ГАНЬБА ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ВЛАДИ ! Бійців зустрічали без квітів і вигуків «Слава Україні!»
 .
20 березня за чверть до дев'ятої ранку біля залізничного депо зупинився тепловоз з двома вагонами. З них висипали 63 демобілізованих бійці Першої танкової бригади. Змучені, бо в дорозі були майже три доби. Стільки вони їхали з Мар’їнки Донецької області. Вагони з солдатами чіпляли від одного потяга до іншого. Подовгу стояли на станціях. Остання пересадка була в Липовому Розі Ніжинського району. Туди за воїнами з Чернігова виїжджав тепловоз. Незважаючи на демобілізацію, радості на обличчях героїв мало — не на такий прийом вони чекали. Зустріти військових зібралися журналісти, військове та обласне начальство та декілька родичів. Ні тобі квітів, ні синьо-жовтих прапорів, ні вигуків «Слава Україні», як в інших областях. Ганьба Чернігівщині!
«За рік про нас забули» Демобілізовані мали приїхати ще 19 березня о дванадцятій дня. Але не склалося. Час прибуття постійно переносився: з 12.00 на 16.00, потім на пізній вечір, на ніч і, нарешті, на ранок наступного дня. — Папа, папа, — бігають пероном братик і сестричка Маша і Владик Татарчуки. Дітлахи зустрічають чернігівця Владислава Татарчука.
— Не відповідає на телефон, — нервує дружина бійця Юлія.
Та за декілька хвилин родина зустрічає тата. З бородою, стомлений, проте радісний — його зустріли. Пригортає до себе жінку і дітей.
— Тата не було вдома півроку, — говорить Юлія Татарчук. — Не бачилися з жовтня. Призвали його 19 березня.
— Зараз ще їдемо в Гончарівське, треба печаті якісь поставити. На контракт не піду, — зізнається Владислав. — Скоріше б додому.
Владислав і Юлія Татарчуки з дітьми Владиком і Машею
Чернігівця Дмитра Лесуна обіймає мама Антоніна.
— Чому так мало родичів? — запитуємо у них.
— Учора чекали, — пояснює Антоніна Михайлівна. — Без кінця дзвонив нам з потяга. До першої ночі досиділи, тільки тоді прилягли, бо ранком точно приїдуть. У сина була контузія. Зір став поганий. Лікувався в госпіталі у Харкові, потім у Чернігові. Тоді знову на Схід. У вересні як забрали, так оце тільки побачилися.
Ігор Кушнір із Бобровиці дякує, що хоч журналісти їх прийшли зустріти.
— За рік про нас забули, — знизує плечима 33-річний Ігор — У військкомат пішов сам, без повістки. Україну було шкода — ображали її. Тепер уже не ображають {гірко всміхається). Зараз додому, до діток. У мене їх двоє. На війні був стрільцем-санітаром. Хоча який я санітар? Не маю до цієї спеціальності жодного стосунку.
Демобілізовані неговіркі. Один з дембелів у балаклаві вискочив з вагона з рюкзаком і сумкою, пішов мовчки, не озираючись.
Ті, хто ідуть до частини, розміщуються у кузові вантажного автомобіля і в автобусі. П'ятеро під власний наспів «Прощання Слов'янки» вмощуються до автомобіля «швидкої». Це бійці медичної роти. Хлопці з Чернігова, Козельця, Прилук. Приїхали! Клятва Аватара, замінований шлагбаум і закінчення війни Зустрічали танкістів заступник командира бригади і замполіт військової частини А1815 Олександр Сирідко, начальник регіонального медіа-центру Міністерства оборони Вадим Мисник.
— Почали приходити ті, хто отримував повістки з 18 березня минулого року, — говорить начальник медіа-центру. — Про повернення військових додому попереджали волонтерів. Не прийшли. На вчора готували виступ військового оркестру. А хлопці приїхали сьогодні.
Перша танкова була в Луганському аеропорту, в Щасті, Новоайдарі. Дехто там же давав клятву Аватара (фантастичний персонаж однойменного фільму з синьою шкірою, військові так називають любителів зазирнули в чарку). Дослівно клятву не пам'ятають, але суть така: пити все, що горить, розказувати, як воював в аеропорту. Говорять, що перша хвиля мобілізованих була найбільш питущою.
Проте це стосується не тільки нашої армії. Сепаратисти також люблять хильнути.
— Два п'яних дебіли наїхали на замінований шлагбаум, — пригадує Олександр Сирідко. — Кажу до своїх: «На танку чи БТРі?». Хлопці: «На БТРі». «Як ви розпізнали?», — дивуюсь. Сміються: «До нас колеса прилетіли». Шість мін бахнуло, техніка чотири рази в повітрі перекрутилася. З БТРа випало два сепари. Один повністю обгорілий, від іншого лишилася нога. За декілька днів рештки почали смердіти. Наші пішли з лопатою і закопали.
Зараз на зміну прийшли хлопці більш-менш. З першої хвилі мобілізованих на контракт вирішили залишитися від трьох до п'яти відсотків військовослужбовців. Інші зараз погуляють декілька місяців, а потім прийдуть знову. Так бувало і з солдатами строкової служби. Солдат сидить і чекає дембель. Прийшов дембель — «Усе, я звільняюсь!». Минув місяць-два. Він побував у цивільному житті. І повернувся: «Я вирішив підписати контракт». Роботи ж нема, нікому не потрібен.
— Які бойові втрати? — запитуємо у замкомбрига.
— 36 загиблих і шість зниклих безвісти (усього в бригаді близько 30 тисяч бійців. — Авт.), — відповідає. — Техніки загинуло багато. «Гвоздики», «Акації» (самохідні артилерійські установки. — Авт.), «Гради», танки, БТРи, машини. Скільки на фугасах підривалися! Є такі, що немає змоги відремонтувати. Тільки переплавити.
Військовий пригадує, як до нього у Щасті підходив місцевий:
— Каже: «Я вас ненавиджу. Але Луганськ треба взяти. Мені чотири місяці не платять пенсію. Хочу отримати». Люди там звичайні обивателі. Безідейні.
Серед плюсів сепаратистів військові називають перекличку по радіо. Щоденну. Якщо все спокійно — про це повідомляють у прямому ефірі. А часом чутно крик: «Укропи нас накрили!».
— Коли закінчиться війна? — цікавимося наостанок.
— У червні. Пророк так сказав, — відмахуються військові.
Вікторія Товстоног, Валентина Остерська, Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №13 (1507)
|
