Горить у серці полум’я любові до Жуклі, до людей, до України
Чернігівському земляцтву вже 20 років!
Василь Євдокимович Устименко. Мабуть, немає такої людини на Корюківщини, яка б не знала цю особистість. Якщо не особисто, то заочно, адже про нього, про його невтомну діяльність на благо рідної сторони писали неодноразово газети, розповідало телебачення. А більш широко його ім’я почало звучати для нас ще на початку 90-х років, коли він разом з земляками створював Чернігівське земляцтво та його Корюківське відділення.
Василь Євдокимович – журналіст, краєзнавець, автор, співавтор і упорядник понад 20 книг з історії Чернігівського краю, один з фундаторів Служби спеціального фельд’єгерського зв’язку України, держслужбовець 2-го рангу, лауреат премій імені Михайла Коцюбинського та Дмитра Яворницького, народний посол України, дійсний член Товариства «Інтелект нації», генерал-майор внутрішньої служби України у відставці.
Дивно влаштоване життя… Чому ж він, Василь Устименко, який побував у багатьох країнах Європи, Азії, Америки, Близького і Далекого Сходу, захоплювався Парижем і Віднем, Лондоном і Будапештом, Самаркандом і Єрусалимом, і, як він пише, «долав відстані від шотландського Единбурга до Аляски, перетинав Атлантичний океан, відвідував найвідоміші музеї, театри, парки й палаци світу», відвідав усі куточки Чернігівщини, добре знає Україну – а найчарівнішим місцем на землі називає маленьку, загублену у лісах Жуклю?..
Він пройшов довгий життєвий шлях, але де б він не був, ніколи не забував своєї малої батьківщини. Жукля для нього – не просто місце народження, а шматочок землі, який завжди надихав на творчість, додавав натхнення на здобуття нових вершин. Тому закономірним результатом такої незримої «співпраці» місця і людини стала його книга «Жукля». Перш, ніж книга була написана, автор провів великий обсяг дослідницької роботи. Шукати завжди цікаво, тим більше, коли пошуки безпосередньо пов’язані з добре знайомими місцями чи людьми. Крім усього іншого, Василь Устименко з’ясував, що його рідна Жукля – єдиний населений пункт в Україні з такою назвою. А як цікаво досліджувати долі людей, історію сільських церков, вулиць, будинків!
Першими нову книгу прочитали жителі Жуклі. Василь Євдокимович привіз у своє село 400 примірників і власноруч заніс у кожну хату. І це, мабуть, було її найкращою презентацією… Василь Устименко на всі віки прославив своє рідне село, показав усім добрий приклад, як треба шанувати людей і зберігати історію рідного краю. За «Жуклю» В. Устименко отримав премію імені Дм. Яворницького Національної спілки краєзнавців України.
Василь Євдокимович справді фанатично одержимий у своїй любові до рідного села, краю. Не зайве нагадати його фундаментальні праці: «Ота стежина в ріднім краї» (2005), «Горнусь до тебе, земле рідна» (2007), «Жукля» (2009), «Зведи свій храм. З історії Свято-Покровського трипрестольного храму с. Жукля на Чернігівщині» (2011), «У кожного своя правда. Істина одна» – історія Корюківської трагедії» (2013). За його участю побачила світ ціла низка календарів земляцтва, особливо потрібно відзначити календар земляцтва «Чернігівщина у вогні», присвячений 60-річчю визволення області від фашистських загарбників. Саме там скрупульозно розписано події Другої світової війни, що відбувалися на території нашого району. Загалом майже всі книги його творчого доробку можна знайти в бібліотеках Корюківської ЦБС.
Закоханий у красу рідного краю, Василь Устименко з особливою любов’ю «малює» пейзажі корюківсько-жуклянської землі, а в книгах на історичну тематику показує своє філософське розуміння і ставлення до історичних явищ і постатей.
Сади Устименка квітнуть і плодоносять на корюківській землі, хай же і надалі квітне його життєва доля, хай не втомлюється душа писати, досліджувати, дбати про свій край. Чекаємо нових книг! З роси й води Вам, дорогий земляче!
Тетяна СІРЕНКО, провідний бібліограф Корюківської ЦБС
Слово про вчителя
Напередодні 2016 року світ побачила нова книга «Слово про вчителя» лауреата премій імені Михайла Коцюбинського та Дмитра Яворницького, народного посла України, дійсного члена Товариства «Інтелект нації», генерал-майора внутрішньої служби України у відставці і нашого шановного земляка-жуклянця Василя Устименка.
Я часто буваю в рідному селі, навідуюсь до батьківського гнізда. І найперше, про що мене запитують односельчани: як там Василь Євдокимович, коли він приїде і коли вже з’явиться його нова книга. Так от, дорогі земляки, хочу повідомити вам приємну новину, що книга вже вийшла, і зовсім скоро автор презентує її вам. І кожен мешканець села знайде там імена своїх учителів, своє ім’я, а інколи навіть імена не тільки батьків, але й дідусів і бабусь. Бо «Слово про вчителя» охоплює чималий шматок часу – близько сотні років і дає практично повну картину життя і діяльності Жуклянської школи.
Я народилася в Жуклі і, можна сказати, жуклянка з діда-прадіда. Але так склалося, що мені не довелося навчатися в цій знаменитій школи – батько вчителював у сусідньому селі. Та всі канікули я проводила у бабусі в Жуклі, щодня ходила повз ту красиву двоповерхову споруду, у якій навіть улітку не замовкали дитячі голоси – там працював піонерський табір, – і щиро заздрила своїм приятелям-одноліткам, які навчалися у такій розкішній школі. А одного разу навіть випросила у батьків путівку у той табір і дуже тішилася з того. Жуклянська школа за часів мого дитинства славилася на весь район і успішністю, і особливо художньою самодіяльністю – шкільний хор і оркестр народних інструментів завжди перемагав на всіх олімпіадах.
Я не буду говорити про літературні достоїнства книги, вона цінна не яскравими епітетами чи метафорами. Цінність її загальнолюдська і загальнокультурна, і це видається мені головним. На перший погляд може здатися, що «Слово про вчителя» переобтяжене документальними матеріалами, але це тільки на перший погляд. Тому що не можна писати історію, не скориставшись документами. І не можна писати історію, не назвавши імена її творців. В неї вкладено стільки сил і духовної енергії, стільки праці і любові, що мимоволі захоплюєшся одержимістю і працелюбством автора. Та попри переважну документальність книги, автор буває і щирим романтиком, і ліриком, а часом і безапеляційним суддею. Що ж, він має на це право, бо стільки, скільки він зробив для свого села, для церкви і для школи, не афішуючи, не напоказ, а за покликом душі, мало хто здатен. І те, що школа, в якій зараз близько тридцяти учнів, до цього часу працює, хоча було кілька зазіхань на її закриття, теж заслуга Василя Устименко. Його беззаперечний авторитет у районній владі, у Міністерстві освіти зберіг цей острівець культури в селі, і діти у спеку і в холод не їздять за десятки кілометрів до сусідніх шкіл.
Гадаю, що літопис, в якому розглянуто не тільки життя шкільне, а й багато суттєвих проблем сучасності, не полишить байдужими і земляків-жуклян, і всіх, хто цікавиться історією своєї землі. Шкода лише, що «Слово про вчителя» віддруковано малим тиражем, і не всі бажаючі матимуть змогу скористатися виданням.
Ольга СИРОВА, м. Київ
|
