Корюківщина  прощалася  з  Героєм  

                                                                                    ФОТОрепортаж

.

   Печальна звістка сколихнула Корюківщину.   22 серпня 2014 року  в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України   в  с.Біле Лутугинського  р-ну  Луганської  області під час мінометного обстрілу  героїчно загинув  наш земляк  Микола  Григорович  Лущик (22. 05. 1976 р.) житель  с.Тютюнниця Корюківського району. 

Останні 10 років Микола Григорович працював трактористом в ДП «Корюківське лісове господарство».      На захист рідної Батьківщини  весною  був призваний Корюківським  військоматом,   пішов рядовим,  був навідником 3-го танкового взводу 1-ої танкової роти 1-го танкового батальйону.  

28 серпня Корюківщина прощалась з відважним захисником Батьківщини... 

   ГЕРОЇ  НЕ  ВМИРАЮТЬ !     Вічна пам’ять славному сину Корюківщини!    

Ось, як розповідає про це кореспондент  райгазети "Маяк"   О. Гончар  

                      Війна – на нашому порозі…                    

  Хіба стримаєш гіркі сльози, коли хоронять молоду людину, якій би ще жити і жити, любити-любити, вільним краєм ходити, для своєї сім’ї і рідної землі працювати-робити! А його, молодого чоловіка, у цю землю кладуть навічно! Плакали не лише жінки і дівчата, не могли стримати свого жалю-розпачу і його побратими-воїни, які вже дивилися смерті у очі на полі бою…

  А що у душі та на серці рідної неньки, які щемливі почуття у братів – хай би відчули це своїми мертвими черствими органами почуттів ті, хто розв’язав і веде цю божевільну війну! 

  "Веселий він був хлопець, усміхнений… Товариський і скромний” – згадують земляки Миколу Лущика. Працював у лісництві, жив у селі з матір’ю. Батько помер. Двоє старших одружених братів проживають неподалік. Мобілізували Миколу у першу "хвилю”, служив танкістом, навідником гармати. Народився 22 травня 1976 року, а загинув ось 22 серпня, було йому 38… Потрапив під мінометний обстріл у селі Білому Луганської області.

  Стількох зажурених людей чи й бачила ця тиха окраїнна сільська вуличка? Зійшлися-з’їхалися звідусюди попрощатися із воїном. Були представники районної влади, райвійськкомату, Корюківського держлісгоспу, де працював за свого цивільного життя Микола і його мати Лідія Іванівна. У сусідній Мені теж цього дня хоронили солдата, Миколиного товариша, разом вони загинули… Рушила траурна процесія, попереду солдатики з портретом бійця, іконою та прапорами українськими, слідом дівчатка молоденькі квітами шлях притрушують-устеляють, церковні півчі поминальні молитви-псалми звертають-підносять до неба, духовий оркестр ятрить серця печальними мелодіями…
   Пройшли через все село, священики відправили похоронну службу в церкві. Невеличка вона, зайшли лише рідні, найближчі, віддали шану загиблому солдату й голова облдержадміністрації Володимир Івашко, голова районної ради Михайло Баклажко, голова райдержадміністрації Віктор Чернуха. Біля храму на лавочках сиділи немолоді сільські жінки, упівголоса гомоніли-розмірковували своїм простим життєвим розумінням про цю ненависну війну, яка вже докотилася своїм смертельним валом і до нас, забирає наших хлопців. Хто довів до цього, невже не можна було задавити ту гадину в зародку, скільки ще терпіти те горе?! Хто відповість на ці питання і за все?..
   З одного краю Тютюнниці в інший провели Миколу Лущика останнім земним шляхом. Траурний мітинг на кладовищі відкрив сільський голова Леонід Кучеренко. Віктор Чернуха у своєму прощальному виступі сказав, що давно наша земля не бачила війни, і навіть афганські "вантажі 200” оминали наш район, а сьогодні довелося зустрітися з таким горем… Гинуть наші хлопці, забрали ось навічно сина у матері. Вічна йому пам’ять!   Заступник командира військової частини, де служив Микола Лущик, майор Руслан Коваль у скорботному слові сказав, що цей чоловік, захищаючи Україну – віддав за неї своє життя. Від імені матерів виступила депутат сільської ради Зоя Олешко, яка наголосила, що нема таких слів, котрі можуть передати горе матері, змушеної хоронити свою дитину…
   Ридання підсилив збройний салют, пролунав Гімн України. "Слава Україні! Героям Слава!” – зметнулося над могилою і полинуло разом з пороховим димом у спохмурніле зажурене небо. Пригорщі землі впали на труну, і дощ почав омивати своїми слізьми пам’ять про славного воїна, аби була вона світлою і живою надовго…
   Похорон – не те місце, де можна вільно поговорити, але вдалося поспілкуватися трохи з побратимами покійного. Двадцятип’ятирічний Юрій Заєць приїхав сюди разом з дружиною Тетяною скутером з Петрової Слободи. З Миколою їх забрали служити у березні, в одну роту. Спочатку помандрувати довелося блокпостами – на Городнянщині, Ріпківщині та в інших місцях. А потім два місяці вже служили в Луганській області, у складі першої танкової бригади з Гончарівського. Корюківських там багатенько – каже Юрій. Тільки у їхньому батальйоні, може, чоловік дванадцять. Служать добре, прославилися своїм умінням, сепаратисти на них "зуб” мають, розшукують навіть… Юрій на танку "Булат” навідником гармати, Микола теж навідником був. Близько місяця воювали на передовій лінії. Танк Юрія підбили, командир загинув – кумулятивний снаряд прямо у його башту вцілив. Після цього їх відправили у тил. Танк у польових умовах ремонтують харківські фахівці, а екіпаж відпустили додому на десять діб.      Микола там залишався, і потрапив під мінометний обстріл…
 Юрій розповідає, що разом з бійцями батальйону "Айдар” п’ять їхніх танків ходили в атаку на села, де засіли сепаратисти, ще пробивали дорогу на Луганськ. Потім танки стояли на блокпостах. З їхньої роти Коля був найстаршим, його товариші з повагою Григоровичем називали… Назавтра після похорону Юрій відбуває з дому знову на службу. На війну… 

Хай повертаються він і всі наші вояки у рідний край найскоріше живими!