Корюківка: прорвати коло замовчування ! – ПОЖАР, бо згоріло все містечко. . Корюківська трагедія — масове вбивство 6700 мешканців села Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), здійснене 1-2 березня 1943 року загонами СС та угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни. Масштаби трагедії — виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 — чеське Лідіце, у 12 — французький Орадур. Масове вбивство мирних мешканців було каральною операцією угорських підрозділів у відповідь на дії радянських партизан, очолюваних офіцером НКВС СРСР Олексієм Федоровим[1]. Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанська група військ О.Федорова переважала карателів за кількістю вояків майже в 10 разів, але партизани нічого не зробили для порятунку мешканців Корюківки. Сьогодні я буду голосом моєї бабусі по матері і рідних мені людей, які вижили у цій трагедії. Отже, із спогадів моєї бабусі Костюк (Скрипка) Харитини Степанівни (14.10.1895 – 04.06.1990) Їхній будинок стояв біля дороги на Сновськ. Вранці рано 1 березня 1943 р. мимо їхнього будинку зі Сновська проїхали німецькі машини. Через деякий час прибігла сусідка і сказала, що буде перевірка документів, що з їхньої вулиці треба йти на Западенку (нині вул. Соборна) до хати жінки, яка приятелювала з поліцією (ця хата знаходилася десь там, де жили Нараєвські і живуть Янченки). Там же, на Западенці, жила і мати моєї бабусі з сім’єю свого сина Олексія. Бабуся разом із сином-підлітком Валентином пішла на Западенку. По дорозі зустріла знайому, яка сказала: «Туди не ходи, там вбивають, там нема перевірки документів». А та жінка, підійшла до хати, прочинила двері, побачила розстріл людей, сховалася за дверима, а потім втекла. Про розстріл у тій хаті мова йде і в відомих спогадах очевидця Євгена Римара. Бабуся з Валентином побігли далі, до своїх. Там розказала все і запропонувала всім швидко вдягтися і заховатися в кущах на лузі біля струмка, який тече за їхнім городом (той струмок, що тече мимо нинішньої лікарні). Бабусина мати відмовилася йти, сказавши, що вона не хоче бути їм тягарем, ви молоді – втечете, а мене, стару ніхто не троне, кому я потрібна. Вона помилилася – її розстріляли в той же день. Хату спалили. Так померла моя прабабуся Скрипка Марія Іванівна. Їй було 82 роки. Молодші – моя бабуся з Валентином, дружина її покійного старшого брата Скрипки Івана Марія з молодшою донькою Акулиною, бабусин брат Скрипка Олексій (після поранення у Першу світову його до армії не призвали за станом здоров’я), його дружина Наталка з дітьми Олександрою і Євгеном побігли на луг подалі і заховалися в кущах. До них приєдналися і дехто з сусідів. Це їх врятувало. Луг (я вживаю саме це слово, так він називався, той реліктовий луг навколо струмка, який місцями дожив до наших днів) був дуже болотистим, якщо повесні йти по ньому, земля аж дихала, крім того його місцями заливало талими водами. Карателі побоялися туди йти, лише прострілювали його з автоматів. Коли Марія трохи піднялася, коли почалися пожежі, щоб подивитися, що горить, її хустку, напнуту «хаткою», пробила автоматна черга. Так вони провели, напівлежачи у тому болотистому лузі, три дні, поки все не стихло. Коли вони вийшли і підійшли ближче до вулиці – вулиці не було, не було НІЧОГО. На згарищі батьківської хати вони не знайшли навіть кісточки своєї матері Марії Іванівни. По згарищах бродили поодинокі люди. Сім’ї бабусиних братів пішли до когось із знайомих у Майорське. Бабуся з Валентином кинулися спочатку до своєї хати – там згарище, потім побігли до батьківської хати чоловіка (на тому місці стоїть зараз хата Костюка Володимира Івановича). Там теж згарище. Підійшли дідові сестри, яким теж вдалося врятуватися, Анастасія Климентівна Костюк з двома доньками Жанною Маслак (Литвин) та Нілою, Тетяна Климентівна Скрипка (Костюк) з донькою Ніною та сином Анатолієм, дружина дідового брата Костюк Ольга Йосипівна з сином Володимиром та донькою розстріляної напередодні Костюк Олександри Климентівни Нонною. Решток дідової матері теж не знайшли, лише якийсь металевий ґудзик від одягу. Її розстріляли 1 березня 1943 року, а хату спалили. Так закінчився земний шлях моєї прабабусі Костюк (Стельмах) Агафії Кирилівни. Їй було 78 років. Неподалік вони побачили одну вцілілу хату, церкву, завалену трупами, школу, цегляний будинок Дерев’янків (де до війни була школа, а після війни пошта). Все решта – згарище і голі печі. До цієї вцілілої хати почали сходитися люди, шоковані тим, що відбулося. Одкопали закопану в буртах картоплю. Так прожили три дні. Люди потроху почали розходитися по навколишніх селах. У кого там були родичі, у тих була якась надія. У наших не було нікого – всі родичі з діда-прадіда корюківські, хто загинув, той загинув, хто вижив – той вижив. Все ж пішли і наші ( бабуся, Анастасія, Тетяна та Ольга з дітьми) шукати притулку у добрих людей. Прибилися у Буду, прожили там пару тижнів. Ходили пішки до своїх згарищ, розкопувати свої бурти з овочами, носили у Буду, щоб не бути нахлібниками. Потім вирішили іти на Тихоновичі, де якраз були партизани Попудренка. Тоді до Попудренка почали сходитися люди, яким взагалі не було куди діватися. Свою картоплю носили і туди. Коли з’єднання Попудренка потрапило в оточення, він запропонував всім цивільним виходити з оточення самостійно. Знову жінки і діти бігли, ховаючись, лісом в НІКУДИ, намагаючись вирватися з облави, яку влаштували німці з вівчарками. Їм повезло. Вони заховалися за якимись кущами, коли на них прямо вийшов молоденький німець з автоматом і вівчаркою. Побачивши переляканих жінок і купу дітей та підлітків, він приклав палець до губ, підтяг вівчарку, щось закричав до своїх і пішов. Жінки заніміли, і ще певний час мовчки сиділи на місці. Потім пішли. Іти було нікуди, окрім як до своїх згарищ і городів, які давали хоч якусь надію вижити. Бабуся з Валентином і Тетяна з Анатолієм прийшли до садиби бабусиної тітки яка теж загинула 1 березня, бо там був великий цегляний погріб (він і досі є). Не було нічого. Знайшли декілька бляшанок з-під німецьких консервів – в них і варили їжу. Солили їжу знайденими залишками добрив на колгоспному дворі. Закопані у буртах овочі годували їх декілька місяців, з них же і посадили город. Мій дід загинув на фронті, і моя мама з бабусею змогли побудувати новий будинок тільки в середині 50-х років. P.S. Пишуть, що людей хотіли зігнати до центру, це не так, з огляду особливості системи розселення – центральна частина і навколо розкидано багато великих хуторів (кутків). Відстані до центру – у декілька кілометрів. Застосовувалася така тактика – через місцевих поліцаїв і прихильних до них мешканців на кожному кутку сповіщали про перевірку документів або в церкві, ресторані (на його місці зараз стоїть пам’ятник жертвам трагедії), або у визначеній хаті тих же прихильних, які, до речі, теж були у більшості розстріляні. Людей, які прийшли, розстрілювали. А далі обходили всі хати, розстрілювали всіх, кого знайшли, а хати палили. Вижити небагатьом допоміг отой луг навколо струмка, який тече через значну частину міста, близькість лісу, куди теж частині людей вдалося втекти. P.S. Моя мама Костюк Галина Юхимівна не дожила до того часу, коли Верховна Рада вже незалежної України прийняла постанову про вшанування пам’яті жертв Корюківської трагедії. З середини 60-х років вона докладала багато зусиль, щоб винести у публічний простір пам'ять про знищення нашого містечка – писала статті до районної газети, записувала спогади в першу чергу тих, чиї сім’ї повністю загинули, наприклад, Євгена Римара, Катерини Мазуркіної, організовувала зустрічі з ними у школі, у будинку культури, її зусиллями почалося загальноміське вшанування жертв трагедії 1 березня. Вона через чернігівських і київських журналістів змогла прорвати коло замовчування. І пам’ятник жертвам Корюківської трагедії значною мірою є і пам’ятником її дипломатичних і організаційних зусиль, її багаторічної наполегливості, її особистої данини пам’яті землякам. Зараз здається, що тільки тепер це само собою стає відомим, зараз відкриті архіви. Не знаю, чи згадають про неї – нові часи, нові люди, і не весь морок ще розсіявся. Вже 17 років її нема з нами. Мама була скромною людиною. Але вона була першою, хто прорвав коло замовчування.
|