Функції дежави щодо соціального захисту інвалідів збільшуються
 .
З ухваленням Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо прав інвалідів» відбулися зміни в частині приведення законодавства України у відповідність до положень Конвенції ООН про права інвалідів.
З проханням ознайомити з цими змінами й відповісти на деякі запитання редакція звернулася до заступника директора Департаменту соціального захисту інвалідів — начальника відділу Міністерства соціальної політики України Павла Ждана.
— Шановний Павле Михайловичу! Розкажіть, будь ласка, хто тепер, після набрання чинності Законом України від 22.12.2011 р. № 4213 «Про внесення змін до деяких законів України щодо прав інвалідів», вважатиметься особою з інвалідністю?
— Законом визначено, що інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що в разі взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. В основу цього визначення покладено соціальну модель інвалідності, адаптовану до вітчизняного законодавства з урахуванням відповідного терміну, наведеного в Конвенції про права інвалідів.
— Конвенція ООН про права інвалідів містить терміни «дискримінація за ознакою інвалідності», «розумне пристосування» та «універсальний дизайн». Чи знайшли своє відображення ці терміни в новому Законі?
— Законом встановлено, що терміни «дискримінація за ознакою інвалідності», «розумне пристосування» та «універсальний дизайн» вживаються в значенні, наведеному в названій Конвенції. Слід зазначити, що згідно зі ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
— Чи змінилися функції держави щодо інвалідів? У чому тепер полягатиме соціальний захист осіб з інвалідністю?
— Законом розширено положення щодо того, в чому полягає діяльність держави щодо інвалідів, а саме: вона виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті та у виявленні, усуненні перепон і бар’єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно доступу до об’єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу (далі — об’єкти фізичного оточення), транспорту, інформації та зв’язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту; охороні здоров’я; соціальному захисті; забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації інвалідів; наданні пристосованого житла; сприянні громадській діяльності.
Соціальний захист інвалідів у Законі визначено складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей інвалідів нарівні з іншими громадянами, і він полягає в наданні пенсії, державної допомоги, компенсаційних та інших виплат, пільг, соціальних послуг, проведенні реабілітаційних заходів, встановленні опіки (піклування) або забезпеченні стороннього догляду.
Законом покладено обов’язок здійснювати державне управління з питань забезпечення прав інвалідів та їхньої соціальної захищеності не лише на Міністерство соціальної політики та МОЗ, як було раніше, а й на всі центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень. Аналогічна ситуація стосується вдосконалення законодавства з проблем інвалідності, розроблення та координації довгострокових і короткострокових програм з реалізації державної політики щодо інвалідів та контролю їхнього виконання, сприяння розвитку міжнародного співробітництва з питань, що стосуються інвалідів.
Зазначене дозволить чітко розмежовувати питання, які стосуються і які не стосуються соціального захисту інвалідів, залучивши до забезпечення прав інвалідів нарівні з іншими громадянами більш широке коло суб’єктів.
— Чи змінює Закон порядок надання пільг особам з інвалідністю?
— Законом визначено, що пільги інвалідам надаються на підставі посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, пенсійного посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до законів України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам», у яких зазначено групу та причину інвалідності (для повнолітніх осіб), категорію «дитина-інвалід» (для дітей), а також у відповідних випадках названо їхні основні нозологічні форми захворювань (по зору, слуху та з ураженням опорно-рухового апарату).
Це положення врегулювало певну прогалину у вітчизняному законодавстві, оскільки деякі нормативно-правові акти містять норми стосовно того, що пільги надаються особам, які на них мають право, на підставі відповідних посвідчень. Сьогодні законодавством не передбачено видачі особам з інвалідністю окремих посвідчень про інвалідність. До того ж видача таких посвідчень потребує значних обсягів коштів з Державного бюджету. Нині підтвердним документом про встановлення інвалідності є витяг з акта огляду МСЕК (для повнолітніх осіб) і медичний висновок про дитину-інваліда (для неповнолітніх осіб), однак такі документи не містять фотокарток. Крім цього, залежно від статусу та виду одержуваної виплати (пенсії чи допомоги, що виплачується замість пенсії) особам з інвалідністю видається одне або кілька посвідчень.
— Як мають ураховуватися права та інтереси осіб з інвалідністю? Чи є вже сьогодні якісь механізми?
— Законом передбачено, що центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, а також усі підприємства, установи, організації (незалежно від форми власності й господарювання, виду діяльності і галузевої належності) та фізичні особи, які використовують найману працю, залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються прав та інтересів інвалідів. Раніше така норма стосувалася лише інтересів інвалідів.
Законом дозволено всеукраїнським громадським організаціям інвалідів, їхнім спілкам ініціювати входження своїх представників до складу колегій і консультативно-дорадчих органів центральних органів виконавчої влади, а місцевим громадським організаціям інвалідів, їхнім спілкам — до складу колегій і консультативно-дорадчих органів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування відповідно до свого статусу та території діяльності.
Законом зобов’язано відповідних суб’єктів під час розроблення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій, національних стандартів, правил усталеної практики та класифікаторів, стандартів, технічних умов, проведення дослідно-конструкторських, науково-дослідних робіт ураховувати потреби осіб з інвалідністю та/або застосовувати принципи розумного пристосування та універсального дизайну.
Нині є такі документи, що сприяють залученню представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, котрі стосуються прав та інтересів інвалідів: Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики і Типове положення про громадську раду при міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській, районній, районній у м. Києві та Севастополі державній адміністрації (затверджені постановою уряду від 03.11.2010 р. № 996), Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади (затверджений постановою уряду від 05.11.2008 р. № 976), Типове положення про комітети забезпечення доступності інвалідів та інших маломобільних груп населення до об’єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктур (затверджене наказом Мінбуду та Мінпраці України від 08.09.2006 р. № 300/339), зміни до ДСТУ 1.2:2003 «Національна стандартизація. Правила розроблення національних нормативних документів» та до ДСТУ 1.11:2004 «Національна стандартизація. Правила проведення експертизи проектів національних нормативних документів» щодо погодження проектів національних стандартів із громадськими організаціями інвалідів по зору, слуху, з ураженням опорно-рухового апарату та інших маломобільних груп населення, а під час проведення експертизи проектів національних стандартів перевірки наявності погодження їх з названими громадськими організаціями (наказ Держспоживстандарту від 23.06.2011 р. № 232).
— Чи містить Закон положення, які стосуються забезпечення прав осіб з ураженнями органів слуху?
— Законом визначено, що жестова мова як мова осіб з вадами слуху є засобом спілкування та навчання і захищається державою.
У свою чергу Закон покладає на органи державної влади та органи місцевого самоврядування такі обов’язки: сприяти поширенню жестової мови та заохоченню мовної самобутності осіб з вадами слуху; гарантувати збереження, вивчення і всебічний розвиток жестової мови,. її використання як засобу виховання, навчання, викладання, спілкування і творчості; забезпечувати можливість комунікації інвалідів з вадами слуху в органах, установах та закладах соціального захисту населення, правоохоронних органах, органах пожежної безпеки, аварійно-рятувальних службах, закладах охорони здоров’я, навчальних закладах тощо; сприяти наданню послуг перекладачів жестової мови громадянам України з вадами слуху, які користуються жестовою мовою; створювати умови для наукового вивчення жестової мови; сприяти використанню жестової мови в офіційних відносинах.
Законом уповноважено Кабінет Міністрів України визначити умови та порядок здійснення телерадіоорганізаціями (незалежно від форми власності та відомчого підпорядкування) субтитрування та перекладу на жестову мову офіційних повідомлень, кіно-, відеофільмів, передач і програм.
— Чи торкається Закон питань освіти та зайнятості осіб з інвалідністю?
— Законом установлено, що навчальні заклади надають освітні послуги інвалідам нарівні з іншими громадянами, в тому числі через створення належного кадрового, матеріально-технічного забезпечення та забезпечення розумного пристосування, що враховує індивідуальні потреби інваліда.
У Законі зазначено, що підприємства, установи та організації (незалежно від форми власності і господарювання, виду діяльності й галузевої належності), фізичні особи, які використовують найману працю, в разі працевлаштування інвалідів забезпечують розумне пристосування робочих місць таких осіб.
Слід зазначити, що у Верховній Раді України зареєстровано урядовий законопроект № 9438 про внесення змін до деяких законів України з метою створення сприятливих умов для зайнятості інвалідів.
— Чи допоможе Закон прискорити створення безперешкодного середовища для осіб з інвалідністю?
— Закон зобов’язує підприємства, установи та організації (незалежно від форми власності і господарювання, виду діяльності й галузевої належності) створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів (у тому числі інвалідів, які використовують засоби пересування та собак-поводирів) до об’єктів фізичного оточення. Власники та виробники транспортних засобів, виробники та замовники інформації (друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації тощо), оператори та провайдери телекомунікацій за цим Законом повинні забезпечувати надання послуг і виробництво продукту з урахуванням потреб інвалідів.
Також передбачено, що планування і забудова населених пунктів, формування мікрорайонів, проектування, будівництво і реконструкція об’єктів фізичного оточення без пристосування для використання інвалідами не допускається. Така діяльність провадиться з урахуванням думки громадських організацій інвалідів. Якщо об’єкти, котрі вже діють, неможливо повністю пристосувати для потреб інвалідів, за погодженням з громадськими організаціями інвалідів здійснюється їхнє розумне пристосування з урахуванням універсального дизайну. Фінансування названих заходів має провадитися за рахунок власників (балансоутримувачів) об’єктів або орендарів згідно з договором оренди.
Законом установлено, що порядок транспортного обслуговування інвалідів та дітей-інвалідів на пільгових умовах визначається нормативно-правовими актами щодо правил користування громадянами повітряним, залізничним, річковим, автомобільним та міським електричним транспортом. Введення цієї норми пов’язане з тим, що вже на момент ухвалення Закону України від 15.06.2004 р. № 1773-І\/ названі порядки були затверджені актами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Мінжитлокомунгоспу, Мінтрансзв’язку тощо.
Закон вимагає на об’єктах фізичного оточення розміщувати з 2013 р. знаки, що застосовуються в міжнародній практиці для позначення їхньої доступності для інвалідів, дублювати рельєфним літерно-цифровим або рельєфно-крапковим шрифтом (шрифтом Брайля) інформацію, що оприлюднюється, наносити рельєфним літерно-цифровим шрифтом нумерацію поверхів, кабінетів. Вимога щодо розміщення знаків, які застосовуються в міжнародній практиці для позначення їхньої доступності для інвалідів, також поширена на транспорт загального користування.
З 2013 р. наберуть чинності положення Закону стосовно того, що транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен) забезпечується зовнішніми звуковими інформаторами номера і кінцевих зупинок маршруту, текстовими та звуковими системами в салоні для обов’язкового оголошення зупинок, а також транспортні засоби загального користування, які виготовляються в Україні або ввозяться на митну територію України, мають бути пристосовані для користування інвалідами з вадами зору, слуху та з ураженнями опорно-рухового апарату.
— Яка відповідальність передбачена за невиконання вимог цього Закону?
— Верховна Рада України доповнила Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» новою статтею 42, згідно з якою особи, винні в порушенні вимог цього Закону, несуть установлену законом матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.
Раніше аналогічні положення містилися в ст.6 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Слід зазначити, що з метою приведення вітчизняного законодавства у відповідність до положень Конвенції про права інвалідів у 2012—2013 р.р. передбачається розроблення цілого комплексу змін до законів України щодо виявлення, усунення, унеможливлення та заборони проявів дискримінації за ознакою інвалідності, а також установлення (посилення) відповідальності за відповідні правопорушення та бездіяльність.
Водночас в Україні сьогодні відсутнє концептуальне визначення державної політики у сфері боротьби з дискримінацією, принципів, пріоритетів та напрямів діяльності державних органів у цій сфері, що не дає змоги підвищити ефективність протидії дискримінації. У зв’язку з цим у процесі розробки перебуває Стратегія боротьби з дискримінацією.
— Які зміни відбулися в Законі України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»?
У зв’язку з тим, що змінами до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» змінено визначення терміну «інвалід», аналогічні зміни внесено й до Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», а також ними вдосконалено й інші терміни, взаємопов’язані з ним (дитина-інвалід, інвалідність, обмеження життєдіяльності, реабілітація інвалідів). Додатково Законом унормовано визначення терміну «догляд за інвалідом (дитиною-інвалідом)» як сукупність соціальних послуг, спрямованих на соціально-побутову допомогу та підтримку, захист і забезпечення життєдіяльності інваліда (дитини-інваліда).
Законом також удосконалено основні положення стосовно діяльності медико-соціальної експертизи, в тому числі конкретизовано діяльність з цього приводу лікарсько-консультативних комісій лікувально-профілактичних закладів. Водночас уповноважено Кабінет Міністрів України затвердити положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів.
Законом визначено, що інвалід (законний представник недієздатного інваліда, дитини-інваліда) бере участь у виборі конкретних технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, реабілітаційних послуг і санаторно-курортного лікування тощо в межах його індивідуальної програми реабілітації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Раніше інвалідові за Законом дозволялося самостійно вирішувати питання про вибір конкретних засобів чи послуг реабілітації та забезпечення ними, однак це не сприяло його реабілітації та не відповідало можливостям держави. При цьому інвалідові залишено право відмовитися від будь-якого виду, форми та обсягу реабілітаційних заходів, передбачених його індивідуальною програмою реабілітації, або від усієї програми в цілому.
Законом приведено назви технічних та інших засобів реабілітації інвалідів у відповідність до міжнародних стандартів і здійснено їх відповідне перегрупування (жодного зменшення засобів у зв’язку з цим не відбулося), доповнено перелік учасників реабілітаційного процесу перекладачами жестової мови, а також замість ведення Державного реєстру реабілітаційних установ передбачено внесення даних про реабілітаційні установи до централізованого банку даних з проблем інвалідності, що відповідає державній політиці щодо зменшення чисельності регуляторних чинників.
— Які подальші кроки на шляху до приведення вітчизняного законодавства у відповідність до положень Конвенції ООН про права інвалідів?
— Нині розроблено та погоджується проект Державної програми «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року». Завданнями та заходами відповідної Державної програми передбачено вдосконалення понад 100 нормативно-правових актів та інші заходи, спрямовані на приведення вітчизняного законодавства у відповідність до положень Конвенції ООН про права інвалідів.
"Праця і зарплата”, № 7 (779) джерело сайт INVAK.INFO
|
