Прийдешнє живих — у пам’яті і пошанівку мертвих
 .
Ми, дякувати Богу, ще живі.
Коли лютують сатанинські сили,
Тамують той ненатлий буревій
Всі предки, не забуті ген в могилах.
Україна зустріла День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, котра почалася для нашого народу 22 червня 1941 року. Насправді ж Друга світова на теренах Європи була розв’язана двома хижаками, Гітлером і Сталіним, набагато раніше. І раптовий напад на світанку літнього сонцестояння став лише логічним розвитком взаємин цих диктаторів.
Про жахливі для українців наслідки протистояння двох захланних імперій, третього рейху і СРСР, ведуть розмову представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області, науковий співробітник Сергій БУТКО та модератор історичних розвідок «Деснянської правди» Ростислав МУСІЄНКО.
— Кажуть, що історія людства — це історія воєн. Близько до істини. Яка, одначе, полягає в тому, що насправді тисячоліттями точиться нескінченна, час від часу загострювана зацікавленими силами, інформаційна війна. Адже той, хто зумів трактувати на свою користь події минувшини, контролює майбутнє. Щоби побачити приклад інформаційної агресії, досить згадати деякі телесеріали виробництва російських фірм. Із «великими» Сталіним, Жуковим і т. д. Відтак точне розуміння того, що відбувалося трохи більше сімдесяти років на теренах нашої багатостраждальної Вітчизни, є запорукою успішного просування незалежної держави до європейського рівня життя і загальнолюдських цінностей.
— Жертви українського народу у Другій світовій війні — катастрофічні, колосальні. Їх вшанування говорить про гуманізацію нашого суспільства, ми повертаємось обличчям до людини.
— Від мілітаризації — до гуманізації.
— Так. І ця подія привертає увагу суспільства до двох проблем. Перша — це відповідальність державних діячів у справі захисту країни від зовнішнього ворога.
Друга — наскільки ті самі діячі розуміють цінність життя та інших невід’ємних прав людини в умовах війни чи, скажімо, гострих політичних протистоянь.
Вічною і завжди актуальною проблемою залишається також здатність держави й суспільства враховувати уроки історії — особливо такі катастрофічні, як 1941 року. Тоді напад нацистської Німеччини та її сателітів виявився раптовим.
— Перепрошую… Десятки повідомлень надходило на стіл тому ж Сталіну.
— Ото ж бо. Річ іще й у тім, що радянські збройні сили у всіх своїх видах мали кількісну перевагу, а коли говорити про танки — ще й якісну. Нічого кращого за «тридцятьчетвірки» та КВ вермахт просто не уявляв. Удар можна було відбити, якби…
Всі дослідження, здійснені академічними науковцями, фахівцями СБУ, російськими спеціалістами по лінії колишнього КДБ та ГРУ ( Головне розвідувальне управління Генштабу РА — прим. ред.) однозначні. Радянські розвідники впродовж 1940-1941 років повністю виконали свій обов’язок. Вони вчасно надсилали всю тривожну інформацію, практично адекватну наявному накопиченню німецьких військ на кордоні до вторгнення. Її було цілком достатньо, щоби вжити запобіжних заходів, підготувати війська до оборонних дій.
Але Сталін, одноосібний керівник держави, це ігнорував. І тому вся відповідальність за трагедію сорок першого лягає на нього.
Треба враховувати ще один момент. Під час хитрих дипломатичних ігор 1939-1941 років, коли сталінське керівництво намагалося нацькувати Гітлера на Великобританію, щоб потім ударити у спину Німеччині, відбувалися тотальна мілітаризація економіки СРСР і створення колосального військового потенціалу.
— За рахунок рівня життя народів цього Союзу до елементарних потреб включно…
— Звісно. Починаючи з 1940 року, все народне господарство, все населення країни працювало вже в умовах надзвичайного стану. Сучасні громадяни про це, як правило, навіть не підозрюють. А в той час робітники радянських підприємств стали мало не заводськими кріпаками доби Петра Першого, оскільки поміняти місце роботи вони з власної волі не могли. Зате відправити їх куди завгодно, з України в Сибір, наприклад, анітрохи не рахуючись із сімейним становищем, влада мала всі можливості. Далі — шість місяців примусових робіт або табору за п’ятнадцятихвилинне запізнення до праці.
У Чернігівському педінституті мені колись розказували старші колеги… Декан вів із викладачем професійну розмову, яка затягнулася аж на п’ять хвилин після дзвоника до початку занять. «Стукачів» вистачало. Викладач уник репресій лише завдяки написаному заднім числом наказу, який аргументував його затримку. І це не анекдот.
— А ви ще згадайте, робочий день був продовжений до одинадцяти годин, відмінили вихідні. Люди часом ночували просто на заводі, аби, Боже збав, не запізнитися…
— Абсолютно правильно. Отже, з 1940 року все було переведене на військові рейки. До речі, Німеччина перейшла на такий режим лише в 1944-му.
І от, коли країна неймовірною для її народів ціною (нехтувалися всі права й потреби людей), створила величезну мілітарну потугу — у критичний момент армія виявилася безпорадною.
Причин тут низка. Розгром командних кадрів у 1936-1938 роках, коли репресували 44 тисячі кваліфікованих офіцерів… Можна по-різному ставитися до Тухачевського, але ж німецька концепція танкової війни була значною мірою списана саме з його доктрини.
— Той самий Гейнц Гудеріан, котрий зі своєю танковою групою довершив загибель майже мільйонного угруповання радянських військ у київському «котлі», навчався — от парадокс! — у Радянському Союзі.
— Так. Іще однією причиною були значні обмеження навчальної практики для танкістів, льотчиків. Лічені години. Заощаджували пальне, боєприпаси і ресурс техніки. Отака економія призвела до гнітючої різниці в рівнях бойової підготовки рядових РККА і вермахту. Про офіцерів і говорити нічого. І ще один фактор — усі наші військові, від солдата до генерала, страшенно боялися ініціативи, самостійних рішень — за які могла настати відповідальність до розстрілу включно. Виховання сталінським режимом.
Я цілком солідарний із фронтовиками, які засуджували розстріли, санкціоновані Сталіним. Узяти командувача Білоруського військового округу генерала Павлова. Адже той просив дозволу розгорнути війська для прикриття кордону й отримав категоричну відмову. І 22 червня на мінському напрямку почався погром, а грамотного, досвідченого генерала за вказівкою диктатора зробили крайнім… Інший приклад — генерал Кирпонос, який внаслідок кадрового хаосу після репресій отримав командування надпотужним Київським військовим округом. Хіба він винен, що просто не мав належних знань і кваліфікації для такої відповідальної посади? А наслідки виявилися фатальними. 665 тисяч лише полонених німцями під час Київської оборонної операції… 
— Перепрошую — ремарка. Зазнали катастрофи фронти Павлова, Кирпоноса — а на півдні чомусь такого розгрому не було. І про це — принаймні в радянській історіографії — сором’язливо замовчують. А я у приватній бесіді з дев’яностолітнім фронтовим розвідником, а потім ще й резидентом ГРУ в Парижі генералом Артамоновим, який нині живе під Меною, з величезним подивом дізнався, що, виявляється, командувач Одеського військового округу генерал Черевиченко, пославши відомо куди прямі накази й погрози тодішнього начальника Генштабу Жукова, вже 20 червня розгорнув війська в бойові порядки на кордоні. І коли загарбники спробували його перейти, що їм тріумфально вдалося на величезному протязі — то тут отримали по писку. І лише коли загальна стратегічна ситуація стала на межі краху, південному угрупуванню довелося відступати.
— Справді, чи не єдиний тогочасний приклад, коли воєначальник виявився на висоті. Ілюстрація до теми. Чомусь майже всі вважають, що наймасштабніша танкова битва Другої світової сталася під Прохорівкою, на Курській дузі. Нічого подібного! 23-29 червня у трикутнику Луцьк — Рівне — Броди зійшлися 3200 танків. Дві з половиною тисячі з них — радянські, чимало Т-34 й КВ. Результат? Німці втратили 150 машин, наші — тисячу двісті… Про що говорити?! Продовжимо. В ході Київської оборонної операції вже згаданий генерал Кирпонос мав під орудою 4200 танків — більше, ніж їх загалом було у Гітлера. І що? Невдовзі їх залишилося… сімсот.
Першого дня війни, і це вже уточнені та виважені дані, радянська армія втратила 3600 літаків. Це лише трохи менше, ніж весь бойовий склад люфтваффе…
— А потім трагедія армії почала плавно переходити у трагедію мирного населення. Що творилося на повністю окупованій — завдяки непрощенним помилкам державного та військового керівництва — території України?
— Гітлер почав реалізовувати те, про що писав у 1924-25 роках.
— «Майн кампф».
— Так. Я от хочу, передусім, для читачів зауважити. Будь ласка, дуже уважно ставтеся до політичних, ідеологічних програм усіляких претендентів на владу. Коли Гітлер, сидячи у Мюнхенській в’язниці, писав чорним по білому, що він планує захопити Радянський Союз, перетворити його на німецьку територію і заселити вихідцями з фатерлянду, збільшивши життєвий простір — «лебенсраум»… Коли він писав, що єдиною расою, пануючою на планеті, має стати арійська — тобто німці, а решта буде знищена або стане рабами… То і в Європі, і в Радянському Союзі на це подивилися поблажливо. Мовляв, емоції, белетристика. А все обернулося на жах.
Коли нацисти прийшли на територію СРСР, в Україну, вони почали діяти цілком у дусі накреслень Гітлера. Лише рабами-остарбайтерами до рейху вивезли майже два з половиною мільйони молодих людей. Доля переважної більшості з них склалася трагічно. Майже половина загинула. А ті, хто вижив, для сталінського режиму мали виразне, непозбутнє тавро — перебування на роботах у Німеччині.
— Маючи отаке тавро, мій батько, Андрій Савич, талановитий фізик, якого наполегливо запрошували до київських вузів, мусив усе життя залишатися сільським учителем… Але, звичайно, на першому плані — безповоротні втрати. Яка їх структура?
— Найперше — свідоме знищення, причому переважно голодом, військовополонених. У Чернігові — це концтабір Яцево, в «Уманській ямі» 55 тисяч людей померло. Друге — знищення за етнонаціональною ознакою, тобто євреїв та ромів.
— Отут мене давно муляє питання. Адже, попри весь жах і хаос 1941 року, радянська влада примудрилася вивезти з України, здебільшого за Урал, величезну кількість обладнання, цілі заводи, й разом з ними — обслуговуючий персонал. Знаючи погляди Гітлера — а вже був і досвід окупованої Польщі, де загинуло п’ять з половиною мільйонів мирних жителів, серед яких значна частина євреїв — чому не організували евакуацію оцих приречених заздалегідь етнічних груп?
— Гадаю, це було малоймовірно через суто технічні проблеми — перевантаженість залізниць, дефіцит рухомого складу. А Сталін мав у цій ситуації свої пріоритети. Що для нього мільйони людей туди-сюди, коли йдеться про порятунок власної імперії?
Інша річ, що необхідно було наполегливо, всілякими засобами інформувати населення, особливо згаданих національностей — утікайте. Це можна було зробити навіть пішки. Час іще мали. Але нічого не зробили. І це величезна вина держави та її керівництва.
Повертаючись до гітлерівської методики дій на окупованих територіях… Нищили всіх, хто належав до партійно-радянських активістів. І не тільки. Щойно встановлювався «новий порядок», орднунг, він вдавався до драконівських заходів. Наприклад, комендантська година. Єдине покарання — розстріл. Нам зараз навіть важко уявити, які по Чернігову, а особливо по Києву, в перші тижні окупації були суцільні розстріли. На хвилину запізнився, не доскочив хати — все, жодних пояснень і розслідувань, до стінки. 
Додаймо ще й розстріли за порушення правил окупаційного режиму. А вони поставали настільки жорсткими й, головне, не завжди розтлумаченими, що жертв теж вистачало.
Моторошною була й політика взяття заручників. За вбивство одного німця страчували від 50 до 100 місцевих громадян. Це стосувалося не тільки дій підпільників чи партизанів. Бувало, німці потрапили в яку-небудь ДТП, хтось загинув. І це ставили на карб тамтешнім жителям — диверсія! — з наступними смертоносними наслідками.
Інститут, який я маю честь представляти в регіоні, науково виділив — і дослідницька спільнота це підтримала — що мав місце й окремий вид злочинів. Системний на території України, Росії та Білорусі й лише епізодичний у Польщі, Чехії, Франції, Італії. Маю на увазі знищення населених пунктів — повністю, з усіма жителями. Лише на теренах Чернігівщини таких 42, а загалом в Україні рахунок іде на сотні. Серед них — місто Корюківка, де загинуло майже сім тисяч людей — найбільша каральна акція за всю Другу світову війну. До речі, нині, завдяки указу Президента України Віктора Януковича, ведеться підготовка до спорудження гідного меморіалу жертвам цього злочинства окупантів.
Між іншим, коли вдатися до європейських аналогій, то у Франції німці знищили таким же чином Орадур — загинуло 642 жителі. І от французи залишили руїни цього селища як меморіал і засторогу нащадкам. А неподалік побудували новий Орадур. Це робилося вже відразу після війни, а завершили на початку 60-х років. Усі президенти Франції робили свій внесок, відвідували меморіал. Нація не дала забути про селище-мученика. І весь світ пам’ятає його назву.
Додам лише, що в Корюківці загинуло вдесятеро більше. І про неї мають знати в Європі, Америці, Африці — всюди. Наше ставлення до мертвих визначає майбутнє живих.
— Дуже точна теза, пане Сергію. Особливо коли згадати — й постійно пам’ятати! — що прямі втрати України від війни, за оцінками Інституту історії НАНУ, складають до десяти мільйонів людей. Із них майже половина — мирні жителі. Це більше чверті тогочасного населення. Причому гинули, як правило, молоді люди найпродуктивнішого — і репродуктивного, що важливо — віку. Відтак, як вважають фахівці, демографічні втрати нашої нації сягають 13 мільйонів. Страшний удар по генофонду українців. Нехай дехто ще раз розповість нам про великого й мудрого Сталіна та його славетних посіпак, поставить їм пам’ятники на стражденній нашій землі.
«І мертвим, і живим, і нерожденним...» — писав, ніби передбачаючи трагедію, що розпочиналася 22 червня 1941 року (а насправді набагато раніше) пророк Тарас Шевченко.
Повторюся — той, хто контролює минувшину, визначає прийдешнє. Але влада над минулим забезпечується саме сьогодні.
Тільки іноді ця звична і приємна маніпуляторам історії картина може бути різко змінена.
Джерело http://www.hvilya.com/news/
|
