Неоголошена війна

.
 

Корюківчани Денис Мостович (зліва) та Руслан Летута на блокпосту під Луганськом

    Тема війни – одна з найважчих, бо за цифрами і стратегічними планами стоять долі – тисячі доль – обірваних, понівечених, покалічених.
Нам не оголошували війни, принаймні наслідки озброєних заворушок – „вантаж 200”, що останнім часом постійно надходить у сусідню державу,

   Президент Росії називає добровольцями, які „пішли звільняти рідних від національно налаштованих”. Судячи з останніх подій, ми, українці, чітко усвідомлюємо: у нас залишається один вихід – виштовхати непроханого гостя за поріг і міцно зачинити двері. І якщо вже вдаватися до алегорій, то сьогодні ми саме на тій стадії, коли недоброму гостеві вказують на двері. „Шановні українці, ви маєте знати, сьогодні наша армія вперше перейшла в контрнаступ!” – сказав у своєму зверненні Президент України Петро Порошенко.
Серед тих, хто боронить нашу землю від агресора – уродженці Корюківки та навколишніх сіл. Саме про них ми будемо розповідати, намагаючись дати адекватну оцінку тому, що відбувається на сході України.

На сході України більше 20 солдат з Корюківщини

Точну цифру військовий комісар Корюківщини Олександр Саповський не називає, напевно, не можна. „Хлопців більше двох десятків, – говорить Олександр Олександрович, – це мобілізовані віком від 25 до 50 років, кого було направлено до «Десни». Після укомплектування та військової підготовки, деснянське формування було направлене до Луганської області”. Військовий комісар зізнається, що цього ніхто не чекав, бо і передбачити, як розвиватимуться події на сході України, було важко. Однак серед наших земляків є чимало добровольців, хто цю передислокацію сприйняв, як можливість активно проявити себе.

Третє коло оборони

Зараз наші воїни перебувають на блокпостах під Старобільськом Луганської області, у так званому колі оборони, за бійцями спецпризначення і десантними військами. Територіально мікрорайон розташований за Лисичанськом, однією з гарячих точок на мапі Луганщини, ближче до російського кордону, проте, на щастя, сам доки не є гарячою точкою.

Підтримка місцевого населення

Що люди у сільській місцевості добріші – давня аксіома. Прихильність місцевого населення відчули на собі і наші хлопці. Не тільки смачненьке чи дорогоцінна цигарка, але і добре слово піднімає бойовий дух. Солідарність відчувається у кожному слові населення, яке прагне жити мирно.

Дзвінки додому

Чи часто телефонують додому наші бійці? Чи все можна розповідати найближчим людям? Напевно, у вік інформаційних технологій це залежить від кожного окремо. „Але проблема з «мобілками» у армії існує, – розповідає Олександр Саповський, – часто буває, що й підзарядити немає де”. А мамі бійця жіночий голос у слухавку спокійно звітує, що абонент недоступний. І ця автоматична спокійність сіє у материнське серце такий неспокій, що й світ стає немилим.

МАМА СОЛДАТА

„Дитина не виходить з голови ні на секунду. Все інше стало таким дріб`язковим. Думками обіймаю сина, думками бережу його від лиха…” – так описала свій стан мама Дениса Мостовича, який зараз знаходиться на блокпосту за 40 кілометрів від Луганська і за 20 – від кордону з Росією.
Денис телефонує мамі двічі на день, вранці і ввечері. Вони так домовилися. „Якщо не буде часу, ти мені «есемесочку» пришли і я буду, знати, що ти живий і в тебе все добре,” – просила мама. Він так і робить.
„Сорочку почала синові вишивати, – розповідає жіночка, – замовив на чорному полотні, так, мовляв, сучасно.”

„Треба маму захищати, Батьківщину боронити!”

Марину Шикалову знають корюківчани як майстриню, яка не перестає дивувати своїми авторськими ляльками. Травневе сонце випікало непрогріту землю, коли Марина розповіла мені, що її 23-річний син Максим, залишивши роботу у шпалерному цеху фабрики, перевіз речі до маминої домівки із квартири, яку винаймав у центрі Корюківки, записався добровольцем ближче до гарячої точки. „Треба, мамо, тебе захищати, треба Батьківщину боронити, – пояснював таке своє рішення. – Я тут подумав, якщо не ми, то хто?”
„ Слухала його і думки докупи не могла скласти, – ділиться переживаннями мама, – розумію, що правильно говорить, але шок від того, що це відбувається у моїй родині, не проходив кілька днів. Потім з`явилася гордість, що мій син справжнім патріотом і героєм виріс”.
Злі язики не оминули цю сім`ю. Дехто позаочі казав, мовляв, заробити хоче хлопець. Всім, хто навіть підігріває таку думку, скажу відразу – випадок не той. Маючи гарну роботу, заробіток, житло, хай навіть і винайняте, кохану, яка залишилася, можна сказати, на передовій, Максим пішов захищати свою землю. Чи не це патріотизм в дії?

Хунта чи націоналісти?

Як тільки не називають російські ЗМІ наших бійців – і хунта, і націоналісти. Хлопці біля Луганська розповідають, що іноді таке показують, що в голові не вкладається. Остання „качка” – українська біатлоністка відстрілює своїх же. Спортсменці погрози посипалися. А от місцеве населення до своїх „націоналістів” ставиться з теплом. Допомагають, хто чим може, діляться і труднощами, і радощами. „Одного разу весільний кортеж проїжджав повз блокпост, – розповідав Денис мамі, – машини зупинилися, харчів нам надавали, і – щоб за долю молодят тост підняли…
З вірою в серці

Чи страшно там нашим хлопцям? Думаю, у цьому ніхто не зізнається. Принаймні тепер Денис розповідає, що вони освоїлися. У Максима „під опікою” гранатомет. Правда, із необхідної екіпіровки – тільки металеві каски. Про їх подбали корюківчани, які співпрацювали з автомайданом. Доставили до Старобільська. А ще зачіпає серце мами Марини одна історія, яку син розповів у перші дні. Коли тільки їхали до місця призначення, із своїх домівок виходили люди, дивилися на воєнізовані колони. Старенька бабуся, з паличкою, перехрестила молоденьких солдатиків. Це благословення чужої жінки і досі викликає сльози на очах Марини Віталіївни. „А знаєш, мамо, – розповідає Максим, – у нашому батальйоні автоматником служить батюшка. А на Трійцю він усіх нас благословив…” І зараз, коли мама допитується, чи страшно буває, син відповідає: Я – на своїй землі! Я нічого не боюся!”

* * *
І все ж серед цієї патріотичної романтики є те, що змушує матерів не спати ночами – неоголошена війна! Інформаційна стрічка, яка щоденно повідомляє про жахіття на сході нашої держави, завдає болю. „Кінець XXI сторіччя, а у нас – махновщина, – каже Марина Шикалова, – кожен хоче свою окрему республіку, не розуміючи, що сила лише в єдиній державі.” Після останніх новин Марині зателефонувала знайома людина – виплакалася, каже, трохи полегшало, бо іноді просто несила.

   Від автора: Почула цікавий вислів: „Спасибі Путіну, що навчив нас Україну любити!” Маринина домівка – остання по міській вулиці 8 Березня. Поки їхали, дорогою нарахувати п`ять прапорів – жовто-блакитне вираження приналежності і любові. Отож, не треба ненавидіти сусіда, треба любити себе!

     Вікторія Савченко          http://koryukivka-mayak.com/neoholoshena-vijna/