КОРЮКІВКА НАШЕ МІСТО
ГоловнаРеєстрація Вхід
Ви увійшли як Гість • Група "Гості"Вітаю Вас, ГістьRSS
-Громадський Інформаційний Сайт - -
Меню сайту
Категорії розділу
Події [350]
Вибори [108]
Громада та влада [514]
Точка зору [189]
Право знати [790]
Свобода слова [34]
Гарячий коментар [4]
Тут я живу [218]
Історія нашого краю [54]
Захисник [26]
Свята [480]
Здоров-Я [475]
Господар і Господарка [46]
Смакота [49]
Поради [123]
Рибалка та полювання [20]
Цікавинки [68]
Всячина [37]
Радіо онлайн
СЛУХАТИ ОНЛАЙН РАДІО
Наше опитування
Календар
«  Серпень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Друзі сайту

Корюківська ЗОШ І-ІІІ ст.№1.




Холминський Будинок творчості



Семеновка - наш город!

Статистика
Яндекс.Метрика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Архів записів
 


Головна » 2016 » Серпень » 12 » НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ. ОДНЕ СЕЛО ІЗ ХРОНІКИ ТИХ ДНІВ…
10:32
НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ. ОДНЕ СЕЛО ІЗ ХРОНІКИ ТИХ ДНІВ…
           НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ. ОДНЕ СЕЛО ІЗ ХРОНІКИ ТИХ ДНІВ…

Оприлюднена на «Хвилі Десни» стаття професора Миколи Тимошика «Чому данинські корови не дійшли до Саратова? (Передвоєнне село з підшивки пожовклих газет)» за короткий час зібрала добрий гурт читацької аудиторії, зосібно і в Фейсбуці. Маловідома, цензурована радянською пропагандою тема, багатьох направду зачепила за живе. Пропонуємо її продовження. Йдеться про те, як жило наше село в період від серпня 1941 до вересня 1943 року. Напередодні відступу радянськихз військ, за вказівкою Кремля, із колгоспів мали спішно вивезти всі продуктові запаси та живність, аби нічого не залишити ворогові. Про те, як будуть виживати старики, жінки й діти, тоді не думали. 

Два показові відгуки читачів у мережі Фуйсбук на попередню публікацію:
 

Volodymyr Ivanenko Цікаво... Мій дід до війни завідував молочно-товарною фермою. Відтак мусив евакуйовувати корів на схід. За півтора місяці попаски пройшли близько 200 км. На Курщині фронт обігнав череду, корови розбіглися, і дідові з напарником не було іншого вибору, як повертатися домів. Останні 60 км від Сум до села пройшли навпрошки через поля за ніч. Подібну історію зберіг у своїй пам'яті й С. Колесник. Обговорюючи тему, ми зійшлися на тому, що такий матеріал добре надається для кіносценарію: для кіна ключовим є рух... 

Владимир Гуленко 15-летняя сестра моей мамы пешком прогнала стадо колхозных коров с с. Карапыши Мироновского р-на Киевской обл. до г. Саратова. 

«Даємо вам можливість швидко і якісно зібрати урожай; зерно можете звозити або на колгоспний тік, або по домівках; берете додому хто скільки зможе; на потреби нашої армії цього року нічого здавати не будете; корів і коней із колгоспних стаєнь можете розібрати по домівках, аби вони не подохли; якщо бажаєте господарювати в колгоспі, не будемо заперечувати; хто захоче працювати на полі індивідуально, комендатура наділятиме таким землю з колгоспних землеволодінь; відкривайте свою церкву і моліться Богу своєю мовою – ми не будемо заважати». 
(З виступу німецького офіцера на сході села Данина в серпні 1941 року) 

П’ять бомб на село 

Рівно за два роки окупації села німцями від вересня 1941 до вересня 1943-го данинці мало що знали про війну. Новинам від німців традиційно не довіряли, а про долю своїх, хто пішов на фронт, не мали жодної звістки. Не пам’ятають старожили, щоб якісь українські газети, що виходили за підтримки німців, потрапляли в село. Може, на ту пору й відчули селяни одну з переваг своєї Богом забутої території посеред болотистих рудок на пограниччі між Поліссям і Лісостепом -- в глухому закутку від твердих доріг та в далині від більших міст: тихо, спокійно, розмірено. Отож, не бачив ніхто в селі ні танків, ні гармат. І при відступі, і при наступі ніякі військові частини через село не проходили. Втім був один випадок із відступаючими радянськими солдатами. 

Було то надвечір 12 серпня. Ця дата багатьом запам’яталася тим, що вранці всім селом проводжали на евакуацію в російський Саратов колгоспну худобу та продукти. А надвечір у село раптом із боку Шатури заїхало три машини з радянськими солдатами. Зупинилися вони на церковному майдані й готувалися на ночівлю довкола церкви. Люди на радощах стали зносити їм їжу, розпитувати. Однак солдати були неговіркі. І з пригощанням також не склалося. Вояки раптом по команді стали готуватися до виїзду. За якусь мить за тими машинами лиш курява піднялася. 

А під ранок на село впали п’ять німецьких бомб. У селі відразу здогадалися про причини ранкового нальоту двох німецьких літаків. Цілком очевидно, що німецька розвідка, яка десь була поруч, виявила роту радянських солдатів у бічному від твердих доріг селі, але з висилкою літаків запізнилася. А били точно в ціль – саме туди, де планували залишитися на ніч червоноармійці. 

Про ті п’ять бомб, що несподівано впали на село, 13 серпня 1943 року, Ольга Петрівна Калюжна, 1934 року народження, згадує так: «Перша розірвалася на городі у Рябенькових. Друга -- поруч із нашою хатою. Моя мати Свирид Лисавета Омелянівна встигла перед вибухом схопити мене та привалити до землі. Ми вціліли, а корову зачепило – мусили дорізати перед обідом. Третя і четверта бомби впали прямо в центрі села – між сільрадою, церквою і сільмагом. А п’ята розірвалася на Шинковій, між Копитком і Шкрябовими». 

Про вбитих моя співбесідниця каже, що на власні очі бачила, як дід Заряда тримав посеред свого двору у руках за коси голову своєї жінки Марусі Калюжної – від бомби її тіло рознесло, залишилася одна голова. І то була не вся трагедія цієї родини. Тіло кількамісячного хлопчика, якого молода мати тримала в руках, також було розшматоване. А дві старші доньки – Галька і Пріська, відбулися легкими пораненнями: у Гальки відняло нижні пальці ніг, а Пріську контужено. 

Усього ж під час того ранкового нальоту німецьких літаків на Данину від вибуху бомб загинуло 12 мешканців. Їхні імена віднаходимо в тритомному виданні «Книги скорботи України». У третьому томі перелічені всі з Менського, Ніжинського, Прилуцького районів Чернігівщини, чиї смерті пов’язані з війною. З данинців тут, окрім згаданих двох Калюжних, ще десятеро: Полтавець Євгенія Кузьмівна та Полтавець Іван Корнійович (1883 р. н.), Процько Григорій Федорович, Процько Микола Федорович (1927 р. н.), Татаренко Варвара, Татаренко Федір, Татаренко Ганна (Ольга) Федорівна (1928), Татаренко Марія Федорівна (1924), Татаренко Тетяна Федорівна (1936), Шимко Домнікія Іванівна (1923). Бог уберіг тоді знаменитий Данинський Свято-Троїцький храм від німецьких бомб, але не вберіг згодом від своїх комуністичних прислужників. 

Німці скликають сход 

За спогадами тих, хто переживав німецьку окупацію, німці квартирували не в кожному селі. Найближча німецька комендатура, влада якої поширювалася на Данину та Шатуру, була в Лосинівці. Окупанти навідувалися в ці села, здебільшого, з оказій, які стосувалися організації життя самих селян чи здавання від громади продуктів на потреби німецької армії. 

Уже через кілька днів після окупації краю, посеред серпня, було оголошено сход села. На відміну від сходів у давнину, де участь представника кожного двору була обов’язковою, про що записували в протокол, вказівки з Лосинівки щодо обов’язковості не надійшло. Збирали на традиційному для данинців місці – церковному майдані. Ішли на сход ті, хто хотів. А оскільки селянська цікавість переважила можливі небезпеки, майдан був переповнений. Здебільшого жінками і дітьми. 

На імпровізованій сцені, якою слугувала воєнна вантажна машина з опущеними бортами -- німецький прапор. Обіч – кілька мотоциклів, якими приїхали окупанти з Лосинівки. Високий чин піднімається на кузов у супроводі чужої перекладачки. Перекладачка, до речі, говорила не російською, а українською мовою. Як засвідчують історичні документи, мовне питання було принциповим для організаторів нового ладу на українських теренах. На таких сходах окупанти підкреслювали, що вони визволили селян з-під московсько-більшовицького поневолення і тепер пропонують жити за законами вільної Німеччини і вже у вільній від ненависних селянам більшовиків Україні. 

Виступ офіцера був по-німецьки чітким і коротким. Ось головні тези з того, що запам’яталося старожилам – безпосереднім учасникам першого «німецького» сходу села: 

Перше: даємо вам можливість швидко і якісно зібрати урожай (ячмінь на колгоспних полях уже лежав у покосах, але люди боялися його звозити на обмолот, бо не знали, що буде з тим колгоспним майном); 
Друге: для кращої організації жнив пропонуємо створити групи з 10 чоловік, за якими закріплюється певна частина поля; 
Третє: зерно можете звозити або на колгоспний тік, або по домівках; берете додому хто скільки зможе; на потреби нашої армії цього року нічого здавати не будете; 
Четверте: корів і коней з колгоспних стаєнь можете розібрати по домівках, аби вони не подохли. 
П’яте: якщо бажаєте господарювати в колгоспі, не будемо заперечувати; 
Шосте: хто захоче працювати на полі індивідуально, комендатура наділятиме таким землю з колгоспних землеволодінь. 

Хтось із юрми несміливо запитав про церкву. На те німецький офіцер спокійно відповів: «У вас, наскільки я знаю, тут зерносклад. Готуйте церкву до відкриття, шукайте священика і моліться Богу своєю мовою – ми не будемо заважати». 

Оторопілі від почутого селяни не йняли віри. І це після таких пережитих мук, пов’язаних із насильницькою колективізацією, розкуркуленням, гонінням за українську віру, колгоспною зобов’язалівкою, неоплачуваними трудоднями і принизливою зрівнялівкою. 

Цілком очевидно, що ідеологи Гітлера тонко вловлювали ті проблеми, які створила більшовицька влада в українських селах, виконуючи ленінсько-сталінські вказівки щодо суцільної колективізації та відбирання решток хліба, що призвело згодом до масового голодомору українців. На цьому й вирішила зіграти німецька окупаційна влада, задобрюючи відразу українське селянство. 

Втім, на початку все складалося так, як було озвучено на сході. Особливо в частині поділу урожаю з колгоспних полів. За спогадами того ж Івана Івановича Коваля, він сам ледь встигав носити носилками на плечах із колгоспного поля ячмінь, набраний з покосів. Хто не лінувався, заповнив того літа збіжжям усі домашні комори. Поділ зерна на колгоспному точку також, за його свідченнями, був чесним. 

«Казали, що з хрестиками на грудях німці дітей не розстрілюють» 

Варто згадати і про такий епізод життя в селі за німців. Навідуючись епізодично в Данину, німецькі солдати інколи заходили до селянських хат і питали за «млєко» і «яйка». Просили небагато. Та й хто смів би відмовити? 

Раз літньої пори на Шинковій проходило їх кілька – супроводили офіцера. Причет зупинився біля хати діда Радивона, в якій до війни містилася контора колгоспу ім. Шевченка. Тут віддавна було місце збору вуличної дітвори. Офіцер той підійшов до переляканого гурту підлітків і вказав пальцем на найменшого хлопчика, який стояв обіч без сорочки, а на його грудях виблискував прив’язаний на мотузочці хрестик. Торкнувшись пальцем того хрестика, щоб усі бачили, німець посміхнувся і сказав голосно: «Гут, карашо!». А потім показав на іншого такого ж, хто хрестика не мав, і промовив: «Нєт гут, нє карашо!». 

Відтоді дід Радивон днями сидів у своєму дворі за мантачкою та клепав із мідяних п’ятикопійкових монет хрестики для вуличних дітей. Їх по кілька приносили зусібіч селяни й прохали склепати для дитини. Пішов поголос по селу, що з хрестиками на грудях німці дітей не розстрілюють. 

Чи то спеціально той офіцер заїхав через якийсь час на цю вулицю, чи збіглося випадково, але він знову вийшов у якомусь часі з машини на тому місці. З десяток маленьких данинців постали перед ним із саморобними хрестиками на грудях. Цей епізод – із спогадів моєї матері. 

Проблеми в селі почалися із самоправством настановлених німецькою комендатурою поліцаїв. 

Поліцаї 

Зазвичай поліцаями німці ставили з місцевих. За якими критеріями відбиралися кандидатури, які функції вони мали виконувати, як звітували про свою роботу в комендатуру, хто і як контролював їхню діяльність, -- про це жодного документу в місцевих архівах не залишилося. Точного обліку поліцаїв у селі, як і їхньою персонального складу, в Данині ніхто й ніколи не вів. На тому першому «німецькому» сході їх ніхто не обирав і ніяких прізвищ не озвучували. Цілком очевидно, комендатура робила це таємно. Той же Коваль згадує, що на початку «поліцаїв у селі було багато, а далі якогось вони кудись порозбігалися». 

Стверджувати, що добровільно служити німцям ішли передусім ті, хто був ображений або утиснутий радянською владою, також не можна. Бо серед поліцаїв були і колишні незаможники, і бідняки та батраки. Тут, очевидно, відігравали роль передусім моральні якості. Наверх вилізли владолюбці, користолюбці і пристосуванці. А в умовах, коли контролери-німці постійно перебували поза межами села, дехто з нових «стражів порядку» за надійними спинами німців, вів себе направду нахабно. Заходить, було, такий «крутий» із німецьким автоматом на грудях, скажімо, на досвітки, і викликає котрогось із хлопців-суперників, оголошуючи при всіх: «Ось цей Іван уже нажився. Виходь, я тебе розстріляю». 

Саме поліцаї, а не німці, по-справжньому грабували своїх односельців, прикриваючись потребами своїх начальників-роботодавців із лосинівської комендатури. Виносили без розбору з дворів селян курей, гусей, брали й відгодованих свиней. За спогадами моєї бабусі Олени, батькової матері, особливо мерзотними й жорстокими були поліцаї в Шатурі. Один із таких унадився, було, до її хати, поки не повиносив усе зі скрині, -- святочні рядна і все те цінне, що зберігалося, мов скарб, у тих прадавніх оберегах роду. 

«Остербайтери» 

Одним із голових завдань сільських поліцаїв було забезпечення виконання рознарядки на «остербайтерів» -- дужих хлопців і дівчат для відправки на роботи в Німеччину. Зазвичай, за наперед складеними поліцаями і затверджених старостою списками, так званих вільнонайманих збирали з речами біля сільських управ, де вже стояла прислана з Ніжина вантажна машина з кількома автоматниками на кузові. Втекти можна було лише з товарняка, який періодично відправлявся із залізничної станції. 

Про те, як втікали від трудових повинностей хлопці й дівчата з ніжинських сіл, мені не раз розповідала тітка Катерина, батькова сестра, 1914 року народження, ще задовго до того, як я почав збирати матеріал до цієї книжки. Двічі її приводили поліцаї до збірного пункту в Шатурі. І двічі їй дивом щастило уникнути відправки до тієї Німеччини. 

Усі в окрузі знали, що на виїзді з Ніжина залізничне полотно утворює своєрідну дугу, на якій потяги неминуче збавляли швидкість. То й був момент до втечі. Щоразу десятки найсміливіших молодих людей вистрибували врозсип з вагонів, незважаючи на те, що вздовж тієї дуги вже стояли німецькі солдати з автоматами. По втікачах стріляли. Ті, хто вцілів, ночами прокрадалися до своїх домівок, але жили нелегально, бо місцеві поліцаї постійно навідувалися до тих домівок, з яких вони напередодні забирали для відправки тих втікачів. 

Тітка Катерина тижнями переховувалася то в кукурудзинні, то серед житнього лану. Ночами мати приносила їй їжу та одяг. У такий спосіб уникла примусової відправки до німецьких бауерів і данинка Наталія Полікарпівна Пономаренко, в дівоцтві Мотяж. Товарняк, до якого вона потрапила, з якоїсь причини зробив зупинку, не покинувши й межі ніжинської залізничної станції. 

-- Не пам’ятаю, яка сила враз кинула мене до привідкритих дверей вагона і миттю опинитися під вагоном. Якби в ту мить потяг рушив, -- мене б перерізало навпіл. А так я встигла перекотитися на протилежний бік ешелону. Бог послав мені порятунок в особі однієї селянки, що обіч залізничного полотна шарувала з маленькою дівчинкою грядки своєї картоплі. Жінка враз здогадалася і швидко дала мені в руки сапку, яку тримала її донька. Та рятівниця й вивела мене з тим знаряддям праці в руках прямо за Хвилівку. Там до ночі пересиділа в лісі, знайшла ще двох таких же втікачок з того ешелону… 

Додому дівчата вирішили не повертатися. Боялися, що поліцаї вистежать. Надумали добратися до Носівського цукрозаводу, може, вдасться там отримати на час роботу -- туди постійно залучали робочу силу з довколишніх сіл. Ішли за дощової негоди всю ніч. Оформилися бурякомийницями. Жили в сараї, спали на підлозі, застеленій соломою. А та солома аж кишіла блощицями. Коли через місяць Наталка стала однієї ночі на порозі рідного дому, зніяковіла мати її не впізнала… 

Перший староста 

Німці повсюди відновлювали стару форму самоврядування в селах, коли громада обирала уповноваженого для вирішення всіх питань із владою та для проведення політики тієї ж влади в селі. Йшлося про старосту, який був своєрідним посередником між вадою і громадою. Щоправда, старожили в Данині не пам’ятають, щоб за німців старост, як у давні часи, обирали на сході. 

Першим старостою в Данині від перших днів окупації краю німцями був данинець на ім’я Андріян. Втім, він навіть не встиг відчути, до став головним начальником села. Незабаром його хата під солом’яною стріхою глупої ночі враз зайнялася. Всі, хто там були разом із господарем, згоріли заживо. 

Зазвичай, німці жорстоко мстилися за вбивство своїх солдатів, а тим більше офіцерів. За такі випадки, а також за зв’язок мешканців із партизанами, нерідко спалювали цілі села. Тут варто згадати і носівські Козари, і райцентри Корюківку та Срібне. В останньому містечку на південному соді Чернігівщини фашисти зігнали багатьох жінок і дітей, зачинили їх ззовні в церкві, яку й підпалили. 

Що ж до вбивства першого данинського старости, то старожили села не пам’ятають, щоб за це були від окупантів якісь нагінки. Принаймні, за той випадок нікого винного в селі не знайшли й ніхто за те не розплачувався. Як також і за одного з перших сільських поліцаїв Віктора Дідика. Його розстріляли прямо посеред білого дня на церковному майдані. Троє дівицьких партизанів ступили до хати цього поліцая, зв’язали його за руки і привели в центр села. Там, прилюдно, і пустили кулю в лоба із гвинтівки. Самі ж швидко зникли. 

Дивною була реакція на такий самосуд лосинівської комендатури: звідти так ніхто й не приїхав. Труп поліцая, за спогадами Івана Коваля, лежав біля церкви три дні, поки його не поховали свої ж, поліцаї. 

Другий староста 

Другим старостою села за німців був Кулик Іван Федорович. По вуличному його прозивали Брусом. Цікава деталь: ніхто із сучасних старших данинців у своїх спогадах на згадував цього чоловіка поганими словами. Навпаки, підкреслювали такі його позитивні характеристики як грамотність, урівноваженість, справедливість. 
Ще в спогадах про цього старосту найбільше згадували два епізоди: похорон його старшого сина Григорія та будівництво хати. 17-річний Григорій – красивий ставний юнак -- помер 1942 року за загадкових обставин. За словами Тетяни Андріївни Мозгової, такого багатолюдного похорону в Данині вона не пам’ятає: чи не все село прийшло провести в останню дорогу сина сільського старости. З Лосинівської комендатури машиною привезли вінок, процесію супроводжували кілька німецьких солдатів на чолі з офіцерським чином. Що ж до нової хати Куликів-Брусів, то її темпи побудови дивували селян: виростала на очах, ще й залізом укрилася. І де той староста кошти брав? – ніяковіло зводили плечима селяни. 

За служіння німцям Брус не розплачувався ні перед ким. Напередодні звільнення села червоною армією непомітно зник із села (або хтось допоміг йому зникнути). Де й коли загубилися його сліди – про це достеменно ніхто не знає. На обійсті нової хати по війні залишився менший син старости Анатолій. Незабаром він одружився з молодою шатурянкою, але та невдовзі померла – і також за загадкових обставин. Після тієї події зникає із села й Анатолій. 

Як із списків для потреб німців викреслили корову сироти 

Іван Кулик старався захистити нужденних і одиноких. Такий приклад. Коли поліцаї складали списки селянських дворів, з яких мали відібрати корів для продовольчих потреб німецької армії, староста ці списки відразу не підписував – ретельно переглядав кожне прізвище. І деякі викреслював. 

З-поміж таких викреслених виявилося і прізвище 16-літної Мозгової Галини. Після відправки 1932 року за незгоду іти до колгоспу батька Мозгового Івана Петровича на Соловки та смерті матері в 1942 році (два старші брати були на фронті, де й загинули) дівчина жила одна в напіврозібраній хаті. За те й пожалів сироту. А на невдоволення інших поліцаїв сказав переконливо просто: «Без корови-годувальниці ця дівчина пропаде; в неї ж нікого більше немає». Тією дівчиною-сиротою була моя мати… 

Запитання без відповідей 

Пам'ять дитячих літ зберегла вигляд хати цих загадкових Брусів. Вона ще до початку 90-х років виділялася своїми великими розмірами й залізною крівлею не лише на вулиці Фруктовій, а й у всьому селі. Така хата на повоєнну пору була ще в багатого діда Жижкуна, який переписав її напередодні розкуркулення своєму наймитові Григорію, по вуличному Скачку (це той Скачок, хто викидав із церковного склепу кістки отця Петра Скорини і його дружини) та старости села за німців Бруса. 

Брусова «залізна» хата довго стояла пусткою, лякаючи нас, малих, своїми великими темними дірками на місці колишніх віконних рам. Та влітку 1971-го поширилася вістка, яка не могла не заінтригувати: в село повертається менший син Бруса – Анатолій; лагодитиме хату, в якій житиме разом із своїм сином Володимиром. 

Найбільшою інтригою тієї новини було те, що Анатолій Іванович Кулик повернувся в рідне село із далекого російського Свердловська (нині Єкатеринбург) не просто віку доживати, а… керувати Данинською середньою школою. Новина справді й нині звучить приголомшливо. Якщо врахувати, що посада директора школи в радянські часи була з розряду особливо ідеологічних, то таке призначення сина колишнього старости села за часів німецької окупації породжує питання: як таке можливо? 

То ж яку і чию місію в селі у 1941-1943 роках виконував на посаді сільського старости Іван Кулик? Постають, принаймні, три запитання, відповіді на які могли б пролити світло на долю загадкового данинського старости села в період його німецької окупації Івана Федоровича Кулика. 

Запитання перше: як міг стати директором школи син колишнього старости села за німців Анатолій Іванович Кулик? Адже без погодження цієї кандидатури на таку номенклатурну посаду не лише із райкомом та обкомом партії, а й з органами КДБ, які зазвичай до п’ятого коліна перевіряли родословну кандидата, тут не обійшлося. 
Запитання друге: як могла німецька комендатура в Лосинівці погодитися на кандидатуру старости села Данини Кулика, якщо в селі всі добре знали, що він напередодні війни був головою данинського колгоспу ім. Ворошилова. Отож, був комуністом, бо селянина без партійного квитка на цю посаду райком партії не міг затвердити. Факт цей засвідчила мешканка Данини Наталя Полікарпівна Пономаренко, 1920 року народження, яку свого часу цей голова рекомендував рахівником у контору, бо мала математичні здібності. 
Запитання третє: чим пояснити, що данинці старшого покоління, які пережили німецьку окупацію, згадують працю Івана Кулика на посаді сільського старости лише добрими словами? 

На жаль, чіткої відповіді на ці запитання дати тепер не можна -- архівних документів на цю особу виявити поки що не вдалося. Документи цього періоду, як підкреслювалося вище, запопадливо вилучалися за вказівкою керівників архівів двічі – напередодні розвалу СРСР та в період президентства Януковича, коли керівництво українськими архівами було доручено, за квотним принципом, представникам комуністів у Верховній Раді. 

Доля сина і внука старости 

Та повернемося до сина старости. Директорство Анатолія Івановича Кулика в Данині припало на пору мого старшокласництва, яка, до того ж, співпала з виконанням виборної місії комсомольського організатора школи. Отож, спілкуватися з новим директором школи доводилося часто. Про педагогічні здібності приїжджого з Росії данинця говорити не приходиться – Анатолій Іванович читав у десятому класі військову підготовку, хоча сам на військового офіцера був явно не схожим. Очевидно, через хворобу серця мав надто зайву вагу, ходив повільно, з придихом. Говорив виключно російською. А от господарник з нього був добрий. Зініціював створення групи старшокласників -- так звану тимурівську команду. Її завданням було допомагати пиляти дерева та колоти дрова одиноким бабусям, переважно вдовам. 

Що б не говорили тепер, але директор Кулик залишив по собі найголовніший пам’ятник – перше за всю історію села кам’яне приміщення школи на чотири класи, яке й досі стоїть і яке називають «школа від Бруса». Кажуть, що на малу батьківщину Анатолій Іванович переїхав вимушено – через сина Володимира. Той був справжнім розбійником і ледарем, через що ні в одній школі довго не затримувався – його скрізь виключали. І було за що, бо перебування Володі в дев’ятому-десятому класах нашої десятирічки стало прокляттям для всіх вчителів школи. Та й однокласників теж. Може, причиною неадекватної поведінки хлопця було те, що він виростав без матері. Після загадкової смерті першої дружини Анатолій Іванович знайшов собі нову дружину у тому ж Свердловску. В селі про неї так ніхто нічого й не довідався. 

Син сільського старости, колишній директор Данинської школи Анатолій Іванович Кулик похований також на данинському цвинтарі. Кажуть, відвідати його могилу кілька літ тому приїздила звідкись донька від першого шлюбу. Його ж син Володимир після закінчення (з горем пополам) Данинської школи в 1973 році повернувся до міста, де народився, – у Свердловськ. Кажуть у селі, що недавно помер за загадкових обставин. 

Кохання, обпалене війною 

Кохання, обпалене війною… Війна-розлучниця… Воєнний роман… Скільки реальних сюжетів описано, про скільки розказано, оспівано, оплакано, а скільки залишилися невідомими для історії в цій вічній на всі часи і для всіх народів темі. 

У пору воєнного лихоліття світлі й чисті почуття непомітно, негадано і несподівано вибруньковувалися у душах учорашніх підлітків, що ставали на порі. Ні війна, ні окупація, ні завтрашня невідомість не були перепоною для тих почуттів. У ті миті взаємного захоплення кудись відступали тривоги й небезпеки, мріялося лиш про одне спільне маленьке людське щастя, і про сильне бажання його зберегти, затримати. Можна лише уявити, яких неймовірних мук доводилося зазнавати молодій закоханій душі, коли те таке омріяне щастя раптово й назавжди відбирала війна. 

Про це – лиш одна коротка данинська історія. 

Весняної днини 1943-го в селі появився русявий юний красень на ймення Альоша. Мав прізвище Полтавець. Він був з родини колишніх данинських переселенців у кримські степи. Ще напередодні війни влада всіляко заохочувала чернігівських селян переселятися не лише в кримські та таврійськ степи, а й на Далекий Схід. Парубок приїхав погостювати в родичів, у двоюрідної сестри Ївги. Півсела дівчат на виданні швидко підмітили цього красеня і шукали нагоди погомоніти, познайомитися з ним. 

А вибрав він дівчину-сироту, доньку розкуркуленого і висланого із села на Соловки Івана Мозгового Галю. Поховавши матір Устину Зіновіївну, шістнадцятилітня дівчина мешкала одиноко в напіврозваленій хаті, яку розкуркулювачі хотіли ще в 1932-му розібрати на потреби колгоспу, а родину куркуля пустити по світу. 

Зустрілися ці двоє молодих людей випадково і за дивних обставин. Галя несла на своїх ще не окріплих плечах із лісу важкенний оберемок хмизу. Носилка із домотканого полотна не витримали ваги – розірвалася, і лісове друччя розсипалося посеред вулиці. А додому -- ще не близько. Дівчина з розпуки заплакала. Отут і нагодився той хлопець. Допоміг зібрати хмиз і донести до хати. А потім разом розпалювали тим хмизом задубілу від морозу піч. 

Совісний був хлопець, добрий і руки золоті мав – умів усе робити. Відтак до лісу за хмизом їздили підводою. Альоша брав коняку в Шатурі, в Галиної тітки Одарки. Через два місяці приїхали й Олексієві батьки для знайомства з майбутньою невісткою. Заручини були скромні, але так, як і належало віддавна серед українців, – із старостами, хлібом-сіллю і перев’язуванням рушників. Було то за два дні до того, як німці покинули село. 

На третій день після визволення Альошу забрали до радянського війська. Відтоді серце в Галі калатало в передчутті біди. Новини з фронту почез радіо й газети приходили здебільшого бравурні. Проте сільський листоноша чи не щодня заносив до того чи того двору «казьонні» конверти-похоронки. 

Гарно попрацювала доля-злодійка для цієї дівчини. За місяць після прощання отримала від нареченого довгого, зворушливого й оптимістичного листа. А через три дні по тому – той страшний «казьонний» конверт. В ньому – два аркуші і фотографія. Один аркуш – фабрично друкований, лише після слів «герически погиб при осовобожении…» вручну було вписане прізвище та ім’я її щасливої долі, яка не збулася, а на іншому, зім’ятому й залитому юначою кров’ю, писана рукою Альоші данинською адреса нареченої. Прострілене й залите і в крові лежало в тому конверті їхнє спільне перше й останнє фото. Його на початку 1943-го зробив лосинівський фотограф Микола Півень, що ходив тієї воєнної пори від села до села зі своєю старою «лійкою» в бажанні щось підзаробити. Таким воно було, те маленьке людське щастя, яке негадано обірвала війна. 

Знову ожили церковні дзвони 

Відразу після того першого сходу «за німців» у селі заговорили про відкриття церкви. Як відомо з попередніх розділів, Свято-Троїцький храм Української автокефальної церкви закрили 1934 року. Тоді, в період наступну влади на все українське, було сфабриковано і справу про так звану підпільну петлюрівську націоналістичну організацію в Данині. За тією судовою справою проходило шість данинців, у тім числі і настоятель цього храму отець Іван Зоценко. Згідно з рішенням тройки, яка засідала в Чернігові, їх усіх розстріляли. Відтоді церква була перетворена в зерносклад. 

Відкривши храм у серпні 1941 року після того, як упродовж п’яти років сюди безперестанку завозили та вивозили збіжжя, віряни переконалися, що без доброго ремонту приміщення відправляти тут Богослужби неможливо. 

Сьогодні ніхто не може пригадати, за яких обставин у селі невдовзі після сходу з’явився отець Володимир з дружиною та два його помічники – реставратори й іконописці Сергій та Борис. Ці були неодружені. Пригадують лиш про їх походження – прийшлі були з Волині. Волинське коріння реставраторів та настоятеля храму вказує на те, що їх у село могли прислати за сприяння німецької комендатури. Цю версію можна підтвердити тим фактом, що після окупації всієї території України столицею рейхкомісаріату «Україна» Гітлер обрав не Київ, а західноукраїнське волинське місто Рівне. Тут, до речі, відразу була заснована газета «Волинь» та однойменне видавництво, яке видавало виключно українськомовну продукцію та поширювало її на всю територію окупованої України. Головним редактором цієї газети і видавництва став Улас Самчук. Саме в цьому місті розглядалися пропозиції відомих церковних діячів щодо концепції відродження Української автокефальної церкви після знищення її більшовицькою владою у 30-х роках. 

Варто згадати про один із таких документів -- «Меморіял про майбутній устрій Української Православної Церкви», який розробив митрополит Холмський і Підляський Іларіон (Огієнко). У цьому документі йшлося про таке: «З відновленням православної церкви в східних областях України мають відновитися усі церковні установи, які існували до 1917 року… Богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська літературна мова або мова староукраїнська (цебто церковнослов’янська) з українською вимовою її». 

Отож, восени 1941 року Данина вже мала свого священика. Втім, до Богослужб він приступив не відразу, оскільки зі своїми двома помічниками повністю зайнявся реставрацією церкви. Якщо врахувати, що від пори закладення храму в 1881 року і освячення його в 1883-му (а пройшло відтоді 60 літ) тут жодного разу не проводилося навіть поверхового ремонту, роботи з оновлення храму передбачалися немалі. 

Як у війну реставрували сільський храм 

Поселилися прибульці на перших порах у хаті одинокої баби Лукіни. Отець Володимир був за професією архітектором, тому найперше власноруч взявся за проектування і виготовлення нового трьохрядного іконостасу. Молодим художникам тим часом належало заново розмалювати храм. Почали з центрального купола, у вершечку якого, на фоні голубого неба та золотистих зірок засяяла в розмаїті кольорів Свята Трійця. 

Особливістю реставрації було те, що ікони в правому і лівому притворах цієї трьохпрестольної церкви мали розміщуватися не по стінах, а у спеціально виготовлених бічних іконостасах, що вміщувалися між великими вінками. Ці іконостаси, що як і головний, мали цікаву форму витіюватих узорів, також виготовив отець Володимир, а малювали ікони Сергій та Борис. 

Документів, які б стосувалися кошторису чи джерел фінансування на реставрацію в роки війни данинського храму, віднайти не вдалося. Безумовно, що всі витрати покривали селяни. Привчені змалечку своїми батьками побожно і з благоговінням ставитися до своєї головної сільської святині – церкви – кожне нове покоління данинців не скупилося віддавати нерідко останні копійки на найбільш намолене і найбільш святе місце села. 

За спогадами данинки Наталі Полікарпівни Пономаренко, коли не вистачало коштів на фабри чи матеріали, отець Володимир ходив від двору до двору збирати пожертви. Заодно освячував хати, скроплював священною водою дітей. І щоразу коштів збирав стільки, що вистачало й роздати дещо у тих хатах, де господарила скрута. Храм після реставрації у війну відкрився якраз напередодні Різдва 1942 року. «То було як у царстві небесному, - згадувала ту службу в битком набитому храмі Уляна Гаврилівна Дворська (Нишпор), 1929 року народження. – Такої красивої церкви і таких світлих облич односельців ніколи не бачила. З вершечка купола на весь той люд у храмі дивиться, мов із неба, Свята Тройця». 

Про статус храму в роки війни документальних свідчень не виявлено. Цілком очевидно, що був він не підпорядковувався Московському патріархату, - німці підтримували відродження Української церкви. І служби Божі, і проповіді отець Володимир провадив українською. Пробув він у селі до 1946 року. Зник за загадкових обставин і про його подальшу долю ніхто більше не знав. 

Микола Тимошик, 
доктор філологічних наук, 
професор, журналіст 
с. Данина Ніжинського району 

                                                       Джерело   http://www.hvilya.com/news/nimecka_okupacija

Категорія: Точка зору | Переглядів: 138 | Додав: VLAS-KOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
КОРЮКІВКА НАШЕ МІСТО © 2016
Форма входу
Логін:
Пароль:
Переклад Сайту


Пошук
Ми ВКонтакті
Наша кнопка
Її код
Code
<a href=" http://korjukivka-sity.at.ua/"target=_blank><img src=" http://korjukivka-sity.at.ua/knopka_sajta.gif"border="0" title=" Громадський сайт міста Корюківка " width=137 height=50></a>
Погода
Корюковка 

Телефонний довідник Корюківського району

Найближчі свят
Праздники Украины
Гороскоп
Loading...
Гімн України