ЗНАЙ СВОЄ ПРАВО ! Процесуальні питання захисту прав споживачів
 .
Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками та продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулюються Законом від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів” (далі – Закон № 1023-XII). Цим Законом установлено права споживачів, а також визначено механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Насамперед слід знати, що згідно з п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
Ураховуючи зазначене, судовий захист прав споживачів здійснюється загальними судами за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження за позовами фізичних осіб – споживачів товарів, робіт і послуг. Зазначений висновок випливає також із положень ст. 12 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ст. 24, п. 9 ч. 1 ст. 25, п. 10 ч. 1 ст. 26, п. 6 ч. 1 ст. 28 Закону № 1023-XII у порядку цивільного судочинства розглядаються також позови громадських організацій (об’єднань) споживачів; спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальних органів у областях, містах Києві та Севастополі, а на території АР Крим – органу виконавчої влади АР Крим у сфері захисту прав споживачів; органів місцевого самоврядування.
У порядку адміністративного судочинства шляхом розгляду відповідних адміністративних позовів вирішуються справи проти органів місцевого самоврядування й органів виконавчої влади, що встановлюють критерії і умови надання послуг (продажу товарів) та які можуть застосовувати заходи адміністративного впливу до порушників споживчого законодавства.
Стосовно територіальної підсудності, слід враховувати, що відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК позивачу в справах про захист прав споживачів надано право на свій розсуд пред’являти позов: за місцезнаходженням відповідача, за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (за винятком виключної підсудності).
За правилами виключної підсудності (ст. 114 ЦПК) позови, що виникають з приводу нерухомого майна пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, а позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти – за місцезнаходженням перевізника.
Наприклад, районний суд АР Крим ухвалою відкрив провадження в цивільній справі за позовом до авіакомпанії про захист прав споживачів, виходячи із права позивачів на вибір територіальної підсудності відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК. Але, апеляційний суд АР Крим своєю ухвалою зазначену ухвалу судді скасував та правильно обґрунтував свій висновок, виявивши з боку місцевого суду порушення правил про виключну підсудність.
Склалась неоднакова судова практика щодо визначення підсудності цивільних справ, у яких однією зі сторін є іноземний перевізник. При цьому, при пред’явленні позову до іноземного авіаперевізника судам слід враховувати, що відповідно до ст. 76 Закону від 23 червня 2005 р. № 2709-IV "Про міжнародне приватне право” суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо, зокрема, на території України знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача. Згідно з п. 3 ч. 1 зазначеної норми суди можуть приймати до свого провадження і розглядати справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Але, за ст. 3 указаного Закону, якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлено цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору. Аналогічне правило міститься і у ч. 5 ст. 8 ЦПК – у разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.
Так, за правилами, визначеними п. 3 ст. 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписану в м. Мінську 22 січня 1993 р., встановлено виключну компетенцію, яка не може бути змінена угодою сторін, стосовно подання позовів до перевізників, що випливають із договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, за місцем перебування управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред’явлена претензія.
Згідно зі ст. 33 Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, вчиненої 28 травня 1999 р. у м. Монреалі (дата набрання чинності для України – 6 травня 2009 р.), позов про відповідальність повинен бути поданий за вибором позивача на території однієї з держав-сторін або до суду за місцем знаходження перевізника, або за місцем його основної діяльності, або за місцем, де знаходиться комерційне підприємство, через яке був укладений договір, або до суду місця призначення перевезення. Стосовно шкоди, заподіяної у результаті загибелі або тілесного ушкодження пасажира, позов про відповідальність може бути поданий до одного із згаданих судів, або на території держави-сторони, в якій пасажир на момент події має основне й постійне місце проживання й до якої, або з якої перевізник надає послуги, пов’язані з повітряним перевезенням пасажирів на власних повітряних суднах або на повітряних суднах іншого перевізника на підставі комерційної угоди, і в якій цей перевізник здійснює діяльність, пов’язану з повітряним перевезенням пасажирів, використовуючи приміщення, орендовані самим перевізником чи іншим перевізником, з яким він мав комерційну угоду, або які належать йому або такому іншому перевізнику. Процедура визначається законом, який застосовує суд, до якого подано позов.
Таким чином, при визначенні підсудності справ щодо спорів, які виникають з міжнародних повітряних перевезень, необхідно відповідно до ст. 3 Закону № 1023-XII пріоритет надати нормам міжнародного права.
Фізичним особам-підприємцям варто знати, що якщо громадянин (покупець, замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично використовував придбаний чи замовлений товар у підприємницькій діяльності, або як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон № 1023-XII не поширюється. При цьому Закон № 1023-XII не містить критеріїв розмежування використання товару для особистих потреб із використанням його у підприємницькій діяльності чи виконання обов’язків найманого працівника. Непоодинокими є випадки, коли суб’єкт підприємницької діяльності придбавав товар із метою використання в майбутньому в підприємницькій діяльності, але через певні обставини фактично використовував для власних побутових потреб, або навпаки. Тому при вирішенні питання про можливість застосування до спірних правовідносин положень Закону № 1023-XII суду необхідно з’ясувати, для яких цілей використовується придбана продукція: особистих потреб фізичної особи чи її використання пов’язане із підприємницькою діяльністю фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності. Але й при цьому виникають колізії.
Наприклад, у справі за позовом адвоката (від свого імені) до приватного підприємця про розірвання договору купівлі-продажу, повернення коштів і відшкодування моральної шкоди відповідач заперечував проти застосування Закону № 1023-XII і зазначав, що позивач здійснював купівлю мобільного телефону не як фізична особа, а як підприємець з метою подальшого використання його у господарській діяльності. Місцевий суд своїм рішенням позовні вимоги позивача задовольнив частково – договір купівлі-продажу мобільного телефону розірвав, стягнув на його користь сплачені за товар кошти. Суд дійшов правильного висновку, що адвокатська діяльність, якою займається позивач, не є підприємницькою, а визнається незалежною професійною діяльністю, тому правильно застосував до спірних правовідносин положення Закону № 1023-XII. Зрозуміло, що це стосується не тільки адвокатів, але й інших осіб, які займаються незалежною професійною діяльністю (нотаріуси, митці, тощо).
Відповідно, якщо громадянин (покупець, замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично використовував чи мав намір використовувати придбаний товар у підприємницькій діяльності, чи як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон № 1023-XII не поширюється.
У цих випадках виникають відносини, врегульовані Цивільним і Господарським кодексами, а судові суперечки по претензіях підприємців щодо якості товарів і послуг розглядаються в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом Господарськими судами (що обходиться дорожче).
Постає питання і щодо того, хто може бути відповідачем в справах про захист прав споживачів, а хто не може. Відповідно до пунктів 3, 18 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги; продавець – суб’єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації. Тобто Закон № 1023-XII регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
Але, на відносини, де виробником і продавцем товарів, виконавцем робіт і надавачем послуг є громадянин, що не є підприємцем, а також на випадки, де набувачем товарів, користувачем послуг є підприємства, установи, організації – дія цього Закону не поширюється.
Верховний Суд України ухвалою від 22 вересня 2010 р. частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ "ДТС” і скасував рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 лютого 2008 р. та рішення апеляційного суду м. Києва від 24 липня 2008 р. у справі за позовом про відшкодування шкоди, поданим фізичними особами до ТОВ "ДТС”, сервісного центру ДТС і приватного підприємця. Висновок Верховного Суду України обґрунтовано тим, що ТОВ "ДТС” не займається роздрібно-торговельною діяльністю, не є стороною у спірному договорі, жодного майна позивачам не передавало та ніяких коштів за товар не отримувало. ТОВ "ДТС” не є ні виробником товару, ні його продавцем (№ 6-20680св08).
Стосовно доказування, то у статтях 60, 61 ЦПК встановлені правила звільнення сторони від доказування та розподілу доказування між сторонами. Згідно з положенням, передбаченим ст. 60 ЦПК, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу. Це правило діє, якщо в нормах матеріального права немає вказівки про перерозподіл обов’язків доказування. Але, при вирішенні спорів про захист прав споживачів слід ураховувати, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання, в тому числі й за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виробникові).
До фактів, які підлягають доказуванню у справах про захист прав споживачів, насамперед, слід віднести:
чи мало місце придбання продукції (замовлення послуги);
чи надавалась інформація про товар (послугу) і яка саме;
відомості про властивості товару та відповідність їх потребам споживача та вимогам встановлених нормативів;
чи мало місце використання товару;
чи мало місце заподіяння шкоди, що завдана життю, здоров’ю або майну споживача.
Про факт придбання, замовлення товарів (послуг) у звичайний спосіб засобом доказування є розрахунковий документ – квитанція, товарний чи касовий чек, квиток, талон та ін. (п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII); письмовий правочин; стосовно товару, на який встановлено гарантійний строк – технічний паспорт чи інший документ, що його замінює, з позначкою про дату продажу (п. 11 ст. 8 Закону № 1023-XII).
У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” роз’яснено, що вимоги можуть заявляти споживачі, які мають на товари квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Втрата зазначених документів, неодержання їх при придбанні товару чи неможливість їх відновлення не позбавляє споживача права доводити факт купівлі-продажу з допомогою свідків.
Тобто, тягар доказування факту придбання, замовлення товарів (послуг) покладається на споживача.
Складніше із доказуванням факту укладення договору на відстані, придбання чи замовлення товару через мережу Інтернет (на сьогодні такий вид торгівлі набуває все більшого поширення), коли у набувача відсутній договір купівлі-продажу в паперовій формі. Відповідно до Закону № 1023-XII укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет (статті 1, 13 цього Закону).
У справі за позовом фізичної особи до Товариства з обмеженою відповідальністю про захист прав споживачів районний суд установив, що позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн., який він бажав придбати у інтернет-магазині. Зазначений телевізор позивачу не доставили. Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме – через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII. На підтвердження позовних вимог споживач надав суду квитанцію про оплату.
Згідно з п. 6 ст. 13 Закону № 1023-XII, якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен поставити споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів із моменту одержання згоди споживача на укладення договору. У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець повинен негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору.
Також слід мати на увазі, що за ст. 65 ЦПК речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Так у справі за позовом фізичної особи до Телемагазину про захист прав споживачів як докази судом досліджувалась копія Інтернет-сайту магазину.
При цьому, статтею 188 ЦПК установлено порядок дослідження звуко- та відеозапису, проте процесуальним законодавством не врегульовано порядок дослідження інформації, що міститься в комп’ютерній мережі. Верховний Суд України вважає правильною практику судів, які проводять дослідження Інтернет-сайту за правилами ст. 188 ЦПК.
За положеннями ст. 143 ЦПК для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ч. 4 ст. 17 Закону № 1023-XII на вимогу споживача продавець (виконавець, виробник) зобов’язаний надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про якість, безпеку, ціну продукції. У разі коли під час гарантійного строку необхідно визначити причини втрати якості продукції, продавець (виконавець, виробник) зобов’язаний організувати проведення експертизи продукції, що проводиться за рахунок останнього. Але закон не містить положень про те, коли саме виникає необхідність в підтвердженні недоліків товару експертизою і хто визначає таку необхідність.
Враховуючи, що обов’язок доказування у справах цієї категорії покладається на продавця, він має бути зацікавлений у проведенні експертизи. Разом з тим у більшості випадків продавці (виконавці, виробники) товарів відмовляються задовольнити вимоги споживачів, передбачені ст. 8 Закону № 1023-XII, у разі виявлення ними протягом встановленого гарантійного строку недоліків придбаного товару і основною підставою при цьому є посилання продавців на порушення правил користування чи зберігання товару споживачем. Непоодинокими є випадки, коли замість висновку експерта надається висновок сервісного центру, який здійснює гарантійне обслуговування і навіть може перебувати у договірних відносинах із продавцем чи виробником товару, а це суперечить суті експертизи, яка повинна здійснюватись на принципах законності, незалежності, об’єктивності та повноти дослідження (ст. 3 Закону від 25 лютого 1994 р. № 4038-XII "Про судову експертизу” (далі – Закон № 4038-XII)).
Наприклад, у справі за позовом до продавця про розірвання договору та відшкодування збитків суд установив, що позивач придбала у відповідача нагрівальний килим. У період гарантійного строку килим вийшов із ладу, через що вона звернулася до відповідача з проханням виконати гарантійний ремонт товару або замінити неякісний товар на якісний. З метою встановлення причин втрати якості продукції продавець запропонувала, а споживач дала свою письмову згоду на проведення експертизи товару. Відповідач направив килим до сервісного центру, адресу якого від споживача було приховано.
Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що сервісний центр не є експертною установою, а його висновок – не висновок експертизи, обов’язковість якої передбачена Законом № 1023-XII, а тому не є допустимим доказом того, що недоліки товару виникли після передачі продукції споживачеві.
В багатьох випадках проблемою є відсутність експертних установ (фахівців), які б надавали висновки щодо належної якості товару і їх віддаленість від місця розгляду справи. При цьому, необхідно мати на увазі, що в якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим статтями 10, 11 Закону № 4038-XII, і яка внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Міністерство юстиції України з травня 2011 р. відкрило доступ до Реєстру методик проведення судових експертиз та до Реєстру атестованих судових експертів. Це офіційні електронні бази даних із атестованих в Україні експертів та рекомендованих до впровадження в експертну практику методик проведення судових експертиз.
Відповідно до огляду судової практики з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 -2012 рр.), виданого Верховним Судом України 1.07.2013 р.
Джерело http://ukr-advokat.org.ua
|
