Народження цього поселення можна виводити від 1716 року, коли на землях села Домишлин (Домашлин) бунчуковим товаришем Василем Полоницьким була поселена слобода Михайлівка. Названа була так на честь одного з синів Полоницького. У ряді публікацій згадувалося, що село заснували у ІІ пол. XVII ст. За переказами (свідчення Матюхи Федора Михайловича, 1880 р. н.) воно з’явилося на початку ХІХ ст. Засновником його вважався пан Тютюнник. Згадується річка Лукавець, яка у 60-х рр. ХХ ст. більше нагадувала струмок. За матеріалами зібраними службовцем Андрієм Павловичем Душком (1904-1986) у слободі було 12 окремих садиб першопоселенців. Ці садиби мали власні назви – Кротівщина, Деркачі, Лобан, Романьки, Писарівка, Солодівщина, Бишаки, Матросівщина, Деркачі, Солоха, Кравченок.
Вперше у документах населений пункт згадується в часи проведення Генерального слідства про маєтності проведеного за гетьмана Д. Апостола, як слобідка Михайлівка, вона ж Тютюнниківська. У 1730 р. там значилося 14 дворів. Власної церкви тут не було до початку ХХ ст. і слобода належала до домашлинського приходу. За ревізією Чернігівського полку 1732 р. дворів залишилося 10. З них 3 малогрунтові – Василя Сомомяника, Олексія Плаксаченка, Миколи Дорошенка; 7 «нищіх и весма убогих» - Максима Ковшара, Андрія Лук’яненка, Петра Клопаченка, Олексія Авраменка, Якима Смяцького, Федора Кужилки, Осипа Залецького. Також у слободі знаходилися будинки священика та паламаря, певно домашлинських, школа, двір приїжджий ченців макошинського монастиря та їх шинок. По смерті В. Полоницького слободу поділили його сини – військовий товариш Василь та бунчуковий товариш Володимир Полоницькі. У 1749 р. Василь Полоницький продає слободу Тимофію Сенюті.
На 1768 р. слобода Тютюнникова також перебувала у власності чернігівського полкового судді Тимофія Сенюти. У слободі було 9 дворів.
За описом 1779-1781 рр. значиться «Сотни Менской Слобода Тютюнникова, владения судьи полкового Сенюты. От села Киселіовки в 10 верстах… . положение имеет на ровном положистом месте, в небольших чагарниках, по дороге проселочной при болоте, именуемом Лукавце. В ней подданических 14 дворов 15 хат.». Поруч згадується хутір Киселівської сотні виборного козака Лавріна Тютюнника, де був двір самого господаря і 2 бездвірні хати підсусідків. Сенюта помер 1780 р. і Тютюнниця перейшла до його зятя – підполковника Григорія Петровича Троцького (донька Катерина померла 1780 р.) та онуків, які стали іменуватися Троцькими-Сенютовичами.
Під час війни нападу Наполеона на Росію заохочувані чутками про волю, яку дасть цар кріпакам-ополченцям, дехто з тютюнницьких селян вступив до ополчення Сосницького повіту. Це Васько Іван, Костопад Тимофій, Лобани Тихін, Кузьма, Павло, Смецький Андрій. Щоб стати ополченцями, їм потрібно було отримати дозвіл від своїх панів – майора Микити Троцького та сина поручика Миколи Троцького. Микола Григорович Троцький-Сенютович (бл. 1770-до 1821) пішов у відставку майором, далі служив у Сосниці повітовим підкоморієм. Проживав у с. Низківка.
На 1810 р. проживало 128 осіб, а в 1836 р. кількість жителів зменшилася до 104 осіб (20 дворів). У 1859 р. тут було усього 16 дворів з 156 жителями.
Напередодні відміни кріпосного права тютюнницькі землі належали кільком землевласникам. Штабс-капітану Платону Остаповичу Вержбицькому належало 8 ревізьких душ і 55 десятин землі, майору Якову Трохимовичу Петровському – 2 душі і незначну кількість землі, Михайлу Петровичу Троцькому-Сенютовичу – 4 душі і 108 десятин. Далекий родич останнього - підпоручик Микола Іванович Троцький мав 11 душ і 121 десятину. Як бачимо, все це були дрібні поміщики. Після реформи за поміщиками залишилося менше землі, оскільки частина перейшла в наділ селянам. У Вержбицького залишилося 18, у Петровського у 5 селах в т. ч. і Тютюнниці – 52 десятини. З’являються нові поміщики – колезький реєстратор Тарас Крот (40 десятин) і Катерина Крот (25 десятин). Крот був жителем села Ольшаного. На 95 ревізьких душ Тютюнниці припадало 659,5 десятин придатної та 74 десятини непридатної землі. Під садибами перебувало 61,5 десятини, під ріллею – 307, під сіножатями – 196, під лісом – 169 десятин. Врожайність землі залишалося низькою – сам-два. Як тягло використовували 32 коня та 26 волів. Традиційним заняттям селян залишалося виробництво на продаж дерев’яного посуду.
За статистичними відомостями 1872 р. сільце належало до Олександрівської волості Сосницького повіту. Згадуються землевласники Троцький, Петровський та московський купець Шубін. Населення – державні селяни, колишні кріпаки та інші проживало у 33 дворах (195 чол.). Жителі дєрєвні Слобода Тютюнницька займалися землеробством і, частково, виробництвом саней. У господарствах утримувалося 22 коней, 98 корів, волів, телят, 53 вівці та 32 свині. Звіт підписали домашлинський священик Іван Городинський, олександрівський волосний старшина Снітка та місцевий староста Данило Биша.
З селян довгий час лише Іван Дмитрович Смецький знав грамоту. Куток де він проживав прозвали Писарівкою, бо виконував обов’язки писаря, міг для односельців написати чи прочитати листа або якийсь документ. Потім почали наймати дячка з Домашлина для навчання дітей грамоті. Для проведення занять наймали хату в одного з селян. Вчителю платили в складчину 10 рублів на місяць.
З 1870 р. у Тютюнниці мешкав єврей Борух Хайкін з родиною. Виходець з міщан Могилівської губернії, він мешкав з дружиною та доньками у орендованому будинку, що належав дворянину Віктору Троцькому. Родина жила з домашнього господарства.
На 1892 р. кількість дворів у Тютюнниці зросла до 59 (319 чол.). За Всеросійським переписом 1897 р. кількість дворів залишилася сталося, а кількість жителів зросла до 364 осіб. Через малоземелля багато селян сезонно працювали на Корюківських цукрових заводах, наймалися на роботу до заможних жителів Олександрівки, Киселівки, навіть до німецьких колоністів в районі Бахмача.
На початку ХХ ст. значний земельний масив у 94 десятини ще належав Остапу Кроту – сину дворянина Тараса Крота. Як син особистого дворянина він мав лише звання почесного громадянина (проміжний стан між купцями і дворянами), оскільки особисте дворянство в спадок не передавалося. Як землевласник згадується Будштедт. Жителі сіл Ольшаного, Волинки купили у нього землю в урочищі Вовча березина і поселили хутір Бушкетівку. Переселенці носили прізвища Макаренко, Малиш, Рудя. Хутір проіснував до середини 60-х років ХХ ст.
Охороною здоров’я та освітою в краї опікувалося земство. Жителі Тютюнниці та сусідніх поселень могли звертатися за медичною допомогою до фельдшера в містечку Олександрівці та лікаря в містечку Синявка. В останньому ж була і невелика земська лікарня. Проводилася вакцинація віспи. Найбільш поширеними хворобами у 1902 р. були грип та кашлюк.
У 1910 р. громада звела дерев’яну церкву св. Феодосія Чернігівського. За свідченнями деяких старожилів приміщення купили у селі Чепелів. На утримання церкви виділялася земля, що раніше належала домашлинському храму. За радянських часів церква припинила роботу.
Також у 1910 р. у новозбудованому типовому приміщенні почала роботу земська початкова однокомплектна школа. На будівництво навчального закладу земство витратило 1200 рублів. На 1 серпня 1910 р. ця школа, як і ряд інших по Сосницькому повіту, ще не були готові до прийому учнів. Шкільна садиба займала невелику територію у 300 квадратних сажнів (0,13 га). На 1 січня 1917 р. там навчалося 48 учнів. Попечителем закладу був дворянин Григорій Васильович Крот. З самого початку вчителювала випускниця гімназії Сахута Анастасія Федотівна з Сахутиного хутора. Через кілька років вона ще почала викладати Закон Божий, що повинен був робити священик. Анастасія Федотівна була дуже обдарованою людиною. Закінчила Жуклянську другокласну вчительську школу. На неї звернули увагу члени земської управи і допомогли вступити до гімназії. Щоб вивчити доньку, батькові довелося продати трохи землі. Навчання в гімназії коштувало недешево, особливо для дівчат. Рік навчання обходився у близько 280 рублів (разом з купівлею форми, харчуванням і квартирою). Вчителька мешкала у шкільній квартирі на 2 кімнати. Вона активно займалася і позакласною роботою. Зокрема, провела у школі захід до дня народження Шевченка, що тоді заборонялося. Влаштовувала новорічну ялинку. За вшановування Шевченка хтось доніс на вчительку, але сільська влада не підтримала доносу.
З початком І Світової війни до війська мобілізували 50 жителів Тютюнниці. За кілька років загинуло 7, а до полону потрапило 12 чоловік. На корюківських заводах працювали полонені солдати-чехи з австро-угорської армії. Двоє з них – Матушка Карл і Щепотка Станіслав потім назавжди осіли в Тютюнниці і створили родини.
За краєзнавчими матеріалами до 1917 р. 500 десятин належали 5 селянським господарствам. Так Биша Іван Єсипович мав 130 десятин. 145 господарствам належало 1500 десятин. Для продажу вирощували тютюн, інші технічні культури. За статистичними даними у Тютюнниці у 1917 р. було 114 дворів із 626 мешканцями.
Після падіння царської влади у селі створили виконком, до складу якого увійшов і священик Василь Кубрак. За його ініціатививою створили споживче товариство на чолі з Смецьким Леонтієм Трохимовичем, а священик у ньому став рахівником. Створення товариства однак мало допомогло в організації торгівлі, бо насувалися важкі часи.
У 1918 р. у школі організували товариство «Просвіта». Також організували хор із 40 учасників.
Організаторами радянської влади у селі були Биша Кирило Якович, Смецький Гаврило Потапович, Матюха Петро Маркович, Карпенко Степан Созонтович, Соломенник Петро Михайлович. Першим головою сільради обрали колишнього робітника цукрового заводу Охріменка Юхима Євменовича. Згодом голови постійно переобиралися, бо ця робота не оплачувалася та ще й тривала війна. Першим у компартію вступив Лобанов Іван Євдокимович, першими комсомольцями були Лобанов Захар Євдокимович, Бистревський Андрій Григорович, Матюха Борис Семенович.
Через розруху закрилася кооперативна крамниця. Населення хворіло на різні інфекційні хвороби, зокрема на тиф; почалася цинга. Значно зросла смертність.
На 1920 р. за громадою було стільки ж землі як і в середині ХІХ ст. Дещо збільшилася кількість землі під присадибними ділянками та ріллею завдяки збільшенню жителів, проте зменшилася площа лісу та сіножатей. Громада утримувала секретаря і рахівника. Створили комнезам, який очолив Матюха Петро Маркович. При комнезамі діяла земельна комісія для наділення бідняків землею. Для бідних тютюнницьких земель була встановлена норма: 12 десятин на родину з 6 душ та по 1,5 десятини на кожну душу зверх норми. Лишки відбиралися. Між 40 найбіднішими господарями було розподілено 100 десятин землі.
На 1919 р. 4 вчителі у всіх трьох класах на 4 комплекти навчали 67 учнів. Василькович Анастасія Федотівна (28 років), Лисянська Людмила Іванівна (19 років), Яковенко Тетяна Дмитрівна (30 років) закінчили гімназію, а Савенко Михайло Анатолійович (27 років) – учительську школу. Напевно, вчителька Сахута вийшла заміж і змінила прізвище.
За обстеженням 1919 р. школа знаходилася у задовільному стані. При школі були сарай і погріб, також маленька бібліотека для учнів. Приміщення опалювалося руськими пічками. Дах протікав, підлога мала щілини. Підлога в школі милася 2 рази на місяць. Останній медичний огляд проводився олександрівським фельдшером ще у 1916 р. Більшість учнів були щеплені від віспи. Кілька учнів хворіли на кір та коросту. На квітень 1920 р. вже 5 вчителів навчали 131 учня. У 1921-22 н. р. працювали вчителі Покровський Михайло Андрійович, Вантюк Михайло Васильович, Васильковичі Анастасія Федотівна та Роман Федорович, Савенко Михайло, Богдан Петро Кирилович. Надзвичайно пізно приступили до занять у 1922-23 н. р. – 24 листопада. Навчатися залишилося тільки 28 учнів, з них лише 1 дівчинка. Відповідно до двох зменшилася кількість вчителів.
З 1923 р. Тютюнниця стала частиною Корюківського району. За 7 років від початку революції кількість дворів зросла на 20, а жителів всього на 35. У селі працювали ремісники-кустарі: 5 кравців, 2 шевці, чинбар, що вичиняв шкіри та олійник. Наново створили кооператив і відкрили крамницю. Покращало життя – стало більше хліба, промислових товарів. Щоправда, хліб значно здешевів: за 100 пудів (1638 кг) жита можна було купити поганенького коня.
На 1927 р. по сільраді (Тютюнниця і Костючки) нараховувалося 220 дворів з 1180 душами населення. У господарствах утримували 270 коней, 417 голів великої рогатої худоби, 576 овець і 437 свиней. 512 гектарів ріллі переважно засівалися житом і гречкою.
У 1932 р. у Тютюнниці організовано колгосп «Ленінський шлях» (голова у 1934 р. Лобанов Григорій Ларіонович). Спочатку він об’єднував 38 господарств. У колгоспі на початку 1933 р. були тенденції, щоб бідноту не приймати, інакше погіршиться економічний стан колгоспу. Наприклад, прийняли до січня 4 господарства, а кількість землі не збільшилася. Попутно, за наказом згори, велася боротьба з «куркулями», які працювали у колгоспах. У Тютюнниці до списку куркулів потрапив Василець Макар. До 1935 р. колективізацію, в основному було завершено. Колгоспними стали 79% дворів із 75% землі. Це був одним з найнижчих показників по району. Проте колгоспи сільради рахувалися в районі серед кращих.
На території села проживали члени підпільної організації «Вільне козацтво», викритої у 1931 р.
За офіційними даними від голоду у 1933 р. померли 45-річний Матюха Іван Денисович, 3-річний Матюха Григорій Васильович.
Сільську раду з жовтня 1934 р. очолив робітник Ковенко Семен Пилипович. Споживчим товариством керував Радченко Трохим .
У 1935 р. у школі працювали Романенко П. І., Подтергер Ю. П., Бойко І. В., Стайна А. П., Довгий І. В. Школа отримує статус неповної середньої з семирічним терміном навчання. Директором призначено Подтергера Юрія Прохоровича. До того школа була початковою, завідував випускник технікуму комсомолець Устименко (1910 р. н.).
Під час масових репресій були арештовані і ув’язнені вчитель Ромащенко, Рудя Михайло Андрійович, Деркач Гнат Тимофійович. Колишнього дворянина Г. В. Крота (1870 р. н.) у 1932 р. відправили у заслання на Північ на 3 роки. Брати Биші Олексій та Юхим Васильовичі були засуджені до вищої міри покарання. Їхній брат Мина, що працював конюхом у Корюківці отримав 10 років таборів. Попередньо, у 1935 р. господарство Юхима Биші було розпродане за борги через несплату податків. Як одноосібник він мав досить міцне господарство: 8 га землі, молотарку, віялку, соломорізку, двох коней та двох корів. Також до розстрілу засудили Бабича Якова Мартиновича (1881 р. н.) і військового Деркача Максима Захаровича (1903 р. н.).
Напередодні війни у Тютюнниці проживало 487 чоловік. Перед окупацією весь колгоспний урожай і худобу, що залишилася, розібрали по дворах. На початку вересня 1941 р. в село вступила невелика німецька військова частина, яка незабаром рушила до Низківки.
З початку окупації фактично ніякої влади не було. Лише 12 грудня 1941 р. призначено старостою Деркача Кирила Платоновича (1903 р. н.). Сформовано поліцейський відділок на чолі із старшим поліцейським Бібою Григорієм Терентійовичем (1914 р. н.). Крім нього до поліції записалося 14 чоловік. Кілька поліцейських загинуло під час облав на партизанів. Створити сільськогосподарську общину так і не змусили. Селяни працювали одноосібно.
На примусові роботи до Німеччини вивезли 9 чоловік. Двоє дівчат залишилися на чужині – одна вийшла заміж за поляка, інша за француза.
19 вересня 1943 р. у селі вже стояв підрозділ 15 стрілецької дивізії 61-ї армії. Ця ж дивізія зайняли Кугуки і Самсонівку. 22 вересня у Тютюнниці базувався 533-й ІПТАП (винищувально-протитанковий артилерійський полк).
У війні з нацистами приймали участь 224 жителі села, з них 135 загинули. 79 чоловік удостоєні орденів і медалей. Гвардії капітан Бистревський Андрій Григорович (1910 р. н.) був удостоєний орденів Олександра Невського, Бойового Червоного прапора, двох орденів Вітчизняної війни ІІ ступеня, лейтенант Кириченко Григорій Андрійович (1918 р. н.) – Вітчизняної війни і Червоної зірки. Двоє чоловік з села пішло у партизани. У 1971 р. у пам'ять про загиблих встановлено обеліск. У 1973 р. встановили пам’ятний знак на могилі 4-х радянських воїнів, що загинули у вересні 1943 р.
У повоєнний час проводилося об’єднання малопотужних колгоспів. Так, у 1953 р. об’єднали колгоспи Тютюнниці і Костючків в один під назвою ім. Калініна. У 1958 р. до нього приєднали господарство хутора Кугуки. У 1955 р. Тютюнницю електрифікували, а у 1958 р. провели радіофікацію. Ще у 1949 р. біля східної околиці села проклали вузькоколійку, по якій возили торф з Киселівки на фабрику техпаперів.
Після розформування Корюківського району Тютюнницю включили до Менського, а потім до Щорського району. На 1963 р. у селі проживало 563 особи у 183 дворах. Тричі на день через Тютюнницю курсували автобуси на Чернігів з Холмів, Рибинська, Перелюба. У1963 р. актив села підготував анкети-довідки по історії населених пунктів сільради. До 1963 р. у Бушкетівці лишилося всього 5 дворів, яким запропонували переселитися у Тютюнницю. Через 2 роки сільця не стало. В колгоспі утримували 578 голів ВРХ, в т. ч. 224 корови, 511 свиней, 289 овець. Господарство мало власну техніку – 8 тракторів, 3 комбайни, силосного комбайна, жатку, косарку, 4 автомашини. Було збудовано 3 корівника, телятник, свинарник, вівчарню, гараж, кормокухню, льоносушарку, млин, зерносклад, пилораму тощо. У школі побудовано приміщення на 2 класні кімнати. У 1962 р. збудували медпункт. Також побудували новий магазин.
У 1965 р. колишню церкву переобладнали під клуб з бібліотекою. Церковні предмети перевезли до м. Щорс. Переважно жителі Тютюнниці працювали у колгоспі (275 чол.); було 22 робітники та 13 службовців. У особистих господарствах утримувалося 6 мотоциклів, 257 велосипедів. 105 радіоприймачів, 2 телевізори. У 1967 р. село знову відійшло до Корюківського району. До сільської ради включили села Сахутівку і Самсонівку.
У 1970 р. у селі проживало 485 чоловік у 171 дворі. Більшість мешканців працювали у колгоспі ім. Калініна. Сільгосппідприємство мало 3052 га угідь, в т. ч. 1119 га ріллі; спеціалізувалося на вирощуванні зернових і технічних культур. У скотарстві головним напрямком було м'ясо-молочне тваринництво. 27 колгоспників за сумлінну працю були нагороджені орденами і медалями.
У восьмирічній школі 10 вчителів навчали 108 учнів. Культурний відпочинок забезпечували клуб та бібліотека. Працював фельдшерсько-акушерський пункт. У школі тривалий час працювали вчителі-фронтовики Хомко Іван Іларіонович (1926-2006), Кириченко Григорій Андрійович, Лобанов Захар Євдокимович. Лобанов та Хомко, крім того, були ще директорами школи. Уродженець села Петрова слобода Іван Іларіонович Хомко служив у війську з 1943 до 1950 рр., приймав участь у війні з Японією. Старшина Хомко був нагороджений кількома медалями. У 1958 р. закінчив Полтавський педінститут за спеціальністю «історія та російська філологія». Директором школи працював з 1961 р. до виходу на пенсію. Мав звання відмінника освіти.
У 1974 р. колгосп приєднали до сахутівського на правах відділку.
На 1989 р. село мало 309 жителів. У 1987 р. збудували двоповерхове приміщення сільської ради. Працювали відділення колгоспу ім. Т. Г. Шевченка, споживче товариство, магазини, 8-річна школа, клуб, бібліотека, відділення зв’язку, ФАП.
Посади голів сільради в різний час обіймали Смецький Дем’ян Андрійович, Костеша Павло, Биша Анатолій Іванович, Кириченко Антон Григорович, Карпенко Степан Іванович, Лобанов Володимир Захарович. Тривалий час посаду сільського голови обіймав Кучеренко Леонід Анатолійович, який нині виконує обов’язки старости.
У 1991 р. відділок колгоспу був реорганізований у підсобне господарство Корюківської фабрики господарчих виробів. Наступного року на його базі створили колективне господарство «Нива». Збудували контору КСП у центрі села, почалось будівництво житлових будинків. У 1994 р. відбулася нова реорганізація, виникло дочірнє підприємство Корюківського райагропостачу. 2003 року це підприємство ліквідували. Земельний пай для колишніх колгоспників виділяли по 4 гектари на особу. Майно ж фактично було розграбовано, як це сталося в багатьох колишніх КСП. У різний час сільгосппідприємством керували Соломенник Леонтій Лукич, Матюха Дмитро Дмитрович, Лобанов Андрій Євдокимович, Макаренко Дмитро Юхимович, Савенко Володимир Євстафійович, Шкурко, Охріменко Захар Федорович, Мірошниченко Павло Іванович, Батуренко Олексій Григорович, Івахненко Віктор Миколайович.
У подальшому кількість жителів буде поступово зменшуватися. На 2001 р. проживало 269, у 2009 р. - 204 осіб. На 2015 р. у селі було зареєстровано 190 чоловік, ще 17 жили без реєстрації. На 1 січня 2019 р. офіційно було зареєстровано 230 осіб, фактично проживали 194 особи.
З 2000 р. у селі відновлено богослужіння. Потім під храм було виділено сільський клуб, а сам клуб перевели до головного корпусу колишньої школи. Служити тепер приїздить священик з Мени. У шкільному приміщенні містилася і сільська бібліотека, яку закрили навесні 2019 р. клуб поки що теж не діє. Тютюнницька ЗОШ І-ІІ ст. припинила роботу з вересня 2003 р. У 2019 р. припинило роботу Тютюнницьке споживче товариство. Єдиний магазин належить приватнику.
В Тютюнниці народився Лущик Микола Григорович (1976-2014), учасник війни на сході України, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня.
Костючки
Розташоване за 7 км від районного центру та за 3 км від центру старостинського округу.
В минулому це був хутір. За переказами поселення отримало назву від козака з Холмів Костючка. Хоча, очевидно, І-й поселенець був з сотенного містечка Киселівки, оскільки в Холмах козаки не проживали і не було людей з таким прізвищем. На прилеглих землях виник хутір Рожки. За соціальним статусом багато жителів належали до козацького стану. Перші поселенці займалися землеробством, а також торгували лісом. Одна з перших згадок про Костюкові хутори належить до 1892 р. Тут було 8 дворів (31 чоловік, 33 жінки).
Під час І Світової війни пропали без вісті у лютому 1915 р. солдати Костючок Микита Павлович, Савенко Григорій Тимофійович.
До хутора належало 612 десятин землі, частина земель належала заможним селянам. На 1917 р. всього дворів було 48 з 323 жителями. Після остаточного встановлення радянської влади землі заможних селян ділилися між бідняками.
Радянську владу встановлювали Єременко Федір Степанович, Костючок. У рядах Червоної армії воювали Давидов Яків Іванович, Костючок Тихін Федорович, Костючок Тимофій Андрійович. Хутір став частиною Сахутинської, а пізніше Тютюнницької сільради, у 1924 р. тут разом з хутором Рожки налічувалося 102 двори (435 чол.).
За радянської влади відкрито початкову школу. Її завідувач Лукаш Олена (1897 р. н.) у 1933-34 н. р. мала 16 років педстажу. Характеризувалася керівництвом по роботі як людина малоініціативна, флегматична, хоча і відповідала займаній посаді. До того ж вона походила з родини духовенства. Наступного року завідуючим школою призначили Біб.(а),(іка)? І. Т. Разом з ним працював вчитель Наумчик. Обоє походили з бідняцьких родин, два роки до того закінчили педкурси.
Перший колгосп (ТСОЗ) « Нове життя» з 4-х дворів був організований у 1930 (1931) р. Його головою став Костючок Петро Тимофійович. Потім «Нове життя» очолював Радченко.
Від голоду у Костючках помер Костючок Созон, а у Рожках – Плоский Петро Антонович.
Багато жителів Костючків постраждало від час репресій 30-х рр. Протягом 1937-38 рр. до вищої міри покарання засудили згадуваного вище священика Кубрака Василя Павловича (1885 р. н.), Костючків Потапа і Федора Власовичів. Їхній рідний брат Костянтин помер у Городнянській в’язниці під час слідства. Від 6 до 10 років виправно-трудових таборів отримали Кириченко Архип Іванович, Кириченко Микита Андрійович, Костючок Михайло Павлович.
До війни на хуторі майже ліквідували неписьменність. Всі діти навчалися у місцевій початковій та семирічній школах.
Багато чоловіків у 1941 р. мобілізували на війну. В окупацію поставили старосту і поліцію (2 чол.). Трьох жителів відправлено до Німеччини.
На фронті загинуло 37 чоловік. 15 фронтовиків були нагороджені орденами і медалями. Серед воїнів-земляків на фронті відзначився артилерист-зв’язківець старший сержант Маринченко Іван Лаврентійович (1920 р. н.), в подальшому секретар місцевої парторганізації, один з укладачів анкети по історії села. Він був нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни ІІ-го ступеня, двома медалями «За відвагу».
На 1 січня 1963 р. в Костючках рахувалося 118 дворів і 367 жителів. З того числа 346 належали до колгоспників, решта до службовців. Населення мало 7 мотоциклів, 100 велосипедів, 80 радіоприймачів, 3 телевізори. Костючки мали телефонне сполучення. Після укрупнення колгоспів місцеві колгоспники працювали у ІІ-й бригаді тютюнницького колгоспу ім. Калініна. У користуванні бригади було 1926 га угідь, з них орна земля – 531 га, 322 га – сіножаті, 123 га – пасовища, 358 га – ліси. Утримувалися велика рогата худоба, вівці, свині, кури. Через село проходили дороги, а за 2 км – вузькоколійна залізниця від торфозаводу у Киселівці до фабрики техпаперів у Корюківці.
З 1955 р. у Костючках працював ларьок. У 1960 р. проведено капітальний ремонт початкової школи, де навчалося 18 учнів. Працювали колгоспний клуб з бібліотекою (2939 книг); 2 рази на тиждень показували кіно. На період польових робіт у колгоспі влаштовували дитячі ясла.
Під час проведення всеукраїнського перепису населення 2001 року у селі налічувалося 136 жителів. У 2009 р. проживало 90 чол. У 2019 р. з 96 зареєстрованих фактично проживає 80 осіб. Закрито останній об’єкт соціальної інфраструктури - магазин Тютюнницького сільпо.
Кугуки
Село розташоване за 8 км від районного центру та за 3 км від центру старостинського округу.
Спочатку це був хутір, який виник у лісі. Назва походить від прізвища першопоселення – козака, вихідця з села Домашлин. У статистичних звітах хутір згадується у 1892 р. Тут було всього 3 двори (8 чоловіків і 10 жінок).
Житель хутора Литвин Іван під час І Світової війни був нагороджений Георгіївським хрестом і медаллю.
До революції 1917 р. на 26 хутірських дворів припадало 164 десятини землі, в т. ч. 41 десятина лісу. У 1920 р. малоземельні та безземельні селяни дещо збільшили свої угіддя за рахунок заможного односельця. Вони отримували ділянки розміром від 0,06 до 0, 25 десятини на родину. Питною водою хуторяни забезпечувалися з п’ятьох колодязів. Також на хуторі було 2 ставки. Громада 8 місяців на рік утримувала пастуха, роботу якого оплачували натурою. Розподілом землі займався комнезам. На 1922 р. складався з 11 дворів (124 чол.).
У рядах Червоної армії воювали Кугук Ларіон Микитович, Кузьменко Кузьма Гаврилович, Кугук Федір, Кугук Свирид, Кугук Олександр Трохимович.
Хутір увійшов до Олексіївської сільської ради Корюківського району. Тут у 1924 р. проживало 163 осіб у 35 дворах.
Під час колективізації було створено колгосп «Зелений гай» (голова Мартинович Ульян Прокопович). До господарства увійшло 10 дворів.
У вересні 1941 р. через хутір проходили німці. Потім була створена поліція. В одній з хат, за свідченням Колмик Т. Г., містився угорський шпиталь. Його обстрілювали партизани. На фронті загинуло 14 односельців. Двоє жителів були удостоєні бойових нагород. Найбільше відзначився Василь Кугук. У Кугуках на кладовищі поховані родина корюківського лікаря Г. Безродного, яка була знищена 1 березня 1943 р. та молодий солдат, уродженець с. Полісся Сосницького району, вбитий у вересні 1943 р.
На 1963 р. у 47 дворах проживало 138 жителів, з них більшу половину складали колгоспники. Вони працювали у І-й бригаді колгоспу ім. Калініна. За бригадою було закріплено 1526 га земель. Працював колгоспний клуб з пересувною бібліотекою. У користуванні населення було 2 мотоцикли, 30 велосипедів.
На початку ХХІ ст. закрито магазин. У 2001 р. село мало 45, у 2009 – 31, у 2015 р. – 23 особи зареєстрованого населення. У 2019 р. зареєстровано 46, фактично проживає 33 особи.
Самсонівка
Село розташоване за 11 км від районного центру і за 4 км від центру старостинського округу.
Імовірно, поселення виникло на початку ХХ ст., оскільки раніше не фіксується. На 1917 р. хутір Самсонівка мав 48 дворів, 308 жителів. На 1924 р. в складі Сахутинської сільради – 78 дворів, 378 жителів.
Після звільнення від нацистів у 1944 р. налічувалося 122 жителі.
У 1989 р. ще працювали бригада №2 колгоспу ім. Шевченка, магазин.
З 2001 р. до 2015 р. кількість жителів скоротилася з 24 до 5 осіб. На 2019 р. фактично проживає 5 осіб, зареєстровано 11.
За 3 км від села виявлено городище (Колядин-2) юхнівської культури (6-2 ст. до н. е.)
Сахутівка
Село розташоване за 12 км від районного центру та за 10 км від центру старостинського округу.
Село утворилося з хуторів Сахутина (біля школи) і Наумчикового (центр села). Названі були хутори за прізвищами першопоселенців. Першими поселенцями були Сахути Каленик, Платон, Наумчики Никифор, Тимофій, Максим. В свою чергу Наумчиків хутір поділявся на 2 хутори – Борсуки і Сидорі. Південніше Наумчиків розташовувався хутір Лазяни (мешкали Тищенки). За ним на південний схід поселили хутір Стовбуни (мешкали Ларченки). Біля двох останніх хуторів між болотистою Мокрицею і селом Домашлин виник хутір Лесовівка (від прізвища Лесовенко). Ще далі на південь був хутір Щепники (господар щепив садові дерева). Далі у болотистій місцевості був хутір Чайки (мешкали переважно Самоділки). Майже під Киселівкою за величезним болотом селилися люди з Киселівки, Тютюнниці, різних хуторів на хуторі Заболотівка. Ближче до Тютюнниці, неподалік Самсонівки з’явився хутір Юришине, північніше – хутір Кочурі. На південний схід розмістився хутір Рибаки, названий за прізвиськом першого поселенця.
Болітце за школою назвали Шкільне болото. За школою була земля тютюнницького священика, тому місцевість назвали Попівщина. За переказами на початку минулого століття седнівський землевласник Яцко (Ясько) купив на хуторах собі землю і поселив сина Панаса. Останній обробляв землю, розводив породистих овець і корів. За Радянської влади господаря з родиною вислали на Північ. Великий будинок віддали найбіднішим, а потім розібрали. З часом посадили ліс, який потім назвали Єцкове (Яськове).
У 1904 р. розпочалося будівництво земської початкової школи. Землю під забудову (0,18 га) виділив Яновський М. М. (прадід Верещаки Віталія Георгійовича – директора школи). Будівельні роботи і подальше існування закладу фінансував козак Наумчик Юхим Тимофійович (прадід Наумчика Дмитра Давидовича – зав. Корюківським райвно). Школа почала роботу у 1907 р.; за іншими даними у 1910 р. За звітами Сосницької земської повітової управи до 1 серпня 1910 р. школа будувалася господарським способом і під наглядом членів управи. У будівництво тоді вже вклали 1100 руб., але саме будівництво школи ще тривало.
Тут викладав 1 вчитель – на час І Світової війни Бойко Василь Євдокимович, що мав тільки домашню освіту. У 1916 р. його мобілізували до війська, і натомість вчителем призначили Васильковича Федора Миколайовича з біженців. Козак за походженням, у свій час Василькович закінчив вчительську семінарію, мав 26 років педагогічного стажу. Як запасний вчитель він отримував 410 рублів на рік; Бойко до того мав 600 рублів платні. Василькович писав статті до «Чернігівської земської газети». Закон Божий викладав священик Бардзиловський Опанас. Для вчителя була шкільна квартира на 2 кімнати. На 1 січня 1917 р. навчалися 74 учні, з них 1 дворянин і 2 міщан, решта – діти козаків та селян. Повний навчальний курс у 1916 р. закінчило лише 6 дітей.
Через час до школи прийшов ще один вчитель – син Васильковича Федір Федорович. У 1919-20 н. р. у трьох класах навчалося 45 учнів. Навчали їх так само батько і син Васильковичі. Навчальний рік закінчився 1 травня. Наступного року учнів було 52. У 1922-23 рр. на хуторах було вже дві початкові школи. Сахутинську відвідували 45 школярів, працювало двоє вчителів. У школі х. Наумчиків вчилося 30 учнів, працювали теж двоє вчителів. Утримувалися заклади самими ж селянами. Того року школи прийняли дітей 4 жовтня. З об’єднанням хуторів залишилася одна школа.
Кількість населення на хуторах, з яких утворилася Сахутівка, за 1892 та 1917 рр. показує нижченаведена таблиця.
№ Населені пукти (хутори) 1892 1917
дворів жителів дворів жителів
Заболотний - - 6 39
1. Лесовенків 11 65 13 67
2. Наумчиків 15 119 20 164
3. Сахутові 6 19 23 158
всього 32 203 62 428
З початком І Світової війни до війська мобілізують молодих чоловіків. Серед інших воювали Цибулько Демид Варфоломійович, Балюта Тит Тарасович. 4 лютого 1915 р. пропав без вісті житель х. Сахутин рядовий Сахута Опанас Іванович.
Після революції 1917 р. населення хуторів стало політично активніше. Разом з тим відчувалася апатія. Настрій селян був вичікувальний. На український фонд влітку змогли всього зібрати 13 рублів 50 копійок. За ці гроші можна було купити трохи більше пуда борошна. У липні солдати, які приїздили з фронту, дивувалися байдужості своїх односельців: «Як побачу ваше життя, то наче не живете, а гинете!». Коли проводилися вибори у жовтні 1917 р. до Олександрівського волосного земства, виявилося що населення не підготовлене. Агітація почалася лише в останній день. Один з місцевих жителів насильно вимагав від інших, щоб голосували за нього. Через неврожай селяни, напередодні Різдва, вирішили дістати хліба в Катеринославській губернії. Зібрали близько 7 тис. рублів. Григорій Кирієнко закликав односельців відокремитися від багатіїв і добувати хліба самостійно. Його за це хотіли повісити.
Після встановлення радянської влади організовано Сахутинську сільську раду з кількох хуторів: Сахутин, Наумчиків, Самсонівка, Костючки і Рожки. У 1920 р. сахутинська громада мала близько 166 дес. землі: 16 - садиби, 114,5 - ріллі, 35 – сінокосу. Громада утримувала голів сільради та земельного комітету, секретаря та рахівника. Всі вони обиралися на 3 місяці. Громада Наумчикового хутора утримувала секретаря і сторожа. У користуванні перебувало 560 десятин землі. З утворенням Корюківського району сільрада увійшла до його складу. Разом у двох хуторах жило 866 чол. (173 двори).
У 1929-1930 рр. створювався колгосп «Незаможник». Головою став Сахута Каленик Платонович. Незабаром створено ще один колгосп - ім. Шевченка з 4-х дворів. Згодом колгоспи об’єднали в один – ім. Шевченка. Головою правління обрали Наумчика Миколу Сидоровича (1904-1941), що працював на цій посаді до війни.
Під час колективізації частина населення вступила до підпільної організації «Вільне козацтво», центром якої було с. Олександрівка.
Під час голодомору померли від голоду Бугай Павло і його діти, Науменко Корній.
У період колективізації відбулося перепланування хуторів через прокладення нової дороги Мена-Корюківка. Стара дорога пролягала через Киселівку, Комарівку, Домашлин, Бешківку. На плані село складалося з 5 довгих і короткої вулиць та 7 провулків. Переселення проводили методом батога і пряника. Деякі двори перевозили силоміць. Частина населення переселилася на Далекий Схід.
У 20-х роках до школи добудували ще одне приміщення. Початковою школою на 1934 р. завідувала Скоробагата Олександра Федорівна (1894 р. н.). Вона народилася в родині робітника, закінчила гімназію. Як завідувач школи з роботою цілком справлялася. Разом з нею вчителювали Наумчик М. М., Аврамович Г. П., Лобанов З. Є. У 1936 р. школу реорганізували у семирічну. До війни директором була Скоробагата О. Ф. За окупації школа працювала як початкова і то незначний проміжок часу. Головний корпус використовувався як поліцейська дільниця. У 40-х роках працювали Савенко Остап Остапович, Шум, Бачкур Анастасія Михайлівна, Цибулько Тетяна Демидівна, Шматок Іван Дем’янович, Терещенко Галина Володимирівна.
На 1935 р. діяли сільська рада (голова Наумчик Андрій Іванович), споживче товариство (голова Наумчик Федір Васильович). Протягом 1937-38 років за сфабрикованими справами ВМП отримали Кирієнко Григорій Андрійович (на час арешту проживав у Корюківці), Кирієнко Василь Андрійович. До відбування покарання у таборах засудили Башлука Олексія, Джима Івана.
На початку війни у селі було створено підпільну групу, закладено військово-продовольчу базу для партизанів. Восени 1941 р. у Сахутівці протягом тижня жив І-й секретар Чернігівського обкому КП(б)У Олексій Федоров. Комсомолець Висоцький Григорій розповсюджував листівки, постачав партизанам зброю і боєприпаси. Його заарештували, лише за допомоги дівчини Олександри Бабич підпільнику вдалося втекти. Натомість розстріляли його діда з бабою і спалили хату. Розстріляли голову колгоспу Наумчика Миколу за допомогу партизанам.
14 грудня 1941 р. старостою Сахутівки став Наумчик Петро Федосович (1908 р. н.). Старшим поліцейським був призначений Капітан Степан Максимович (1912 р. н.). Йому підпорядковувалося 7 поліцейських.
Всього за період окупації було страчено 23 чоловік, спалено 3 двори. До Німеччини на примусові роботи вивезли більше 20 чоловік. 166 сахутівчан воювали на фронтах, з них понад 100 були нагороджені орденами і медалями. Додому не повернулися 118, за іншими даними 132 жителів села.
Після окупації починається тяжкий період відбудови. Обробіток землі проводився худобою вручну. На 1944 р. у Сахутівці, на хуторах Іванчики та Заболотівка проживало, відповідно, 690, 89, 15 осіб. З 1946 р. колгосп очолював Васько Григорій Дмитрович. У повоєнний час збудували 3 стайні, 3 корівники, 2 свинарники, будинок тваринника та вітродвигун. Будувалися і житлові будинки. За головування Лобанова Андрія Євдокимовича у 1953-1963 рр. збудували зерносклад та свинарник. Побудували цегляне шкільне приміщення на 3 класи. Наступним головою обрали Снитка Олександра Романовича. Колгосп мав 2540 га землі, в т. ч.824 га орної, 745 га сіножатей, 153 га пасовищ, 5,5 га саду, 623 га лісу. Закупили 6 тракторів, 2 комбайни, 2 льонозбирачі. За Миголя Григорія Омеляновича у 1969-1980 рр. було взято курс на механізацію та меліорацію. Покращилися умови праці і життя селян-колгоспників. Збільшилося поголів’я худоби, розширено посівні площі. Збудували великий тваринницький комплекс, покрили тік асфальтом. Придбали силосний комбайн, картоплекопалку.
У 1980-85 рр., коли господарством керував Пінченко Василь Іванович відкрили дитячий садок «Веселка». До Самсонівки проклали асфальтову дорогу, вимостили щебінкою дорогу до літнього табору худоби в урочищі Юришине. Пізніше, за Петрикея Миколи Миколайовича, зводили фінські будинки для молодих спеціалістів. Так з’явилася вулиця Молодіжна. При Ващенку Олександру Івановичу з 1987 по 1990 р. збудували картоплесховище, ангар, кілька житлових будинків.
По війні директором школи працював Зіненко П. І. Тоді учні навчалися у 2 зміни. У 1953-63 рр. керував закладом Федосов Борис Михайлович. У 1960 р. школа стала восьмирічкою. Збудували третє приміщення. Далі керували Цивінський Олексій Антонович (3 роки), Пархоменко П. П. (3 роки). Велику роль у роботі школи відіграв вчитель-фронтовик Верещака Віталій Георгійович (1924-2004), який пропрацював на посаді директора 14 років. Відомий як самодіяльний скульптор, художник, поет, композитор. Був також гарним сім’янином, майстром – теслею, мулярем.
На 1989 р. – колгосп ім. Шевченка, восьмирічна школа, дитячий садок, клуб, ФАП, бібліотека, комплексно-приймальний пункт районного побуткомбінату, магазини Тютюнницького споживчого товариства, відділення зв’язку, АТС.
Сільгосппідприємство поступово йшло до занепаду. Керували Білецький Микола Григорович, Кузуб Леонід Григорович, Корженок Олексій Анатолійович, Петрученко Ганна Іванівна. У 2000 р. створили комунальне підприємство «Батьківщина»: трактор, комбайн, 2 племінні бики, пилорама, млин. Його послідовно очолювали Берека Павло Антонович, Кокоша Володимир Олександрович, Гусейнов Вагид Загид огли.
Постійно зменшується кількість населення: 2001 р. – 418 чол., 2009 р. – 330 чол., 2015 р. – 266 чол.
На червень 2007 р. у школі рахувалося 45 учнів, з них 19 у початковій ланці. З 9 вчителів 1 мав вищу, 6 мали І-у категорію. Того року урочисто відзначили 100-річчя навчального закладу. За незалежності директорами працювали Балюта Валентина Іванівна, Охріменко Володимир Михайлович. У вересні 2013 р. Сахутівська ЗОШ І-ІІ ст. припинила свою роботу.
У Сахутівці працює з 2015 р. приватне деревообробне підприємство ТОВ «Фанера-Чернігів» (власник і директор Ячунскас Сваюнас) та фермерське господарство. У 2016 р. у «Фанера-Чернігів» працювало 87 чоловік з Корюківського та Менського районів. Працюють ФАП, Будинок культури, приватний магазин.
Науменко Андрій Миколайович – науковий співробітник Корюківського історичного музею.
15300, Чернігівська обл., м. Корюківка, вул. Кошового, 109. Тел.: 066-1716443
Команда сайту "Корюківка Наше Місто" висловлює щиру вдячність Науменку Андрію Миколайовичу – науковому співробітнику Корюківського історичного музею, автору дослідження про історію рідного краю за наданий матеріал.
