КОРЮКІВКА НАШЕ МІСТО
ГоловнаРеєстрація Вхід
Ви увійшли як Гість • Група "Гості"Вітаю Вас, ГістьRSS
-Громадський Інформаційний Сайт - -
Меню сайту
Категорії розділу
Події [382]
Вибори [111]
Громада та влада [581]
Точка зору [203]
Право знати [836]
Свобода слова [35]
Гарячий коментар [4]
Тут я живу [233]
Історія нашого краю [61]
Захисник [26]
Свята [537]
Здоров-Я [496]
Господар і Господарка [47]
Смакота [49]
Поради [128]
Рибалка та полювання [23]
Цікавинки [68]
Всячина [39]
Радіо онлайн
СЛУХАТИ ОНЛАЙН РАДІО
Наше опитування
Календар
«  Лютий 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728
Друзі сайту

Корюківська ЗОШ І-ІІІ ст.№1.




Холминський Будинок творчості



Семеновка - наш город!

Статистика
Яндекс.Метрика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Архів записів
 


Головна » 2017 » Лютий » 10 » Село Рейментарівка Корюківського району та його округа
09:30
Село Рейментарівка Корюківського району та його округа
                       Село Рейментарівка Корюківського району та його округа

   .Рейментарівка – село, центр сільської ради, до якої належать малі села Олійники, Довга Гребля, Гутище, Заляддя, Богдалівка. Останнє вже втратило постійне населення, решта на грані вимирання. Територією сільради протікає річка Убідь – притока Десни. 

Ця  місцевість за Московської держави  у XVI ст. перебувала у складі Домислинської волості Чернігівського уїзду. Відома вона під назвою Убідський "острів”. "Островами” у цих землях називали значні території, з кількох сторін оточені річками, які надавалися за службу поміщикам. На початку XVII ст. Убідським "островом” володіли діти боярські (дрібні феодали) Матвій Артюхов та Василь Берсин. Вони ж були власниками і сусіднього Сядринського "острова”. Чи існували тут якісь поселення, точно не відомо. Вся  Домислинська волость була спустошена  поляками у 1610-1611 рр. 3 1618 р. Чернігівщина перейшла під владу Речі Посполитої. Маєтності починають роздаватися у тимчасову власність польській та українській шляхті. Артюхов і Берсин були власниками "острова” ще деякий час при поляках, а надалі ці землі у 1632 р. отримує шляхтич Ян Сіножацький. Від нього місцевість перейшла у 1634 р. до православного шляхтича – чернігівського скарбника Михайла Ясликовського. Через рік, за королівським дозволом, він продає свої володіння королівському ротмістру Миколаю Киселю з православних  магнатів. Киселі були одними з найбагатших землевласників Чернігівщини.

З початком Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького  на Чернігівщині запроваджується козацький устрій – утворюються полки і сотні. Десь у ІІ половині  XVII ст. виникає сільце Довга Гребля, яке, безумовно, є найстарішим поселенням нинішньої сільської ради. Як показував місцевий старожил Юхим Погрібний, близько 1730 р., за гетьмана І. Самойловича (1672-1687)  спочатку у Довгій Греблі  було лише 2 двори селян, що належали волинським сотникам (місцевість входила до складу Волинської сотні Чернігівського полку). За часів гетьмана І. Мазепи (1687-1709) Никифор Лук’янов, купивши млини біля Довгої Греблі, поселив слобідку. Після смерті Лук’янова цією маєтністю заволодів Цурка, що одружився з вдовою покійного. Лук’янов і Цурка служили у Мазепи господарями (управителями). Нетривалий час сільцем володів чернігівський полковник Павло Полуботок, у якого маєтність відібрав гетьман І. Скоропадський (1708-1722). Через якийсь час він передав Довгу Греблю генеральному писарю Семену Савичу. Потім сільце стало власністю сина останнього – бунчукового товариша Федора Савича. 

У 1730 р. тут було 37 дворів посполитих (селян). За ревізією Чернігівського полку 1732 р. у Довгій Греблі проживав козак Улас Єкименко та посполиті "нищие и весма убогие” у 23 дворах. Як бачимо, кількість дворів за 2 роки зменшилася на третину. Селяни тоді ще не були прикріплені до землі і мали право вільного переходу. Згадуються такі прізвища, як Іллюченко, Луговець, Салогубенко, Кушнір, Шевченко, Кононенко. У 1747 р. у Довгій Греблі згадуються панські шинок та приїзджий двір. Ще у 1724 р. біля сільця на річці Хребетній існувала гута – невелике підприємство по виробництву скла та скляного посуду. Тоді ж згадується гутник (майстер) Степан Степанов.  Семен Савич отримав гуту  як посаг за першою дружиною – сестрою Павла Полуботка. У 1754 р. у Довгій Греблі, яка належала генерал-майору Карлу фон Штофелю,  залишилося лише 13 дворів. Гути вже тоді не було.

У 1732 р. вперше згадується слобідка Рейментарська. Тут налічувалося 9 дворів посполитих "нищих и весма убогих”: Семен Салогуб, Максим Гарасименко, Халимон Єрещенко, Осип Свищ, Ермола Глушаченко, Артем Козар, Семен Глушаченко, Яцько Пузик, Федір Козаренко. Слободами називали нові поселення, мешканці яких деякий час не відбували ніяких повинностей на користь пана. Слово "рейментар” або "регіментар” польського походження, перекладається як "полководець”. Можливо, слобідка належала гетьману Данилу Апостолу (1727-1734), який володів у цьому краї селом Жукля. Згодом поселення почало називатися Лементарівкою. Власником її став вже знайомий нам генерал фон Штофель. На 1781 р. у слободі було 22 хати панських селян, млин на одне коло на річечці Кабалці (Кобилці), винокурня на 50 казанів. Сировину для винокурні (дрова і зерно) пан використовував власну, частково закуповував у Брянському повіті. Продукція вивозилася на продаж до Полтави. Працювала винокурня лише у зимовий період.

Поруч з Лементарівкою десь у середині 18 ст. при річечці Кобилці з’являється слобідка Ярошівка. За радянської влади у 30-х роках обидва поселення були об’єднані під назвою Рейментарівка. У 1781 р. Ярошівка належала майору Петру Григоровичу Іваненку. Піддані селяни, що мешкали у 26 дворах, займалися хліборобством, виробляли дерев’яний посуд і продавали його у Сосниці. Того року, у зв’язку з ліквідацією козацької автономії, Лементарівка відійшла до Сосницького повіту, а Ярошівка – до Новгород-Сіверського повіту Новгород-Сіверського намісництва.  

Тоді ж дєрєвня Довга Гребля належала переяславському полковнику Григорію Григоровичу Іваненку (1719/20-після 1790) – батьку майора Іваненка. Піддані проживали у 30 дворах. У 1783 р. селяни цих поселень, як і скрізь по колишній Гетьманщині, були закріпачені.  Пізніше Ярошівку також було включено до Сосницького повіту. Петро Іваненко в майбутньому обирався маршалом (предводителем дворянства) Сосницького повіту в 1798-1800, 1810-1811 роках.  Всього йому належало 1100 душ кріпаків обох статей. Його брат Андрій мав чин генерал-майора (1788 р.) та 3180 душ. Від батька отримав Довгу Греблю з 80 душами. Одружившись з Олександрою, донькою бригадира Олександра Коробовського, отримав село Козилівку. Маєтності Петра Іваненка згодом успадкував його син Андрій Петрович (помер до 1832 р.) – колезький асесор, а по ньому онука – Аделаїда Андріївна.

До 1801 р. належить перша згадка про хутір Побогдаловський (Богдалівку). Проживало тут 19 ревізських  душ (кріпаків чоловічої статі). Жіноча стать за ревізіями не враховувалась. У дєрєвні Ярошівці налічувалося 103 ревізські  душі. Згадуються аж 2 дєрєвні Довгі Греблі: перша мала 123 ревізські душі, друга 16 душ. Оскільки Лементарівка серед інших поселень Сосницького повіту тут не згадується, отже Довга Гребля-І це і є Лементарівка.

За відомістю 1810 р. у Ярошівці нараховувалося 204 душі кріпаків обох статей.  Згадуються також слобідка Довга Гребля (34 душі), дєрєвня Довга Гребля (248 душ), слобода Побогдаловка (37 душ).

У лютому 1840 р. новий власник Лементарівки колезький асесор Білозерський звернувся до предводителя дворянства Сосницького повіту  Михайла Демидовського з проханням  взяти з хлібного магазину половину запасу зерна, оскільки внаслідок неврожаю 1839 р. селяни почали голодувати. Така ситуація була типовою для всього повіту.

За описом 1859 р. у Лементарівці, що при ручаю Булдижі у 47 дворах проживало 269 чол., у Ярошівці у 46 дворах – 449 чол. У обох поселеннях діяли панські винокурні, а у Ярошівці ще й цукровий завод. Збудований у 1849 р., він належав  поміщику з Полтавщини – відставному майору Семену  Давидовичу  Горленку (1818-до 1876). Через 5 років його перебудовано, встановлено 7 гідравлічних пресів. На цих підприємствах використовувалася праця місцевих кріпаків. Довга Гребля  і Богданівка (вона ж Сурминщина) значаться як власницькі хутори. У першому рахувалося 39 дворів і всього 44 мешканці, у другому  в 11 дворах було 45 жителів. 

Напередодні скасування кріпосного права Лементарівка з Довгою Греблею належала дружині колезького асесора Білозерського – Олені Миколаївні. За нею тут рахувалося 208 ревізських душ та 2925 десятин землі, переважно середньої якості. Всього ж у Лементарівці разом з Довгою Греблею нараховувалося 233 ревізські душі. Садиби займали 81 десятину, рілля – 979 десятин, сінокіс – 461 десятину. Ще 1203 десятини займав ліс, 400 десятин – неугіддя. Землю обробляли за допомогою волів (198 голів) та коней (162 голови). Ярошівка зі 236 ревізськими душами перебувала у власності Аделаїди Андріївни Горленко (у дівоцтві Іваненко) – дружини майора С. Горленка.  Їй же у Сосницькому повіті належали д. Рудня, Довга Гребля, Старе Гутище, с. Козляничі. Її чоловік мав 1300 десятин землі без кріпаків. 

Переважними заняттями лементарівців вважалися виготовлення дерев’яного посуду, а ярошівців – хліборобство. За Ярошівкою було закріплено 104 десятини садиб, 382 дес. ріллі, 269 дес. сінокосу, 545 дес. лісу. Тут тримали більше коней (195), ніж волів (164).

Після Селянської реформи від Білозерської селяни отримали 376 десятин, а залишилося у її власності 2548 десятин. За Аделаїдою Горленко залишилося у Ярошівці та Довгій Греблі 2241 дес., а селяни в наділ отримали 814 десятин. У майора Горленка залишилося всього 110 десятин.  Слід сказати, що поміщики до реформи вважилися власниками селянських наділів. Взагалі, на Чернігівщині селяни після реформи втратили до 25% своїх наділів. У Лементарівці на 1 ревізську душу припало по 1,68 десятини, у Ярошівці по 3,1 десятини. У останньому випадку це середній розмір селянського наділу по Сосницькому повіту.

За описом 1872 р., Лементарівка і Ярошівка належали до Холминської волості Сосницького повіту (волості, як складові повіту, скрізь почали утворюватися після 1861 р.). Весь час від початку заснування цих поселень вони належали до Козляницької церковної парафії, бо власної церкви ніколи не мали. У Лементарівці налічувалося 59 дворів, в т. ч. 1 – міщанський, 1  –  відставного солдата. Решта – двори колишніх поміщицьких селян. У статевій структурі переважали чоловіки – 214 проти 188 жінок. Населенню належало 68 коней, 170 голів великої рогатої худоби, 140 овець, 90 свиней, 23 кози. Ярошівська громада була більш чисельною – 110 дворів (в т. ч. 2 солдатських), 648 жителів. Утримувалося 89 коней, 250 голів ВРХ, 110 овець, 95 свиней, 8 кіз. Більшість земель, як і раніше, належала поміщицям. 

Крім занять хліборобством, місцеві жителі ще працювали на цукрових заводах в межах повіту. На той час працював лише винокурний завод Білозерської у Лементарівці. У 1872 р. він приніс прибутку на 3200 рублів. Маєтності Горленків успадкувала їх єдина донька Аделаїда, що народилася у с. Козляничі в 1843 р. Там же у 1861 р. вона була повінчана з грузинським князем корнетом Симоном  Абашидзе, майбутнім гвардійським полковником. До 1876 р. Аделаїда Семенівна мешкала на хуторі Гутище, а потім переїхала на Прилуччину.

Після скасування кріпосного права у краї оселяються євреї. У 1882 р. у Лементарівці мешкала родина панського приказчика Айзика Юфина, у Ярошівці родини шинкаря Михеля Городецького та торговця Еселя Косого. Всі родини були багатодітні: мали від 4-х до 7 дітей. Власного житла євреї не мали, а проживали у винайнятих хатах.

Місцевість була надзвичайно багата на ліси. Тому  у Богдалівці купець Григорій Захарович Есманський влаштовує лісопильний завод. Вартість будівель та інвентаря оцінювалася у 1885 р. у 18200 рублів. Виробництво тривало цілорічно. 2 лісопильні рами та кругла пила приводилися в дію локомобілем на 20 кінських сил. Працювало тут 33 робітники, в т. ч. 8 підлітків; 4 майстри та 4 службовці.

Населення постійно зростало. У 1892 р. у Лементарівці нараховувалося 87 дворів, 580 жителів, у  Ярошівці – 136 дворів, 836 жителів. У 1897 р., відповідно, 95 дворів, 691 житель та 156 дворів, 1007 жителів. Після 1899 р. у Лементарівці було відкрито початкове земське училище. Його попечителем став місцевий землевласник із дворян і відомий у повіті громадський діяч Микола Леонтійович Радченко.  Також Радченко обирався попечителем Козилівського та Холменського земських училищ. Шкільна будівля була дерев’яна одноповерхова з цегляним фундаментом. Стіни школи оббиті тесом, всередині оштукатурені. Дах був вкритий залізом. Приміщення мало 8 вікон. Школа опалювалася руськими та голандськими пічками. Земля під школу, площею біля десятини, була подарована приватними особами, можливо самим Радченком. У 1913 р. як попечитель школи згадується М. М. Куриленко.

Збільшувалося населення і дрібних населених пунктів. Якщо у 1872 р. на х. Побогдалівка було 9 дворів та 48 жителів, а в Довгій Греблі всього 4 двори і 40 жителів, то через 20 років тут проживало, відповідно, 80 чоловік у 12 дворах та 103 чоловіка у 17 дворах. У 1892 р. вже згадуються хутори Алєйніков (13 дворів, 81 житель), Сукачови (7 дворів, 37 жителів).

На початку ХХ ст. Радченку належало 802 десятини землі. Ще 1043 десятини мав Іван Іванович Білозерський, 503 десятини – купчиха Ірина Федорівна Радченко. До 1909 р. за Білозерським рахувалося  у Лементарівці лише 134 десятини. Ще 2 десятини належало йому у Мені. Оскільки земських зборів з цих земель він останні роки не сплачував, то повітове земство провело ревізію, в ході якої було виявлено, що дані землі Білозерському вже не належать. Того ж 1909 р. була знята з земського обліку ярошівська громадська дрібна крамниця з доходом в 5 рублів. Тоді ж у Лементарівці згадується бакалійна лавка, що належала селянину Бондаренку Кузьмі Ананійовичу. Річний товарообіг її становив 1500 рублів.

Під час Першої світової війни у 1915 р. у Лементарівці вже існувало споживче товариство. Велика заслуга у поширенні кооперативного руху належить земству. Взагалі, земства провели велику роботу по покращенню життя населення. Ще на 1913 р. земство планувало прокласти телефонну лінію Сядрин-Жукля-Авдіївка. Також земство часто списувало борги селян за лікування у Чернігівській земській лікарні. Так, у 1917 р. ліквідовано борги за лікування з жителів Лементарівки Надточія Конона Івановича (1 руб. 82 коп.) та Гудима Миколи Тимофійовича (5 руб. 82 коп.).

На час революційних подій 1917 р. кількість населення становила:

Поселення Кількість дворів кількість жителів

1. дєревня Лементарівка 138 884

2. д. Ярошівка 181 184

3. д. Довга Гребля 20 126

4. д. Гутище 30 207

5. хутір Богдалівка 23 171

6. х. Алєйніков (Олійників) 30 165

7. х. Залядський (Заляддя) 15 100

8. х. Сукачів 12 70

Двоє останніх поселень ще навіть не були нанесені на карти, хоча хутір Сукачів вже згадувався у 1892 р.

 Населення краю приймало участь у І Світовій та громадянській війнах. Навесні 1918 р. 23 місцеві жителі вступили до Революційного полку ім. Леніна. Під час німецької окупації 1918 р. лементарівці створили невеликий партизанський загін, що потім влився до частин Червоної армії. Пізніше неподалік села оперувала банда, на рахунку якої були як політичні так кримінальні акції. В зв’язку з цим у 1921 р. у Лементарівці та Ярошівці запроваджувався військовий стан, а населення попереджувалося владою про покарання за  сприяння повстанцям.

Значним культурним осередком  округи була лементарівська початкова школа. У жовтні 1920 р. тут троє вчителів навчали 124-х учнів, в т. ч. 35 дівчаток. Найчисельнішим  був І-й клас – 75 учнів. У ІІ-му класі навчалося 32 учні, у ІІІ-му – 10, у ІV – 4. Саме в ті роки радянською владою запроваджувалася обов’язкова початкова освіта, тому в І-му класі могли займатися діти різного віку – від 8 до 12 років. 

Навчальний заклад перебував у задовільному стані. Дах хоча і не протікав, проте потребував фарби. Частина вікон були забиті дошками, картоном, папером. Підлога місцями прогнила. Не вистачало парт. Шкільне помешкання потребувало розширення, І-й клас взагалі займався у роздягальні. Найближчий медичний пункт знаходився у Холмах – за 12 верст від школи, медогляди проводилися вкрай рідко. Поширені були різні хвороби, у т. ч. заразні. Зокрема, у 1919 р. на коросту хворіло 10% школярів. У 1921-22 навчальному році працював лише 1 вчитель – Давидовський Анатолій Володимирович. На 1 січня 1923 р. кількість школярів скоротилася до 87 чоловік, причому дівчат залишилося лише 9. На той час викладання велося українською мовою. Того навчального року школа розпочала роботу лише з 1 листопада. Навчання, як правило, закінчувалося наприкінці квітня  – у середині травня. Така ситуація тоді була скрізь. У 1924 р. двоє вчителів у 3-х класах навчали 79 учнів. 

Ще в часи громадянської війни було утворено сільські ради. Лементарівка отримала статус села і стала центром сільради Холминського району, до якої увійшли Ярошівка, Довга Гребля, Богдалівка. Олійники, Гутище, Заляддя, Сукачі увійшли до Козляницької сільради Чорнотицького району (район ліквідовано у 1927 р.). Згодом Лементарівку і  Ярошівку об’єднали у одне село Рейментарівку. Олійники також стали центром сільради. Пізніше, у 1930 р. Холминський район було приєднано до Корюківського, а наприкінці 30-х  рр. його було знову відновлено. 

На 1924 р. в Олійниках  було 73 двори і 371 мешканець, у Гутищі у 45 дворах проживало 227 чоловік. Оскільки, населення Олійників зросло за 7 років у 2,5 рази, то, очевидно, сюди зараховано і населення Сукачів та Заляддя, які у списках не згадуються. Дещо зменшилась кількість населення (за рахунок хуторів) Лементарівської сільради: Лементарівка – 169 дворів, 913 жителів, Ярошівка – 242 двори, 1259 жителів, Богдалівка – 23 двори, 84 жителі, Довга Гребля – 9 дворів, 43 жителі. 

Під час громадянської війни між селянами-бідняками було поділено панську землю, але це не вирішило проблему аграрного перенаселення. За громадою Олійників було закріплено 378 десятин землі, громади Гутища та Сукачів  мали, відповідно, 401 і 487 десятин. Громади Лементарівської  сільради мали землі:  лементарівська – 1128, ярошівська – 915, довгогребельська – 81, богдалівська – 133 десятини. Найбідніші селяни об’єднувалися у КНС (комітети незаможних селян). Лементарівський КНС включав 59 членів, що мали у користуванні всього 62 десятини землі.

У Лементарівці сезонно (з березня до вересня ) працювали 2 смолокурні. Найближчі ярмарки відбувалися у Холмах (21 листопада), Жуклі (2 серпня та 14 жовтня). Торгували там худобою, посудом, збруєю, колесами і т. ін.

З кінця 20-х років проводиться колективізація сільського господарства. У Рейментарівці утворено колгосп "1 травня” (голова з 1932 р. – Коробко Н. П.), в Олійниках – "Червоний партизан” (голова з 1931 р. – Біленко К.). Крім того, по Рейментарівській сільраді згадуються колгоспи "Червоний партизан”  (голова з грудня 1934 р. – Коробко) та "ім. Молотова” (голова з серпня 1934 р. – Жила П. Л.). Не вистачало спеціалістів, зокрема, всі голови колгоспів мали лише початкову освіту. 

Хоча у Корюківці для допомоги колгоспам була створена машинно-тракторна станція, проте рейментарівські колгоспи залишалися поза зоною її діяльності.  Багато селян, навіть з бідняків прагнули і далі господарювати самостійно. Під час хлібозаготівель 1932 р. обидва колгоспи мали недоїмку – відповідно, 40 і 30 центнерів зерна. Недоїмки мали і селяни-одноосібники – 36 господарств (24 центнери) по рейментарівській і 21 господарство (12 центнерів) по олійницькій сільрадах. Тоді ж у Рейментарівці згадується община християн-євангелістів, переважно з селян-одноосібників. Під час голодомору 1932-33 рр. більшість населення голодувало. Відомо про трьох померлих від голоду у Рейментарівці, хоча смертність була значно вищою.

3 1 листопада 1932 р. по 15 січня 1933 р. до колгоспу "І травня” вступило 28 господарств, а землі додалося лише  24 гектари, що свідчить про те, що господарства ці були бідняцькими. 

Значна частина місцевих жителів працювала у лісовому господарстві. Рейментарівські ліси тоді належали до Комсомольської лісової дільниці Корюківського ліспромгоспу.

У 30-х роках школа у Рейментарівці перетворюється на семирічну. У 1935 р. її очолював М. П. Завгородній (1905 р. н.). Працювали вчителями тут тоді лише чоловіки. Нижче подається їх персональний склад.

П. І. П. Соціальне походження Партійність Освіта Пед-стаж

1. Завгородній М. П. син середняка позапартійний 9-місячні педкурси 5 р.

2. Устименко Ф. Юх. син бідняка -//- гімназія 18 р.

3. Литвин Ол. Пет. -//- член ЛКСМУ (комсомолець) педкурси 2 р.

4. Горовий П. Ів. -//- -//- -//- 2 р.

5. Яковець Ол. Тит. син середняка -//- -//- 2 р.

6. Маланчук Ф. Ол. син бідняка -//- педтехнікум 4 міс.

7. Абакумець С. О. син середняка -//- педкурси 1 р.

8. Олексієнко Ів. Євст. -//- позапартійний Холминський агротехнікум 2 р.

9. Золотарен-ко Ф. В. син бідняка -//- нижча 2 р.

Як бачимо ніхто з педагогів не мав спеціальної вищої освіти.

Працювали початкові школи у Олійниках та Богдалівці. У Олійницькій школі працювало 2 вчителів: Мелешко В. О. та Климченко О. О., у Богдалівській був лише 1 вчитель – Артеменко Ів. Ів.

Торгівлею опікувалося рейментарівське споживче товариство (голова – Матвієнко Нестор Кирилович, рахівник – Гудім Володимир Тимофійович).

На той час Рейментарівську сільраду очолював І-й рік комуніст Гайдук Іван Федорович, який походив зі службовців. Його колегою в Олійниках працював також нещодавно обраний Розстальний Матвій Ілліч – позапартійний колгоспник. На січень 1935 р. на території Рейментарівської сільради проживало 1930 чол. До колгоспів вступило 90% селян, отже колективізацію було в цілому завершено.

26 серпня 1941 р. частини 2-ї танкової групи Г. Гудеріана, що наступали з півночі, зайняли Рейментарівку. У вересні того ж року у Рейментарівських лісах формується партизанський загін ім. Щорса на чолі з колишнім головою колгоспу Борисом Степановичем Туніком. Пізніше цей загін вливається до Чернігівського обласного партизанського з’єднання. Борис Тунік, за спогадами очевидців, відрізнявся жорстоким характером, особливо стосовно оточенців та колишніх військовополонених, яких наказував знищувати. На початку 50-х років Туніка втопили невстановлені особи у річці Убеді. 

Через дії партизанів страждало цивільне населення. За час окупації, згідно "Книги вічної пам’яті” по Рейментарівській сільраді загинуло  267 мирних жителів. З них у Рейментарівці – 190, Гутищі – 41, Сукачах – 21, Довгій Греблі – 7, Богдалівці – 4, Залядді і Олійниках по 2 чоловіки. Зокрема,  14 грудня 1941 р. під час каральної акції у Рейментарівці, Олійниках, Гутищі були знищені родини радянських активістів та особи, запідозрені у зв’язках з партизанами. Карателі спалили Рейментарівку, Богдалівку, частково Олійники (спалено 50 споруд). Крім житлових будинків у Рейментарівці було спалено школу, клуб, бібліотеку, медпункт. За 1941-1943 рр. загинуло 46 партизанів та підпільників, в т. ч. 33 рейментарівця. Вже після війни постановою бюро Чернігівського обкому КПУ Рейментарівка і Богдалівка були визнані селами партизанської слави.  

19 вересня 1943 р. Рейментарівку і навколишні поселення було визволено від ворога підрозділами 61 армії Центрального фронту. Під час визволення загинули бійці Заболотний Василь,  Сураєв Петро, Туфляков та ще троє невідомих. Всі вони поховані у братській могилі. 308 земляків воювали на фронтах та у партизанських загонах; з них 280 нагороджено орденами і медалями. На фронтах загинуло 208 жителів сільради, в т. ч. 126 рейментарівців. 

У  1970 р. у Рейментарівці у 270 дворах мешкало 769 чоловік.  У селі працювали лісництво Холминського держлісгоспу, відділення радгоспу "Партизанський” з бригадами у Богдалівці та Олійниках, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, бібліотека, магазин, восьмирічна школа, де нараховувалось 202 учні та 12 вчителів. Було встановлено пам’ятник на честь загиблих на фронті земляків та встановлено обеліск на могилі воїнів-визволителів. Згодом було відкрито відділення зв’язку. У Олійниках  діяли початкова школа, медпункт, клуб, бібліотека, магазин.

На  1989 р. в Рейментарівці ще було відкрито дитсадок, відділення зв’язку. Інфраструктура Олійників залишась такою ж як і раніше, за виключенням школи. Кількість населення у Рейментарівці скоротилася до 458. Демографічна ситуація весь час погіршувалася, особливо після ліквідації радгоспу. Ще гірша ситуація у малих селах. До 90-х рр. зникло сільце Сукачі, потім настала черга Богдалівки.

Назва села 2001 р. 2009 р. 2015 р.

1. Рейментарівка 378 чол. 286 чол. 245 чол.

2. Богдалівка 2 - -

3. Гутище 18 11 5

4. Довга Гребля 11 13 10

5. Заляддя 17 12 2

6. Олійники 61 33 18

всього 487 355 280


Нині у Рейментарівці працюють сільська рада (сільський голова  – Юденко Наталія Миколаївна), лісництво, клуб, бібліотека, ФАП, відділення зв’язку, 2 приватні магазини.  У Довгій Греблі працює невелике фермерське господарство Едуарда Онопченка "Ністру”, де також надаються і послуги пов’язані з туризмом (садиба "Солов’їний гай”). У інших селах будь-які заклади відсутні. У Олійниках ще збереглися руїни початкової школи, клубу, магазину. Раз на тиждень на Рейментарівку ходить автобус Корюківського АТП. Рейментарівська загальноосвітня школа І-ІІ ступеня несподіванно припинила своє існування з 1 вересня 2003 р., хоча початкові класи навчалися тут ще до листопада. На той час школа ще могла працювати, бо мала 40 учнів. Наступного навчального року за парти могли сісти 7 першокласників. Взагалі того року в Корюківському районі було закрито та реорганізовано  чотири  ЗОШ І-ІІ ст. Рейментарівські діти нині навчаються у Савинківській ЗОШ І-ІІІ ст., підвозять їх шкільним автобусом. Колишня школа поступово перетворюється на руїну.

У Рейментарівці народився Віталій Розстальний (1936-2006) – народний артист України та диктор на радіо; зіграв до 100 ролей в театрах та знявся у 40 кінофільмах.

Біля Рейментарівки виявлено могильник часів Київської Русі (Х-ХІ століття).

                                                                      2016 р.

Науменко Андрій Миколайович –   науковий співробітник Корюківського історичного музею.

                    15300,   Чернігівська обл., м. Корюківка, вул. Кошового, 109.  Тел.: 066-1716443

 Команда  сайту "Корюківка Наше  Місто"  висловлює  щиру вдячність 
Науменку Андрію Миколайовичу –   науковому співробітнику Корюківського історичного музею, автору дослідження про  історію рідного краю за  наданий матеріал.

Література та джерела:

1. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648. – К., 2006. – 495 с.

2. Василенко Н. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка. – Чернигов, 1908. – 196 с.

3. Кривошея В. Українське козацтво в національній пам’яті. Чернігівський полк.  – К., 2012. – Т. 2. – 508 с.

4. Опис Новгород-Сіверського намісництва / за ред. П. Федоренка. – К., 1931. – С. 592.

5. Модзалевский В. Малороссийский родословник. – К., 1910. – Т. 2. – 746   с.

6. Описи Лівобережної  України кінця 18 - початку 19 ст. / упоряд. Т. Ананьєва. – К. 1997. –397 с.

7. Ревізія Чернігівського полку 1732 р. / І. Ситий, С. Горобець. – Чернігів, 2014. – 720 с.

8. Модзалевський В. Малороссийкий родословник. – К., 1908. – Т. 1. – 519 с.

9. Списки населенных мест Российской империи. – Вып. 48. Черниговская губерния. – СПб., 1866. – 230 с.

10. Русов А. А. Описание Черниговской губернии. – Т. 2. – Чернигов, 1899. – 327 с.

11. Оценка фабрик и заводов (1885 г.) / Земский сборник Черниговской губернии. – Чернигов, 1886. – №9 – 12.

12. Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941-1944 рр.). Анотований покажчик. / за ред. В. Ф. Солдатенка. – К., 2012. – 362 с.

13. Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область / за ред. П. Т. Тронька. – К., 1972. – 778 с.

14. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник / за ред. А. Кудрицького. – К., 1990. – 1008 с.

15. Список селений и волостей Черниговской губернии 1917 г. – Чернигов, 1919. – 72 с.

16. Список населенных мест Черниговской губернии 1924 г. – Чернигов, 1924. – 156 с.

17. Державний архів Чернігвської області. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 776.

18. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 7922.

19. ДАЧО. – Ф. 144. – Оп. 1. – Спр. 298. 

20. ДАЧО. – Ф. 145. – Оп. 2. – Спр. 113.

21. ДАЧО. – Ф. 144. – Оп. 1. – Спр. 649.

22. ДАЧО. – Ф. 145. – Оп. 3. – Спр. 978.

23. ДАЧО. – Ф. 145. – Оп. 2. – Спр. 198.

24. ДАЧО. – Ф. 154. – Оп. 1. – Спр. 12.

25. ДАЧО. – Ф. 127. – Оп. 12. – Спр. 1439.

26. ДАЧО. – Ф.-Р. 596. – Оп. 1. – спр. 314.

27. ДАЧО. – Ф-Р. 942. – Оп. 1. – Спр. 82.

28. ДАЧО. – Ф.-Р. 942. – Оп. 1. – Спр. 6387.

29. ДАЧО. – Ф.-П. 259. – Оп. 1. Спр. 289.

30. ДАЧО. – Ф.- П. 259. – Оп. 1. – Спр. 408.

31. ДАЧО. – Ф.-П. 259. – Оп. 1. – Спр. 355.


Категорія: Історія нашого краю | Переглядів: 141 | Додав: VLAS-KOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
КОРЮКІВКА НАШЕ МІСТО © 2017
Форма входу
Логін:
Пароль:
Переклад Сайту


Пошук
Ми ВКонтакті
Наша кнопка
Її код
Code
<a href=" http://korjukivka-sity.at.ua/"target=_blank><img src=" http://korjukivka-sity.at.ua/knopka_sajta.gif"border="0" title=" Громадський сайт міста Корюківка " width=137 height=50></a>
Погода
Корюковка 

Телефонний довідник Корюківського району

Найближчі свят
Праздники Украины
Гороскоп
Loading...
Гімн України