1718 р.). Нову будівлю збудували у 1741 році. Тому часто цей рік і згадується як заснування храму. Щодо церкви Святого Духа, то вважається що її збудували у 1804 р. Але  священики даної церкви згадуються вже з 1732 р. Це Друкан Андрій Федорович (зг. 1732-1751 рр.), Друкан Дмитро Андрійович  (1740 р.), Друкан Федір Андрійович (1740-1751 рр.), Орловський Хома (1766 р.), Свіонтицький Василь Михайлович (1787 р.)

Ось, як описується Олександрівка у 1779-1781 рр. « Лежит  оное на проселочной дороге. Местоположение онаго низкою, ровное, не пещаное, но болотистое, при чистом  пахотном поле и при небольших зарослях в виду лесов довольного простанства. При небольших протоках, именуемых Мене  и  Плиске; Мена имеет течение под  сим местечком, которое  лежит на левой оного стороне, а Плиска, разделяя течением своим на 2 части сие местечко, впадает в Мену. По недостатку в них воды многие обыватели имеют на дворах своих колодцы. … ярмонков  тут не бывает, а торги собираются один раз в неделю в день пятницу. С местечка Сосницы и Березной с разным мелочным товаром, с рыбою и солью, а из Нежинского полку села Оленовки и из других того полку мест с хлебом. Распродуют то все приезжающим из околичных сел и сего местечка обывателям». На обох річечках  були збудовані греблі. 3 млини, що тут стояли, працювали лише навесні. Довкола Олександрівки було багато лісів, звідки брали як будівельний матеріал так і дрова. Орних земель і сінокосів місцевим жителям не вистачало. Тому хліб вирощували лише для власних потреб, а прибуток мали від вирощування тютюну, який возили у Могилівську губернію або продавали на місці могилівським купцям. Значна частина прибутку надходила від продажу дерев’яного посуду. Його виробляли вдома та ще купували у містечку Синявці, а потім возили на продаж у Лубенський та Прилуцький полки.

Власниками Олександрівки на той час були відставний секунд-майор Олександр Лисенко та чернігівський полковий хорунжий Михайло Лисенко з братами. Тут само вони і мешкали – Олександр у будинку на 7, а Михайло у будинку на 5 кімнат. У містечку  їм належало 27 селянських дворів. Ще проживали 4 різночинці, один з яких – сотенний писар Коломієць мав будинок на 3 кімнати; 4 церковники, в т. ч. 2 священики. Основну частку населення традиційно становили козаки, що поділялися на виборних (30 дворів), підпомічників (116 дворів і 5 бездвірних хат), бобровників (13 дворів), пушкарів (3 двори). У 5 козацьких дворах та 23 бездвірних хатах мешкали підсусідки. Підсусідки ще жили у 4 дворах та 7 бездвірних хатах різночинців. Всі будівлі були дерев’яні. 

У цьому документі Олександрівка вже названа містечком. За іншим даними цей статус вона отримала у 1794 р. Козаки, переважно,  проживали у західній частині поселення, а панські селяни – у східній частині.

Біля Олександрівки згадуються  14 хуторів, що належали козакам та старшині. З них лише 2 мали постійне населення, у решті господарі мешкали тільки під час випасу худоби.

Після ліквідації Гетьманщини територія колишньої Киселівської сотні відійшла до Сосницького повіту Новгород-Сіверського намісництва. Садиба Лисенків розміщувалася в кінці східної частини села на вулиці Церків’я (Плиска). Пана – надвірного радника Олександра Павловича Лисенка характеризували як жорстокого кріпосника. Разом з дружиною Лисаветою Василівною Лисенко фактично керував у містечку церковною справою, в т. ч. і грошима, мотивуючи це тим що Покровську церкву фундували його предки. Без його дозволу священик не міг розпочати службу. Церковні землі (руга) оброблялися місцевими кріпаками, отже і врожаєм пани розпоряджалися на власний розсуд. Коли дрібні дворяни і козаки задумали будувати власну церкву, Лисенко всіляко їм протидіяв. Після  смерті старих панів Чернігівська духовна консисторія стягувала ще у 1840 р. 700 рублів церковних грошей з їхнього сина – кременчуцького поліцмейстера Олександра Лисенка. 

Історія появи храму Святого Духа така. Наприкінці XVIII ст. священиком при Покровській церкві був Василь Свентицький, уродженець села Данилівка, що на Менщині, колишній військовий товариш. Він вирішив збудувати нову церкву, щоб прихожани не залежали від поміщика-самодура. Частину грошей подарували місцеві дворяни. Так, тесть Свентицького відставний поручик Йосип Дашевський зробив перший внесок. Далі брати Корнилій і Григорій Товстоноги виділили 3000 рублів асигнаціями. Спочатку купили місце під храм за 250 рублів. Потім купили ліс у Брянську. Лисенко скаржився чернігівському архієпископу Віктору (Садовському). Священику довелося навіть звертатися в Синод.  Врешті-решт у 1804 р. нову церкву освятили. Надалі  найбільше церквою опікувався рід Товстоногів. Свентицький багатьом допоміг довести права на дворянства. За привітальну  оду імператору Павлу І був нагороджений золотим нашийним годинником.

Також у  1804 р. у містечку відкрито Покровське приходське училище, що мало надавати початкову освіту. Опіку над ним взяв поміщик О. Лисенко. Вчителем  було призначено 32-річного священика Івана Орловського. Згідно характеристики вчитель  походив з духовного стану, закінчив Чернігівську духовну семінарію. Вчителювати почав того ж 1804 р. і як свідчила характеристика Орловський був «прилежания не весьма похвального и мало усерден, поведения изрядного». Зарплатні він не отримував. При ньому був 17-річний помічник – міщанин Павло Головачевський, випускник Чернігівської гімназії. Головачевський відрізнявся старанністю у роботі. На рік він отримував 30 рублів і утримання за кошт поміщика. Навчалося тут спочатку 15 хлопців, з них 5 дворян, 1 духовного стану. Решта – це діти козаків та селян. Спочатку  вивчали словянську грамоту, Псалтир і Часослов. За священика Петра Корсуна – вихідця з Глухівського повіту, (зять В. Свентицького) почали ще вивчати російську граматику, катехізис, арифметику, за бажанням і латинську мову. Канікули були лише з Різдва до Нового року, всього 10 днів та ще відпочивали напередодні Великодня і у Світлий тиждень. Також учні відпочивали у державні та релігійні свята, яких припадало 20 на рік. Пізніше, після смерті головного фундатора Дашевського цей навчальний заклад припинив роботу.

На 1810  р. кількість жителів містечка зросла до 1906 осіб. Козаків тут проживало 1337 чол.,  далі йшли селяни -кріпаки – 362 чол., державні селяни – 152 чол., духовенство –27 чол., дворяни –  28 чол.

Під час нашестя Наполеона Бонапарта до земського ополчення вступив 21 селянин. Наймолодшим – Вакуленку Григорію, Гапону Петру було лише по 16 років. Козаки вступали до козачого ополчення.

За сповідальними  розписами 1830 р. у Олександрівці за церквою Св. Духа рахувалося  приблизно 111 дворів, а за Покровською церквою  102 двори, де всього проживало 1975 осіб. Переважну більшість, як і раніше складали козаки, незважаючи на переселення  частини у 20-х рр. на Кубань. Частина жителів належала до дворянства. Це були відставні офіцери та чиновники, в основному нащадки старшини та заможних козаків. Згадуються власник містечка штаб-ротмістр Олександр Лисенко, титулярний радник  Федір Свентицький, губернські секретарі  Іван Василенко, Мойсей Товстоног  та інші. Наступником Корсуна став його зять Георгій Базилевич, також з Глухівського повіту. Навчав грамоті і основам віри прихожан. У 1853 р. в «Етнографічному збірнику» була опублікована його стаття «Местечко Александровка Черниговской губернии Сосницкого уезда». Через 4 роки Базилевич передав прихід зятю Миколі  Добрянському і постригся в ченці Києво-Братського монастиря.

У 1859 р. у містечку «козачьему и владельческому Александровке»  знаходилося 160 дворів, що менше ніж було у 80-х рр. XVIII ст. Кількість жителів незначно зросла до 2048 чол. 

Напередодні скасування кріпосного права рід Лисенків вже майже втратив монопольну власність на містечко, хоча володіння його ще були досить значні. Так, колезькому асесору  Миколі Олександровичу Лисенку  належало лише в Олександрівці 83  ревізькі  душі  кріпаків та 1959 десятин землі в Олександрівці, Верхоліссі та слободі Петровій. У його сестри Єлизавети в Олександрівці було 3 кріпацькі душі та 116 десятин в Олександрівці та Верхоліссі. Капітану Павлу Василенку та поручику Івану Василенку  належало, відповідно, 8 і 14 душ кріпаків і по 150 десятин землі. Дружина штабс-капітана   Драчевська Єфросинія мала у містечку 29 душ та 285 десятин, дружина губернського секретаря Марія Євменова – 12 душ і 42 десятини, поручик Карл Ренненкампф  - 39 душ і кількасот десятин землі,  лікар  Йосип Свенцицький  - 8 душ без землі. Ще 14 дворян-поміщиків мали незначні земельні угіддя і не мали кріпаків. Серед них були Товстоноги, Заєвські, Крот, Науменко і т. ін. Значним землевласником був місцевий батюшка – о. Микола Добрянський зі 100 десятинами. Вся козацька громада (712 ревізьких душ) мала 1293 десятини, а у 94 душ державних селян було 128 десятин. 

Після скасування кріпосного права у 1861 р. частина землі, що належала поміщикам пішла в наділ колишнім кріпакам. Середній розмір наділу по Сосницькому повіту становив 3,1 дес. на 1 ревізьку душу.  В багатьох поселеннях цей розмір був значно меншим. Після реформи багато поміщиків розорюється і позбувається земельної власності. Так, вже до 1865 р. землі Миколи Лисенка були розпродані на аукціоні. Не залишилося землі в Олександрівці і в Єлизавети Лисенко. У Ренненкампфа  з загальної кількості 574 десятин лишилося 260. Всього за Олександрівкою рахувалося 3387 десятин землі, з них 2411 орної.  Основним заняттям населення у ХІХ ст. вже було хліборобство. Земля оброблялася як кіньми (287), так і волами (303). Врожайність, порівнюючи  з північнішими селами повіту, була непоганою – сам-3. Пасовищами містечко також було забезпечене.

З  утворенням після 1861 р. волостей  було сформовано і Олександрівську волость. На 1872 р. у містечку проживало 2090 душ: 72 дворян, 19 осіб духовенства, 52 міщан, 130 колишніх державних селян, 316 тимчасово-зобов’язаних селян, 1330 козаків, 171 відставних солдатів з родинами. У  342-х дворах утримувалося 198 коней, 374 голови великої рогатої худоби, 1066 овець, 423 свині, 17 кіз. Олександрівкою тоді керував сільський староста Лев Василенко, а волость очолював волосний старшина Н. Снитко. На ці посади обиралися місцеві жителі на трьохрічний термін.  Так само жителі містечка належали до  2-х церковних приходів. Покровську церкву у 1851-1889 рр. перебудували. Згадуються 2 винокурних і цегельний  заводи. Винокурний завод, що належав  Й. Свенцицькому,  виробив продукції на 11 313 руб. Станом на 1885 р. він вже належав купцю Павлу Тихоновичу Щелкановцеву. Підприємство оцінювалося у 11 150 руб. В якості двигуна використовували силу двох коней. Завод працював сезонно – 178 днів на рік, переробляючи 15 664 пудів (2566 центнерів)  жита. На роботу наймали 13 працівників, в т. ч. 2-х службовців та 2-х майстрових. Працювали постоялий двір, 2 лавки. По п’ятницях відбувався базар.

У 60-х роках містечко мало 3 навчальні заклади, що давали початкову освіту. Це приватне училище дружини колезького регістратора Стефаниди Заєвської та 2 сільські школи при церквах. Школа Заєвської була відкрита з дозволу Київського учбового округу і утримувалося на її ж кошти. У 1866 р. навчалися 11 хлопців і 10 дівчат віком від 7 до 12 років. Закону Божого навчав о. Микола Добрянський, а всі інші предмети викладала сама Заєвська. Добрянський крім того був вчителем у школі при Святодухівській церкві (36 учнів, з них 4 дівчат) де сам був священиком. Обоє викладачів відзначалися як хороші педагоги. У школі при Покровській церкві навчалося 23 хлопчики від 8 до 12 років. У 1873 р. Сосницьким повітовим земством збудовано однокласне (з трирічним курсом навчання) народне училище. Працювала в ній випускниця Чернігівського єпархіального жіночого училища  Олена Олексіївна Молчановська. Ця вчителька все своє життя віддала освіті олександрівських дітей. З 1886 р. в школі почала роботу помічник учителя (молодша вчителька) Олександра  Семенівна Аврамович, що закінчила Сосницьку жіночу прогімназію. Закон Божий викладав  священик, спочатку Микола Іванович Добрянський, а пізніше  Лука Никифорович Кирієнко. Останній походив з козаків. Старша вчителька отримувала 200 руб. на рік, а у 1901 р. вже 300 руб. Заробіток молодшої вчительки зріс із 175 до 200 руб. Священик традиційно отримував 30 руб. щорічно. На утримання школи земство виділяло 730 руб.  1901 року у школі навчалося 92 хлопчики  і 16 дівчаток,  повний курс скінчило 12 хлопчиків і 1 дівчинка. Більшість дітей ходило до школи рік-два.

До 1892 р. кількість населення зросла до 2302 чол. (444 двори), а в 1897 р. тут вже було 2449 чол. У 1902 р. у містечку разом з прилеглими хуторами проживало 3628 мешканців. Частина жителів виїздила з містечка у пошуках кращого життя. Зокрема, у 1883 р. в Уссурійський край переселилися родини Йосипа Ананка, Івана Шамона, Карпа Мірошниченка, Маркіяна Крука, всього 32 особи.

Попечителем школи у  1901 р. був  Арендаренко Антон Спиридонович, у 1913 р.  – волосний старшина Невшупа Стратон  Архипович,  бібліотеки-читальні –  Невшупа  С. А. (1909 г.), Янченко Йосип (1913 р.), фельдшерського пункту –  Василенко І. П. (1901 р.), Бойко Євдоким Савич (1913 р.). 

У 1910 р. земське училище перебудували. Нова школа мала 4 комплекти. Шкільне подвір’я займало площу у 700 квадратних сажень (0,31 га) . Нове приміщення збудували з дерева, але на цегляному фундаменті, дах було вкрито залізом. Опалювалося приміщення голландськими та руськими грубками. При школі збудували будинок на 4 двокімнатні вчительські квартири. Також влаштували майданчик для ігор, створили бібліотеку.  Навчальний заклад мав свій город та погріб. Разом із школою в Бабі (нині с. Покровське Менського р-ну)  на будівництво підряднику Конторову було виділено 23 940 руб. Комісія земства оглянувши школу в Олександрівці, наказала розібрати частину приміщення і збудувати заново.   На 1910-1911 рр. було заплановано будівництво ще одного земського училища. Гроші на будівництво у сумі 1600 руб.  Сосницьке земство розраховувало отримати від міністерства як субсидію. Насправді дана школа – Олександрівське ІІ-е однокласне училище було відкрито лише у 1915 р. Друга  школа займала невелику територію у 140 квадратних сажень (0,06 га). Землю під будівництво надала безоплатно олександрівська  громада. Школа, зрозуміло, була менших розмірів, але будувалася з аналогічних матеріалів.  Зовнішні стіни  оббили тесом. Для вчителів було влаштовано квартиру, пізніше дві.  

На 1 січня 1916 р. у І-й школі навчалося 170 учнів, у ІІ-й  - 64 учні. Переважно це були діти козаків та селян. У невеликій кількості навчали діти з міщанських родин, в т. ч. і євреї, а у І-й школі навіть діти купців. В основному, учні мали вік 8-12 років. Попечителями шкіл обиралися відповідно, вже згадувані Невшупа та Бойко. Викладали в І-й школі законовчителі Кирієнко Л. Н. та Сардановський Володимир Миколайович, Молчановська О. О., Владимирська Надія  Олександрівна,  Сардановська  Антоніна Володимирівна, Бородуліна Олександра Михайлівна. Вже згадуваний Сардановський викладав Закон Божий і в ІІ-й школі. Там вчителювали Полякови Марія  Михайлівна та Олександра Михайлівна. Більшість жінок-вчителів закінчили Чернігівське єпархіальне училище, Владимирська – гімназію. За соціальним  походженням більшість викладачів  походила з  духовенства.  Крім земських шкіл діяло ще церковно-приходське училище, де навчалося  7 хлопчиків і 43 дівчинки. Повний курс того року закінчило лише троє дівчат. Працювали тут  вчителька Володько Х. П. та законовчитель Кирієнко. У земських навчальних закладах традиційно оплата праці була вищою. Законовчителі отримували по 120 руб., старша вчителька – 890 руб., решта вчителів – від 600 до 660 руб. на рік. У той же час  зарплата вчителя церковно-приходської школи сягала 360 руб., а законовчителя лише 30 руб. 

Завдяки земству була відкрито фельдшерський пункт, який належав до Синявсько-Олександрівської лікарської дільниці. У Синявці була і найближча лікарня.  За 1902 р. Олександрівський фельдшерський пункт відвідав 5261 хворий. Багато хто з них хворів на грип та коклюш.  Пункт ще здійснював вакцинування від віспи. На обслуговування пункту виділялося 143 р. 87 коп. на рік, в т. ч. 36 руб. на опалення та 48 руб. на оплату обслуги. У 1914 р. на утримання було вже заплановано 200 руб. Фельдшер на рік отримував 360 рублів та 3 надбавки по 50 рублів, а з 1914 р. мав отримувати вже 600 рублів. 

На початку ХХ ст. найбільшими землевласниками в Олександрівці були дворяни Бурновські Єлизавета Єгорівна (273 десятини) та Сократ Степанович (35 дес.), Товстоног Костянтин Мойсійович, Василенко Іван Павлович (99 дес.), купецький син Гіндуне Карл Густавович (213 дес.),  міщани Боженов Костянтин Титович (333 дес.), Рудановський Михайло Михайлович (36 дес.). Зерно можна було змолоти в 11 млинах-вітряках.

Активно розвивалася місцева торгівля, переважно завдяки євреям. На 1907 р. працювали крамниці, що торгували мануфактурою та бакалією, міщанки Каганової Люби, купця  Супоницького Менделя, дрібні бакалейні крамниці міщан Грейсерман Рахілі, Фейгіна Іцки  та Дорського Гірші. У дрібній крамниці міщанина Слуцького  Янкеля  торгували залізними виробами. Купець  Лекерт Адам та міщанин Головко Йосип мали по пивній крамниці.

Євреї мешкали в Олександрівці з ІІ половини ХІХ ст. В ніч з 25 на 26 жовтня  1905 р. стався єврейський погром, внаслідок якого постраждало 14 осіб, сума збитків склала 125 руб. Під час іншого погрому постраждало 4 особи.

На 1913 р. земством було заплановано будівництво телефонної лінії  Мена-Олександрівка. Завдяки земству у містечку з’являється кооператив – споживче товариство. Також земство часто знімало недоїмку за заборгованість у лікуванні в земських лікарнях. Так, на 1917  р. було заплановано зняти недоїмку за лікування в губернській земській лікарні з жительок Олександрівки Улити Тихонівни Дяченко (5 руб. 46 коп.), Ганни Михайлівни Гнип (3 руб. 88 коп.). 

Пошту олександрівці отримували з Березни за допомогою місцевого возія.

 У серпні 1914 р. починається мобілізація до війська; призивалися чоловіки від 21 до 43 років. У наступні роки почався призов і тих кому ще не було двадцяти. Частину чоловіків забрали в ополчення. З ополченцями пішов добровольцем і відставний полковник Янченко  Іван. До війни він жив самотньо у гарному будинку, де за радянської влади влаштували швацьку майстерню. Мав сад, там щозими влаштовував каток, наймав музику і запрошував на гуляння молодь, особливо дівчат. Також Янченко керував церковним хором та кооперативом. І світова війна впливала і на економіку краю. Зокрема, у 1916 р. були зняті з земського оподаткування цегельний завод Андрія Павловича Вандюка та вітряний млин Масола Садокія Євтихійовича. Завод  дохідністю 70 руб. не працював у 1914-1915 рр., вітряк припинив роботу у 1915 р. через призов робітника до війська. На 1916 р. вдвічі зменшилося поголів’я худоби, зменшилася площа посівів.

На час революційних подій 1917 р. Олександрівка мала 365 дворів та 1924 жителі. Найбільшу садибу мав Арендаренко Антон. У нього був великий гарний сад на 4-х гектарах, обсаджений кленами, березами, тополями, ясенами. Нині на цьому місці колишня колгоспна контора. Тут був також ставок, гірка з соснами, альтанка, горіхова, кленова, каштанова, ялинкова алеї. Йому належав цегельний завод. Колишню садибу Лисенків купив Вандюк. Тут також був гарний сад. На острівку посеред рівчака росли сторічні дерева, були альтанка і човни. Грала духова музика. Заможному господарю  Снитку Якову Лаврентійовичу належали млин, кінна круподерня. Ще він торгував хлібом, який привозив з півдня. Більшість жителів були малоземельні та безземельні, хоча і славилися своєю працьовитістю. Новинками в містечку стали німецький мотоцикл сина Арендаренка – Володимира та німецькі велосипеди «Дукс» Рудановського і вчителя Базилевича. За соціальним складом можна виділити такі категорії населення поміщики – 26, духовенства – 14, службовців – 17, торговців – 45, козаків і  селян: бідняків – 1800, середняків – 280, заможних – 150 чоловік.

Незадовго до вступу червоних військ у Сосницькому повіті почастішали випадки бандитизму. В ніч на 21 листопада 1918 р. в Олександрівці  було вбито з метою пограбування заможного козака Федора Федоровича Бойка з дружиною та сином. На місці злочину було виявлено тіло одного з нападників – Савенка, якого встиг застрелити син господаря. Савенко мешкав за 8 верст від Олександрівки і вже з весни 1918 р. розшукувався  владою. Іншою великою бідою стала епідемія «іспанки» - грипу, від якої в селах помирало до 5-6 чоловік за день.  Найбільш дієвішим засобом  лікування селяни вважали часник.

Наприкінці грудня 1918 р. в містечко вступили війська Червоної армії. Першим головою волосного виконкому і військовим комісаром був Мотлох Григорій Тимофійович, а після нього Охріменко Федір. Також створили комнезам, яким наділяв бідняків землею. Створюються комуністична і комсомольська організації. Першими комуністами були Вітер Антон Євлампійович, Мотлох Григорій  Тимофійович, Кошель Онуфрій Степанович, Лавріненко Михайло Матвійович та інші. До комсомолу вступили Покровський Михайло Андрійович (секретар осередку), Василенко Михайло Степанович, Арковський Макар Михайлович.

У 1920 р. за Олександрівською громадою було закріплено 1758 десятин землі, в т. ч. 1517 – орної, також  117 десятин сінокосу, 515 – лісу. Громада утримувала 4 секретарів, 5-х писарів, рахівника, а також 5-х пастухів і 2-х сторожів. Секретарі і рахівник отримували у місяць по 3000 руб. та пайок, писарі – лише платню у 2500 рублів. Решта отримували натуральну плату.

Восени  1919 р. в Олександрівці з трьох залишилися дві школи 1-го ступеня. За санітарним обстеженням школи мали ряд проблем. У І-й школі протікав дах, підлога милася двічі на місяць. Парти потребували ремонту. Незважаючи на те що у містечку був свій фельдшерський пункт, медогляди не проводилися, не робилися щеплення. На щастя інфекційних захворювань того року не було. Олександрівське ІІ-е училище мало перевірятися синявським фельдшером. І-а школа мала 5 класів, де навчалося 93 дитини, в т. 30 дівчаток, причому у останньому п’ятому класі всі 13 учнів були хлопцями. Напередодні, у квітні 1920 р. Олександрівська І-а школа мала 113 учнів. У ІІ-й школі було 4 класи, у третьому класі учнів взагалі не було. Всього тут займалося 46 дітей, з них 18 дівчат. В І-й школі працювали вчителі О. М. Бородуліна, Микола Лукич Кирієнко (син священика), А.  В. Сардановська, Н. О. Владимирська, у ІІ-й –  сестри Полякови. Зарплатня вчителя на лютий 1920 р. становила 3200 крб., а шкільної обслуги (сторожа) – 800 крб.  Ось які предмети викладали у школах І-го ступеня (1-4 класи): російська і українська мови, математика, малювання, ручна праця, природознавство, географія, Радянська конституція,  співи та музика, гімнастика та ігри. На 1921-1922 навчальний рік  згадується лише одна школа. Крім вищезгаданих вчителів тут ще працювали Базилевичі Єлизавета Володимирівна та Яків Петрович, Барадуліна Таїсія Григорівна, Раєвська Катерина Анатоліївна, Сардановський Василь Володимирович (1891 р. н.), Петрик Павло Сидорович (1889 р. н.). Сардановський викладав співи, малювання, Петрик керував читальнею. Вже не працювали  Антоніна Сардановська, Марія Полякова. Велику роль у ліквідації неписьменності зіграв Покровський Михайло Андрійович. У Народному будинку драмгурток ставив п’єси. Велику роль у його становленні зіграли вчителька Владимирська, дяк Покровської церкви Коробкевич Олександр Сергійович.

В зв’язку з  ліквідацією повітів і волостей та утворенням округів і районів у 1923 р. територію Олександрівської волості було включено до складу Корюківського району. Також  згодом Олександрівка втратила статус містечка і була віднесена до категорії сіл. Олександрівська сільська рада того часу складалася  лише з одного поселення, де проживало 2075 осіб. Кількість дворів зросла до 478. За короткий період НЕПу селяни змогли в повному обсязі відновити господарчу діяльність, підвищився рівень життя, порівнюючи з довоєнним. Разом з тим заможні селяни обкладалися непомірними податками.

 Перший колгосп – ім. Петровського було створено у 1929 р. Всього до нього увійшло дві третини жителів села. Через 2 роки створили колгосп «Вільна праця» до якого вступили інші селяни. Ініціаторами колективізації виступили Кривошеєв Антон Михайлович (І-й голова), Покровський М. А. (І-й бухгалтер), Губенко Григорій Федорович, Мотлох Григорій Тимофійович, Положечко Єгор Федорович. На село головою колгоспу прислали «двадцятипятитисячника» Дудіна Анатолія. 

Під час колективізації було розкуркулено ряд заможних селян. Серед них родини Заріцького Юхима, Беззуба Миколи, Коржа Григорія, Бойка Маркіяна, Абакумця Захара та інших. Як правило, відбирало все майно, включно з хатою, а родину Абакумців взагалі відправили на заслання. Частина з розкуркулених   влаштувалася на роботу до колгоспів і потім підлягали «вичищенню».  За спецзведеннями керівництва Корюківського РВ НКВС  у  1932 р. Яким Снитко, що мав до революції до 100 га землі, працював у колгоспі  ім. Петровського круподером; колишній дворянин Олександр Крот, що колись мав 40 га землі, працював рахівником у колгоспі «Вільна праця». Колишні власники млинів Снитко Григорій, Дяченко Андрій, Мосол Кузьма також  працювали у колгоспі  ім.  Петровського.

Колективізація викликало значне незадоволення  в Олександрівці. Вже 1931 р. тут виникає антирадянська повстанська організація  «Партія Вільне козацтво», яка мала осередки у сусідніх селах Корюківського району: у Верхоліссі, Забарівці, Сахутівці, Тютюнниці. Її керівниками стали  розкуркулений селянин Мосол, що втік із заслання та офіцер царської армії Заборовський. Організація налічувала більше 130 членів, переважно з заможних селян. Ставилися задачі: збройне повстання проти радянської влади, створення незалежної України, розпущення  колгоспів та відміна хлібозаготівель. Було здійснено кілька підпалів колгоспного майна, здійснено напад на приміщення Олександрівської сільради, спалено хату її голови Пилипченка Мойсея Автономовича. Члени організації тероризували радянський актив. Незабаром «вільних козаків» було викрито і засуджено, найбільший термін покарання становив 10 років. В ході слідства було вилучено кілька десятків одиниць зброї: гвинтівки, рушниці, револьвери, набої до них, шаблі. Також виявлено зв’язки підпільників у Києві. У 1932 р. було арештовано ще 10 чоловік, що залишилися доти невиявлені. Очолював їх Іван Мотлох, що незадовго перед тим повернувся із заробітків.

Під час голодомору лише за офіційними даними померло 23 жителі Олександрівки. Траплялися крадіжки колгоспного майна. Так, 29 березня 1933 р. заступник начальника Корюківського райвідділу ДПУ Братушко повідомляв , що в ніч на 19 березня того ж року інструктор з деревообробки Олександрівської школи Верещака Юрій викрав з бурту колгоспу ім. Петровського 144 кг картоплі та трохи  буряків з погребу. Верещака був затриманий за сприяння колгоспника Карася Івана. Було встановлено, що Верещака організував групу з 8 осіб для викрадення колгоспного насіннєвого матеріалу .

Ще з 1931 р. Олександрівську сільську раду очолив колгоспник Невшупа Павло Онисимович.  У селі на 1935 р. діяли дільнична лікарня на 10-15 ліжок, аптека, споживче товариство (голова Брагинський Лев Якович), ощадкаса (Абакумець Микола), ветеринарна дільниця (завідуючий – Акусок А. Д.). Лікарню відкрили у поміщицькому будинку. Ще після революції відкрили пошту, а у 1926 р. провели телефон. Семирічною школою, яку відкрили у 1928 р.  керував комсомолець Кулик Іван Сергійович. За рік до цього школою керував комсомолець  Локоть В. Я. (1909 р. н.) з 5-річним педстажем. Походив він з учительської родини, закінчив педтехнікум. По роботі характеризувався задовільно. У колективі працювали Ляшченко  Л. І., Минчукова Н. Г., Коваленко В. Х., Манойленко І. В., Науменко Г. Є., Новикова К. М., Бабич І. А., Войтенко Н. К., Рахленко Т., Мосол М. К. Як бачимо з тих вчителів, хто працював ще у 20-х роках вже нікого не залишилося. Вищу освіту мали тільки двоє вчителів, сам директор закінчив на той час 2 курси інституту. Решта мали освіту в межах технікуму, а у двох була нижча освіта. З 11 вчителів 8 були комсомольцями. За соціальним  походженням 7 викладачів походили зі службовців, 2 – з робітників, 2 – з селян. На базі семирічки у 1936 р. відкрили середню школу, а вже через три роки здійснили перший випуск. У 1930 р. було відкрито дитячі ясла для родин колгоспників, що працювали навесні та влітку.

  До 1935 р. колективізація в цілому була завершено. Діяли 2 колгоспи  - ім. Петровського (голова Губенко), ім. Тельмана (голова Заріцький). З 500 дворів (1657 чол.) до колгоспів вступило 83,3% з 95,4% всієї землі. Щодо кількості колективізованих дворів, то це був показник нижче за середній по району.  Колгоспниця Вахненко Параска Олександрівна у 1934 р. як делегат їздила до Москви на з’їзд колгоспників-ударників. 

Протягом 30-х років лише за неповними даними відомо про дев’ятьох арештованих олександрівців. Одного з них - одноосібника  Завтрика Арсенія Сильвестровича у 1932 р. засудили до вищої міри покарання. Пресвітер громади християн-баптистів Добродій Захар Ісакович отримав 7 років таборів.

У 1937-39 роках розібрали Святодухівську церкву і побудували з неї клуб. У 1944 р. його перевезли до Корюківки і збудували з нього приміщення  райкому партії та райвиконкому.

За німецької  окупації створено осередок поліції, призначено старосту. Поліцію очолив Охріменко Василь, страчений після завершення окупаційного періоду. Карателі розстріляли родину Захарченків, Савенко Матрону, Мотлоха Дмитра, Мотлох Марію, Кошель Параску. Деяких жителів було виселено під нагляд у Бахмацький район. У Корюківці серед ув’язнених партизани відбили приречених до страти Мотлоха Григорія, Арковського Петра. На примусові роботи до Німеччини відправили Будька Петра, Добродій Надію, Мотлох Антоніну, Сильченко Тетяну та інших. Партизани стратили старосту Мосола Степана Юхимовича

З кінця вересня 1943 р. в Олександрівці деякий час містилися районні установи, оскільки Корюківка перетворилася на велику руїну. В серпні 1944 р. в Олександрівці проживало 1806 чол., ще 9 чол. проживало у 4-х прилеглих хуторах. За роки війни із 415 місцевих жителів, що перебували у військах, загинули 287 чол., 100 чол. були нагороджені орденами та медалями. Старшина Радченко Хома Іванович (1907 р. н.) – орден Червоної зірки, сержант Рубан Михайло Никифорович (1915 р. н.) – орден Слави ІІІ-го ст., медаль «За бойові заслуги», вже неодноразово згадуваний рядовий Покровський М. А. (1900 р. н.) – 2 медалі «За відвагу», сержант Петрик Віталій Петрович (1926 р. н.) – ордени Червоної зірки та Слави ІІІ-го ст. З партизанів відзначилися Мотлох Григорій Тимофійович, Горовий Павло Іванович, політрук взводу Василенко Василь Дмитрович. В пам'ять загиблих  було збудовано пам’ятник, також встановлено надгробок на братській могилі загиблих радянських воїнів.

Господарство спочатку піднімали жінки та підлітки,  а потім і вцілілі чоловіки. У 1951 р. утворився єдиний колгосп ім. Петровського. Головою правління обрали Губенка Василя Опанасовича (1921 р. н.). Перебуваючи 21 рік на цій посаді був нагороджений орденами Трудового Червоного прапора і Жовтневої революції, обирався депутатом обласної ради. За його керівництва колгосп тривалий час займав передові місця у районі. Потім, у 1959 р. приєднали колгосп села Верхолісся  і створили колгосп «Україна». З 1955 р. почалася електрифікація та радіофікація села. Радіовузол обслуговував 600 радіоточок.  Колгоспна телефонна станція мала 26 телефонів. За колгоспом було закріплено 6796 га землі, з них присадибних ділянок населення 328 га. Більша частина решти земель була зайнята  ріллею – 3135 га. Сіножаті займали 1355 га, вигони і пасовиська – 601 га, ліси і чагарники – 543 га, інші угіддя – 779 га. Були ще ягідники – 54 га та водойми – 1 га. Колгосп вирощував зернові та технічні (льон, цукрові буряки) культури, картоплю та овочі. Утримувалося велике поголів’я худоби та птиці: 665 корів, 288 коней, 1416 свиней, 574 овець, 1483 гусей. Недовгий час працював свій власний льонозавод з первинної переробки льону. Через державну цінову політику його довелося закрити. Після розформування МТС колгосп забезпечився технікою. У 1963 р. було 15 тракторів, 8 комбайнів. По війні було збудовано капітальні будівлі – 3 свинарники, 4 корівники, 3 телятники, 2 кормокухні, 3 зернові склади, 2 пункти штучного запліднення, електростанцію.

На 1963 р. в селі мешкало 1273 чол. переважну більшість яких становили жінки. Кількість дворів зросла до 496. З дорослого населення 553 чоловік працювали в сільському господарстві, в промисловості та на транспорті - 28, в освіті та культурі – 40, в медицині – 23, у ветеринарії – 4, торгівлі – 15, в адміністрації – 2, у зв’язку – 1 чоловік. Також проживав священик, бо Покровська церква діяла і за радянської влади. 

Покращилося торгівельне та побутове обслуговування населення. Працювали 4 магазини, буфет, заготівельний пункт, 2 майстерні з пошиття одягу і взяття. За післявоєнні роки збудували 130 індивідуальних житлових будинків. Збудували колгоспну контору, сільську раду, лазню. У особистому користуванні селян були легкова машина «Побєда», 20 мотоциклів, більше 1000 велосипедів.

Діяв клуб на 80 місць з кіноустановкою. При клубі була бібліотека з 7000 книгами. Випускалася газета «За високий урожай». Населення передплачувало 800 примірників газет і 500 примірників журналів.

У 1970 р. Олександрівці було 470 дворів і 1100 жителів. До Олександрівської сільської ради були включені села Верхолісся та Піски розформованої Верхолісської сільради.  До 1958 р. головою сільради працював  вчитель Сафоненко Юхим Андрійович. Далі цю посаду обіймали Перегуда Михайло Андрійович, Волков Іван Ілліч, Забаровський Михайло Іванович, Сотніченко Віра Григорівна. У середній школі 21 учитель навчав 163 учні. На посаді директора у свій час працювали Давиденко К. І., Києня Б. П., Чалий Є. І. За колгоспом «Україна»  було закріплено 6802 га землі,  в т. ч. 3096 га ріллі.  Господарство спеціалізувалося на розведенні великої рогатої худоби та свиней і вирощуванні зернових культур. 80 колгоспників за звитяжну працю були удостоєні державних нагород. Бригадир першої комплексної бригади Олексій Амосович Компанацець отримав ордени Леніна та Трудового Червоного прапора.

Олександрівці приймали участь у Афганській війні (1979-1989), зокрема, Товстоног Юрій,  Анопрієнко Валерій (нагороджений медаллю «За відвагу»), Завтрик Петро.

У 1989 р. в Олександрівці (729 жителів) працював потужний колгосп «Україна» з бригадами у Верхоліссі та Пісках. Колгосп був забезпечений технікою: 42 трактори, 21 автомашина, 32 комбайни. Кількість орних земель зросла до 3258 гектарів. Діяли  середня школа, де працювало 19 вчителів, дитячий садок, Будинок культури на 400 місць, побудований у 1967 р., бібліотека, дільнична лікарня на 25 ліжок (7 працівників з вищою та середньою спеціальною освітою), ветеринарна дільниця, комплексно-приймальний пункт райпобуткомбінату, кілька магазинів, відділення зв’язку та АТС, ощадкаса.  У нижче наведеній таблиці показано зміни в кількості жителів сільської ради за останні десятиліття.

Назва села 2001 2009 2015

Олександрівка 767 636 598

Верхолісся 192 146 124

Піски 100 62 43

Всього 1059 844 765

На 2019 р. в Олександрівці було зареєстровано 584 жителі, а всього по сільській раді фактично проживає 590 із 723 зареєстрованих осіб.

Тривалий час «Україну», а потім СТОВ «Україна-Олстас» очолював Ющенко Микола Павлович. На жаль це, колись потужне сільськогосподарське підприємство вже давно не працює. Землі громади обробляють інвестор СТОВ «Олстас-льон» та місцеві фермерські господарства «Довіра», Світанок», «Урожай» і 3 ФОПи. Реорганізовано і дільничну лікарню, спочатку у лікарську амбулаторію, а згодом у пункт здоров’я.  Сільським головою  з 2010 р. працює Редін Антон Леонідович. При сільраді діє з 2000 р. комунальне підприємство «Відродження». Є загальноосвітня  школа І-ІІІ ступенів (директор Мірошниченко Валерій Анатолійович) де навчається 61  учень, дитячий садок, Будинок культури, бібліотека. Велику культурно-просвітницьку роботу проводила бібліотекар Марія Тютюнник. Працюють  дільниця ветеринарної медицини, відділення зв’язку, 4 приватні магазини, утримується пожежна частина. Олександрівська громада має намір приєднатися до Корюківської ОТГ.

 В Олександрівці народився  видатний кобзар Андрій Шут (1790-1873). Осліп у 17 років. Спочатку заробляв на життя виготовленням вірьовочної збруї, а потім вчився кобзарській науці. Мав власних учнів. Від Шута були записані П. Кулішем, А. Метлинським думи «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер», «Хмельницький та Барабаш», «Хмельницький і Василь Молдавський», «Про смерть Хмельницького», «Іван Богун». Російський художник Л. М. Жемчужніков вигравіював його портрет за малюнком П. Куліша.

Про села Верхолісся,  Піски  читайте у продовженні