Майдан Свободи
22 листопада —День Свободи. Свято, яке ми маємо відзначити. Чи мали б. Відзначимо? І що саме? Здобуту, завойовану Свободу, чи її віртуальність, фантом?
Мова не про те, що відбудеться (чи не відбудеться) у понеділок 22 листопада на Майдані. Можливо, сюди за звичкою, за інерцією, прийдуть "польові командири Майдану”, як поіменували тих чотирьох політиків.
А чого ж: понеділок — несесійний день в парламенті, то ж може прийти і один із заступників спікера Микола Томенко, і майже непомітні в поріділій парламентській опозиції ще два депутати — Тарас Стецьків та Володимир Філенко. А у колишнього міністра Юрія Луценка взагалі вдосталь часу: він нині безробітний, до того ж, напевно, буде в Києві, адже на підписці про невиїзд через порушену проти нього новою владою кримінальну справу. Мабуть, до командирів приєднаються і якісь залишки їхнього колишнього війська. А, може, раптом прийде і Віктор Ющенко, чиє прізвище тоді, 6 років тому, тут, на МАЙДАНІ, і на тисячах майданів тисячеголосо скандували ми, виборці, громадяни. Заявив же він не так давно, на реанімаційному з`їзді його партії "Наша Україна”, що, попри все, основним набутком останніх років стала якраз завойована співвітчизниками Свобода. Хотілося б вірити.
А що, як на Майдан у цей день вийде й нинішній президент? Цілком серйозно. Заявив же він недавно, що завжди поділяв і поділяє ідеали Майдану. Отакої! А ми, нерозумні, затято стояли шість років тому супроти цього політика. Він же, виявляється, теж "за”, тільки додав до цього, що політики, які тоді йшли у владу під гаслами Майдану, зрадили ці гасла й ідеали.
Ну, що ж, давайте повертатися до цих ідеалів. І для цього співставимо їх з реальністю. Ідеали, ідеї, гасла Майдану — всі вони в нашій Конституції України. Мова не про ті розділи, які стали об’єктом політичного тасування то у 2004-у, то щойно, у 2010-у, положення про те, кому й скільки відміряти влади. Мова про першу частину нашої Конституції, яку цілком справедливо визнано одною з кращих в Європі та світі і в якій якраз йдеться про основні свободи громадян України. Єдине застереження. Якщо ідеал десь не співпадатиме з реаліями, не поспішаймо звинувачувати в цьому лише нинішню владу. Реалії ці формувалися всі попередні роки, в тому числі й після Майдану. Отже, Конституція, ідеали і реалії.
"Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю …Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.”
"Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність ”
По сьогодні не розкрито жодного резонансного злочину останніх майже двох десятиліть, в тому числі вбивства відомих всій країні людей. Не кажучи вже про вбивства, інші злочини проти багатьох звичайних громадян."Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. ”
Ми маємо суспільство небувалої свободи СЛОВОГОВОРІННЯ. Публікації в пресі, а особливо в Інтернеті про "поліпшення життя вже сьогодні” і про "Україну для людей” — у Межигір’ї, Конча-Заспі чи Безрадичах. Розслідування про те, що фінансові потоки країни значною мірою контролюють "політики” на кшталт добре відомих правоохоронним органам кримінальних авторитетів. Розповідь про прихватизацію заводів, у порівнянні з чим рожева мрія славнозвісного отця Фьодора з роману "12 стільців” про "свічний заводик” — дитяче лопотіння. Спокійне "інвестування” членами уряду державних коштів у власний, приватний бізнес. І що ж далі? А нічого. При таких публічних звинуваченнях на адресу президента, прем’єра, міністра, депутата, мера років сто тому люди або стрілялися, або викликали на дуель. Нині ж можна не робити ні того, ні іншого. Журналіст "пописує”, народ "почитує”. А якщо хтось вже надто допищеться, його відправляють у кращі світи. І, здається, жодне вбивство журналіста у нас також не розкрите. Починаючи зі смерті Вадима Бойка, продовжуючи іменами Гії Гонгадзе, Бориса Дерев`янка, Сергія Александрова. Скажімо, стосовно двох останніх, невже хтось може вірити у вердикт слідства і суду щодо їх вбивства?
"Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації….”
Суд забороняє абсолютно мирний мітинг, демонстрацію, пікет під унікальним приводом: їх учасники "потенційно” можуть вчинити порушення громадського порядку. Яка єзуїтська логіка! Людей зарані визнають винними. Якщо цього мало, то влада готується протягти через парламент новий закон про мирні зібрання громадян, де пропонуються такі положення, що Конституцію краще не відкривати.
"Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.”
На розгляд парламенту вноситься новий проект Трудового кодексу України, який, окрім як кодексом кріпацтва, назвати важко.
"Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.”
Близько 2-х мільйонів громадян країни по сьогодні мешкають в гуртожитках, цих незагартованих концтаборах, потворній і ганебній для ХХІ століття формі існування. Мильною булькою виявилися рекламовані попередньою владою "програми доступного житла”, нічого не світить мешканцям "таборожитків” та іншим бездомним і при новій владі.
"Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.”"Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.”
Реальність? Вона добре відома десяткам мільйонів співгромадян, переважній більшості населення. Це коли офіційно встановлюється такий "прожитковий мінімум”, який важко назвати навіть мінімумом виживання, а не проживання.
І нарешті — "Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.” Тут хочеться хіба що згадати слова героя популярної кінокомедії "Хай живе наш найсправедливіший, найгуманніший суд.”
Вам стало сумно від такої картини? Марно. "Щастя — в його пошуку”, казали древні. А пошук Свободи, мабуть, найкраще починати в собі. Вона в нас самих, скільки завоюємо, здобудемо, стільки й матимемо. На жаль, несвобода, рабство — теж в нас самих.
І все ж, пригадаймо ті миттєвості Свободи, той МАЙДАН, той початок Помаранчевої революції — 22 листопада 2004 року. Попри все, це непроминуще. Той поклик, порух до Свободи.
х х х
Залишається все-таки нагадати Указ Президента України Ющенка, виданий до першої річниці Помаранчевої революції, 19 листопада 2005-го року:
"З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив громадськості постановляю:
установити в Україні День Свободи, який відзначати щорічно 22 листопада.”
Петро АНТОНЕНКО
|
