Маю  власну  думку !

                      ПОГОВОРИЛИ...    Чи не  зарано ставити крапку ?  

.

  Якось терміново і загадково зібралися декілька чоловік, поговорили у вузькому колі, поставили у звіті галочку про проведений захід і розійшлися...  То чи не зарано про ці події ставити ставити крапку ?  А  Корюківчани, які  дивом спаслися та  їх діти, з розповідей очевидців знають  дуже багато про ті страшні дні  і могли би багато розповісти шановним науковцям, але їх на ту зустріч не запросили...

   Дуже жаль, що  і цього разу так і не почули всю правду і  відповіді  на питання, що турбують Корюківчан:

   1.  Хто винний  у знищенні мирних жителів міста ?

   2.  Де  були партизани  і  чому не прийшли рятувати людей ?

   3.  Чому в продовж  багатьох  десятків років мовчали про  Корюківську трагедію ?

   4.  Чому в Чернігові  відмовилися ставити пам'ятник Федорову ?

   5.  Чому забули про 3-тє  березня, адже тоді теж вбивали людей і допалювали місто?

   Все  таємне  стає явним...  Прийде час і, можливо, весь світ дізнається  правду про Корюківську трагедію...

                Корюківка   у   смертельному   вогні  

"...За час німецької окупації, тобто з вересня 1941 р. до вересня 1943 р., знищено 127 778 мирних жителів Чернігівської області. Масштаб масових убивств гітлерівцями ще більше вражає, якщо згадати, що Військо Польське, наприклад, за весь час Другої світової війни у Європі втратило 123 тисячі військовослужбовців". Із довідника "Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 року" (Чернігів, 2011 р.).

         Правда про трагедію провінційного містечка у партизанських краях

   1 березня 1943 року у Корюківці Чернігівської області розпочалася найбільша у роки Другої світової війни каральна акція проти місцевого мирного населення, в результаті якої закатовано, спалено майже 7 тисяч мирних громадян. Здебільшого дітей, жінок, людей похилого віку. Напередодні 70-х роковин цієї трагедії редакція «Голосу України» провела в цьому поліському місті круглий стіл «Корюківка у смертельному вогні: правда і трагедія 1, 2, 9 березня 1943 р.», присвячений скорботній даті. У ньому взяли участь провідний науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Ростислав Пилявець, представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергій Бутко, керівник Чернігівської обласної громадської організації «Пошуковий клуб «Пам’ять Перемоги» Михайло Балан, голова Корюківської райдержадміністрації Олександр Довгаль, свідок Корюківської трагедії Діна Корнієвська, науковий співробітник Корюківського історичного музею Оксана Толкачова, начальник відділу культури та туризму Корюківської райдержадміністрації Людмила Бабич і заступник головного редактора газети «Голос України» Володимир Краснодемський.
 Ведучим заходу був власний кореспондент «Голосу України» в Чернігівській області Сергій Павленко.

          Логіка нагнітання страху

  С. Павленко: Питання історичної правди, хоч би якою вона була, завжди актуальне для загалу, суспільства. На перший погляд, начебто все відомо про Корюківську трагедію. Але разом з тим, не секрет, є питання, на які треба шукати відповіді, не оминаючи гострі кути. Партизанський командир Микола Попудренко, наприклад, загинув у бою. Він віддав своє життя за Батьківщину. А за що в Корюківці загинули шестирічні Анатолій Куцай? Чотирирічна Алла Шимко? Який сенс життя дворічного Бориса Воїнова, однорічного Миколки Доленка, шестимісячної Люби Пустовойт? За що вони віддали своє життя? Для того загинули, щоб налякати партизанів? Щоб лісові месники припинили опір? Але чи діяла оця логіка нагнітання страху в Україні? Чи вона впливала на діяльність партизанів?
М. Балан: Я відразу хочу наголосити, що не треба забувати про існування плану «Ост». Усі ці звірства гітлерівців на окупованій території відбулися не тільки тому, що тут діяли партизанські загони. Це лише був привід для розправи над мирним населенням. Це була відтак державна ідеологія фашизму.
Р. Пилявець: Справді, трагедію спалених сіл не можна розглядати поза контекстом цілеспрямованої терористичної політики та геноцидних явищ, які були заздалегідь закладені в людиноненависницьку расову доктрину нацистів. З іншого боку, знищення населених пунктів разом з їх жителями належить до низки найжахливіших трагедій війни — поряд з катастрофічними поразками і колосальною, не баченою до того кількістю загиблих на фронтах, військовим полоном, голокостом, примусовою працею на ворога. Такі лиха поглинули мільйони життів наших співвітчизників і скалічили долі десятків мільйонів. Перша і найголовніша ознака будь-якої історичної трагедії — величезні жертви. Втрати України, територія якої опинилася в епіцентрі воєнних дій, виявилися чи не найбільшими у Другій світовій війні. У загальному звіті Української республіканської комісії про злочини нацистів на окупованих територіях УРСР зазначалося, що окупанти знищили 3 178 084 мирних мешканців, 1 318 463 військовополонених, зруйнували і спалили понад 2 мільйони жилих будівель, залишили без помешкання близько 10 мільйонів осіб. За підрахунками сучасних вітчизняних істориків, лише загиблими людські втрати України становлять понад 8 мільйонів осіб, і більшість з них — це жертви серед цивільного населення.
С. Бутко: Фахівці Українського інституту національної пам’яті та вітчизняні історики зробили висновок, що в політиці нацизму періоду Другої світової війни в Україні окремим видом злочинів проти цивільного населення цілком доречно виділити знищення населених пунктів разом із їх мешканцями. Таку саму тактику окупанти проводили в Білорусі та Росії. Наприклад, у Білорусі спалено 628 сіл, пам’ять про які увічнено створенням у 1969 р. Меморіального комплексу «Хатинь», а в музейній експозиції та спорудах Хацунського меморіалу Брянської області Російської Федерації згадані понад тисячу знищених населених пунктів Брянщини.
В. Краснодемський: А чи відома нині цифра знищених карателями українських сіл?
Р. Пилявець: Упродовж періоду окупації 1941—1944 років загарбники провели такі акції щодо понад 670 населених пунктів України, які були повністю або частково винищені. З них про 544 села Український інститут національної пам’яті зібрав інформацію, яка викладена у щойно виданому довіднику «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941—1944 рр.)». За нашими даними, найбільше постраждали Житомирська (121 населений пункт), Волинська (93), Рівненська (74), Сумська (65), Чернігівська (57) області та Автономна Республіка Крим (127). Проте ці цифри не можуть вважатися остаточними.
С. Бутко: У підрахунках є певні розбіжності. Ми маємо документ «Відомість про наслідки німецької окупації (скільки знищено населених пунктів, дворів)» від 23 листопада 1943 р., де вказано, що загарбники на Придесенні цілком зруйнували 75 і частково 590 (при перерахунку їх виявилося 587. — С. Б.) населених пунктів. Але тут згадуються і села, що постраждали в результаті боїв під час визволення України від гітлерівців.
Ще приклад. У доповідній записці «Про руйнування німецькими окупантами сільського господарства і пограбування селянства Чернігівської області УССР» на ім’я секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова, підписаній наприкінці 1943 р. начальником облстатуправління Грейфером (ініціали не вказано) і начальником сектору населення цієї установи Міхаєвим (ініціали не вказано), повідомлялося про знищення разом під час окупації та відступу гітлерівців 20 населених пунктів Козелецького району. Проте поіменно названо тільки п’ять сіл, а всього ми маємо інформацію про шість спалених населених пунктів цього району. Хто і чому палив інші 14 не відомих нам сіл — у нас на сьогодні відсутня інформація. Це доволі типовий приклад, який показує, що наші підрахунки неповні.
 Р. Пилявець: Важливо зазначити, і це ми повинні донести не тільки до громадян України, а й до світової спільноти, що Корюківська трагедія — не «буденна», а особлива трагедія воєнної пори. Знищення карателями майже 7 тисяч людей 1—2 березня 1943 р. стало найбільшим злочином серед йому подібних у Європі в часи Другої світової війни. Окупаційна влада вперше провела жорстоку масштабну каральну акцію, внаслідок якої було знищено велике містечко з усіма його жителями. Це трагедія, про яку повинен знати світ.

          Карателі: хто вони?

В. Краснодемський: «Голос України» у січні цього року вже публікував матеріал про ймовірних виконавців жорстокої розправи над корюківчанами. Маю на увазі повідомлення про те, що Український інститут національної пам’яті отримав офіційну відповідь від ФСБ РФ за підписом начальника управління реєстрації та архівних фондів Федеральної служби безпеки Російської Федерації, генерал-лейтенанта, доктора юридичних наук Василя Христофорова про каральні загони, котрі орудували у ті дні на Чернігівщині та інших областях.
С. Бутко: Територія Чернігівської області перебувала в окупації під управлінням німецького військового командування, окупаційна влада була підпорядкована VІІ відділу при штабі групи армій «Південь». Військова окупаційна адміністрація на території Придесення широко використовувала підрозділи угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ. Вони, як повідомили архівісти ФСБ, з жовтня 1942 р. до вересня 1943 р. здійснювали масові розстріли мирного населення, знищення населених пунктів Чернігівщини, інші військові злочини й безчинства за вказівками командуючого групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана, 1895 року народження (Будапешт). Він після війни був засуджений військовим трибуналом на 25 років позбавлення волі. Активна участь угорських військ у каральних операціях на Придесенні підтверджена даними з документів Державного архіву Чернігівської області, знайденими істориком Оленою Лисенко.
За інформацією Управління реєстрації та архівних фондів Федеральної служби безпеки Російської Федерації, наказ про знищення Корюківки віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури, уродженець німецького міста Касселя Байєр Бруно Франц. З кінця 1942 р. головна польова комендатура № 399 розташовувалась у місті Конотоп Сумської області.
С. Павленко: Десять років тому я записував свідчення уцілілих свідків Корюківської трагедії. Так ось, щось не пригадую, щоб ті, хто пережив моторошні дні спалення Корюківки, казали, що карателями були угорці. Навпаки, всі говорили, що це були німці. Свідки бачили вбивць у чорних шинелях із черепами на кашкетах.
Д. Корнієвська: Я теж не бачила серед карателів мадяр. Я жила у центрі. Та коли партизани здійснили нічну операцію, ми знали, що залишатися вдома небезпечно. Адже німці за таке не милували. Передусім за вбитих своїх вони розстрілювали чоловіків. Тому останні й думали, як сховатися чи десь перебути в іншому селі. Ми пішли до материної знайомої Софії на край Корюківки. Але вранці мати надумала зварити їсти і вирішила навідатися додому. Вона не хотіла, аби ми її супроводжували, сварилася, та ми пішли за нею. І добре, що так зробили. Бо відразу той куток, де ми ночували, був спалений. Це ми дізналися пізніше. У центрі була тиша, зовсім ми не зустріли людей. Бачимо, їде машина, крита брезентом. Шофер, побачивши нас, призупинив вантажівку і крикнув: «Тікайте, зараз будуть палити!». Ми з матір’ю метнулися до сусідки у двір. Дивилися, що робиться на вулиці крізь щілину в паркані. Через деякий час ведуть натовп людей до ресторану. Чутно: «Цюрюк!». А потім залунали постріли. Ми все зрозуміли. Сусідка повідкривала у хаті, хліві, погребі всі двері. Розумна була жінка. Карателям вона дала зрозуміти, що у дворі вже нікого нема. Це нас і врятувало. Ми сиділи у погребі. А коли згоріли ближні хати, повзком перебралися на згарища. Так ми і сховались. Я пізніше з багатьма свідками говорила, і всі кажуть, що то розстрілювали німці. Мадяри ж були в іншій формі. Ми їх знали і не боялися.
О. Толкачова: Досліджуючи березневу трагедію 1943 року, співробітники Корюківського історичного музею збирали і збирають досі свідчення очевидців. Щодо мадяр, то загалом їх люди характеризують позитивно. Під час окупації вони розміщувалися здебільшого у центрі. Якщо місцеві поліцаї відзначалися жорстокістю, то угорці ставилися до корюківчан співчутливо. Про це, зокрема, промовисто говорить такий факт. Ніна Вікторівна Коробко у війну стала сиротою. Аби якось прожити, дівчинка тяжко працювала та інколи просила милостиню. Їй підказали, щоб вона звернулася по допомогу до окупаційної влади. Ніна пішла до німецької комендатури. Комендант, зрозумівши, чого хоче дівча, взяв її за комір і, вдаривши ногою, спустив з порогу. Вона впала і дуже вдарилася головою. Той шрам залишився на все її життя... Але робити нічого і треба йти шукати їжу. Тож люди порадили їй піти до начальника мадяр. І цей, побачивши сироту, не тільки не вигнав, а й нагодував та й далі підтримував продуктами. Під час знищення Корюківки мадяри, можливо, стояли у ланцюговому оточенні селища. Але по хатах, вулицях ходили якісь інші підрозділи. Особливо лютували поліцаї. Причому, корюківчани згадують і кількох своїх. Зазначу, що у німців була сіра форма, у мадяр — зеленувата. Отже, їх було легко відрізнити і запам’ятати. Як підтвердження вищесказаного, наведу й інший приклад. А саме безперечної участі німців у кривавих корюківських подіях — розповідь одного із свідків, який на порозі церкви ввечері 1 березня бачив «з голочки одягненого» німецького молодого офіцера, який мав лайкові білі рукавички. У нього за спиною стояли два охоронці в чорних бушлатах...
С. Бутко: Власне німецьких військових частин на Чернігівщині та на інших теренах було мало. Як уже зазначалося вище, головна збройна сила на Придесенні гітлерівської військової окупаційної адміністрації — 105-та легка угорська дивізія. У каральних акціях на Чернігівщині, як правило, були задіяні військовослужбовці німецьких підрозділів, поліцейські частини та поліцаї з числа колабораціоністів — громадян СРСР, підрозділи нацистської поліції безпеки СД та армійські угорські частини. Командували ж операціями зі знищення сіл переважно німецькі офіцери. Акції проводилися дуже «грамотно», фактично за одним і тим само сценарієм. Це дає підставу говорити про те, що виконавці мали на руках певну інструкцію, як її проводити, та й великий досвід здійснення таких складних операцій. Населений пункт оточувався. Населення заганяли у хати, громадські будівлі і там розстрілювали. Насамкінець усе це підпалювалося.
 Слід зазначити, що на окупованих територіях німці використовували війська своїх союзників, які показали себе не з ліпшого боку на фронтах. Так, загалом на початку 1942 року на Східному фронті на стороні Райху воювало понад 200 тисяч угорських вояків. У січні-березні 1943 р. 2-га угорська армія була вщент розгромлена Червоною Армією, вона втратила 80 тисяч вбитими і 65 тисяч полоненими. Після цього Гітлер розпорядився покласти на угорські частини окупаційні та каральні функції в тилу. До речі, самому угорському народу авантюра пронацистського режиму адмірала Хорті у Другій світовій війні коштувала понад 300 тисяч убитих військовослужбовців і 600 тисяч мирних жителів. Угорські підрозділи, за нашими підрахунками, на Придесенні взяли участь у знищенні до 60 тисяч мирних жителів. Ще такий факт щодо угорців у Корюківці: під час її знищення 1 березня 1943 року карателі вбили і п’ятдесятирічного місцевого жителя, угорця Жоржа Чордаша. Його прізвище оприлюднене серед установлених жертв трагедії.

         Знали, але не все

В. Краснодемський: Як вдалося врятуватися частині жителів Корюківки? Адже карателі обходили кожну домівку, оточили з усіх боків райцентр...
О. Толкачова: Наприклад, Діна Степанівна Корнієвська, яка присутня тут, сховалася у погребі. Люди тікали до болота. Уявіть, яка на початку березня стояла температура. Та настрахані корюківчани замість смерті вибирали прихисток у болоті: стояли часто по плечі у воді. Більшість із них потім дивувались, як вони, змоклі, змерзлі, не захворіли у ті дні, не застудилися — дивом вижили у тій екстремальній ситуації. Дехто ховавсь у підпіччях, у приболотяних та прирічкових заростях, у купах гною, у льохах. Також рили в заметах ями, які чимось встеляли і клали в них дітей, притрушуючи снігом. Коли почали палати будинки, завдяки диму частина людей пройшла непоміченою повз виставлену охорону. Є люди, які все ж послухалися партизанів і втекли напередодні з містечка. Були й такі, які відчували наближення чогось страшного і тому вирішили про всяк випадок піти у села до родичів. А були й такі, які врятувалися завдяки мадярам, проявам людяності в окремих німців, поліцаїв. Одні пропускали людей крізь ланцюг, другі замість пострілів у жертв, стріляли у стелю чи повітря, треті встигли попередити котрогось ще 28 лютого про спалення містечка. Були і серед них люди...
С. Павленко: Чи відомо, скільки у райцентрі тоді проживало людей?
О. Толкачова: За нашими даними, у райцентрі налічувалося до війни від 12 до 13 тисяч мешканців.
С. Бутко: Тому його мешканці й не могли уявити, що окупанти вчинять розправу не тільки над партизанськими родинами чи запідозреними у співпраці з месниками. Населення не було готове усвідомити, що цілком знищать такий великий населений пункт. До того ж без слідства, без суду, без винесення вироку.
Л. Бабич: Комісія відділу культури та туризму з питань вшанування жертв Корюківської трагедії провела останнім часом значну роботу з виявлення поховань загиблих. Після каральної акції ще у травні 1943 р. місто стояло мертвим. Уцілілі родичі жертв робили символічні могили на місці спалених будівель. Дуже незначний відсоток корюківчан ще тоді поховали на кладовищі.
В. Краснодемський: Фактично, як я розумію, Корюківка стала суцільним кладовищем...
Л. Бабич: Це було справді так. До цього на державному обліку налічувалося сім поховань у межах міста. Наукова експедиція, в роботі якої взяли участь пошуковці із Кривого Рогу, Києва, Дніпропетровська, Чернігова, Глухова, додатково виявила ще 61 поховання. Були зроблені відповідні акти. Та, звісно, через 70 років після події мало залишилося свідків. Після війни нові господарі, що селилися на згарищах, будували оселі, господарські приміщення, навіть не підозрюючи, що місця новобудов розташовуються часто-густо на прасі загиблих.
М. Балан: Під час обстеження одного подвір’я нам вдалося знайти миску, яка була повністю заповнена рештками 36 жителів-сусідів, розстріляних, а потім спалених в одному помешканні. Сюди після моторошних днів діяльності карателів повернулася дівчинка, яка й зібрала рештки батьків, родичів в одну посудину. Нам вдалося під час розкопок зустрітися із цим важливим свідком. Уже похилого віку жінка підказала нам, де копати.
О. Довгань: До сказаного додам, що винищення корюківчан проводилося 1, 2, а також 9 березня. На ніч карателі знімали оточення містечка і забиралися у Щорс. На жаль, багато хто із вцілілих думав, що жах вбивств і спалень закінчився. І вже не шукали порятунку на інших селах чи у лісі. Проте у наступні дні холоднокровні вбивці поверталися, знаходячи нові жертви для своєї чорної справи. Після на згарищах, городах виросли високі бур’яни, де нишпорили вовки та ворони.
В. Краснодемський: У спогадах керівника партизанського з’єднання Олексія Федорова немає жодного слова про Корюківську трагедію. У ті дні він перебував у Москві. Але у ніч з 4 на 5 березня вже був у лісі під Корюківкою. Повернувся на Чернігівщину літаком. Двічі Герой Радянського Союзу згадував, як йому доповіли про успішну партизанську операцію, в результаті якої 27 лютого у Корюківці визволили із в’язниці 92 в’язні. З інших джерел відомо, що тоді партизанами вбито 7 німців і до 30 мадяр. Федоров вручив нагороди кращим партизанам. Таке враження, що тоді його партизанські побратими не хотіли псувати настрій командиру тим, що сталося після їх вдалої операції. Чи винна у тому цензура, яка намагалася замовчати цей факт?
Д. Корнієвська: Я всі ці роки намагалася знайти у книгах партизанів згадки про Корюківську трагедію. На жаль, Олексій Федоров оминув цю тему, писав лише про успіхи народних месників. У трьох виданнях «Підпільний обком діє» він навіть не згадує про 1 і 2 березня 1943 р. Я думаю, що йому було незручно писати про Корюківку. Лише десь років чотири тому вийшла книга ординарця Федора Короткова Володимира Тихоновського «Чтобы помнили». У ній він пише про зустріч зі своїм командиром, під керівництвом якого була здійснена нічна операція 27 лютого 1943 р. Партизан згадує, що Коротков «дуже переживав про те, що сталося у Корюківці». «Це було його постійним болем, моральною травмою, котра не послаблювалася з роками». Через Корюківку він не наважувався писати свої спогади.
О. Толкачова: Під час запису свідчень я не почула звинувачень у бік партизанів з того приводу, що вони стояли недалеко від Корюківки, бачили заграву і не пішли рятувати людей. Нарікання були, але не звинувачення. Хоча карателі під час проведення своєї операції не виключали, що месники вчинять на них напад. Тому в районі дороги на Наумівку, на Чорному хуторі, Хохлах, можливо, і в інших місцях ними були виставлені пости. Тим паче що є масові згадки очевидців про обстріл з військових ворожих літаків по втікачах.
 Чому партизани не вийшли з лісу? Думаю, що Микола Попудренко не наважився взяти на себе відповідальність за проведення такої операції. Адже перед вильотом до Москви О. Федоров дав наказ партизанському командному складу оберігати людські ресурси і не вступати у відкриті бої з ворогом, берегти сили для майбутнього рейду. Адже одна справа нападати на загарбників зненацька, а інша — коли на тебе чекають. Зважимо ще й на те, що партизанське з’єднання наприкінці лютого з боями прийшло з Брянщини, 27 лютого здійснило напад на Корюківку і готувалося до важливого рейду на Волинь. А зіткнення із великою частиною ворога могло значно зменшити їхні лави.

«Росіяни недавно віддали наказ вести партизанську війну за нашим фронтом. Ця партизанська війна має й вигоду: вона дає нам можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам».
З протоколу засідання Гітлера з керівниками Райху.
Головний штаб фюрера, 16 липня 1941 р.
            
                                                Джерело     http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=281478