ТАК  ЖИВЕМО !

   Ч о р н о б и л ь:                                                                                27 років балачок про «ліквідацію наслідків аварії»

     «Якщо влада не чує народ, то, мабуть, треба міняти владу».

         Історії не розвернеш назад.

Те, що з двохсот країн світу є одна, де сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа — аварія на Чорнобильській атомній станції, для нас сумна честь. Зостається лише сказати правду про неї, про те, що ця катастрофа — один з найтяжчих злочинів комуно-радянського режиму, з огляду на те, де саме була увігнана ця скабка — в серце України, як проектувалася, будувалася і експлуатувалася ця станція.

А ще залишається ключове питання: як нам, українцям, жити роки й віки з цим Чорнобильським монстром?

Перші у Верховній Раді сьомого скликання парламентські слухання, що пройшли на тому тижні, здавалося б, чітко окреслили проблему вже своєю назвою — «Про стан, заходи і перспективи подолання наслідків Чорнобильської катастрофи». Спікер Ради Володимир Рибак у вступному слові констатував, що такі катастрофи «разом з іншою антропогенною діяльністю поставили світ практично на межу виживання». І що «ядерна небезпека не знає кордонів». І які ж висновки? «Перший. Говорити правду… Другий. Завжди керуватися інтересами людей, особливо майбутніх поколінь, при прийнятті стратегічних рішень. Третій. Визнати неможливість вирішення глобальних проблем зусиллями одної країни».

Правильні слова. Але ось ще одна констатація голови парламенту про чорнобильські проблеми в країні через 27 років після катастрофи: «Сьогоднішня кількість проблем, що вимагають вирішення, не зменшилася. Навпаки, екологічні, соціальні, психологічні, медичні та інші негативні процеси загострюються і набувають системного характеру». Але, власне, чому «загострюються» і «набувають»? Відповідь на це питання і намагалися шукати учасники слухань. Серед них було мало самих парламентарів, які вкотре продемонстрували свою «громадянську активність». У залі Ради були переважно представники виконавчої влади, наукових, громадських організацій, у тому числі, звичайно, чорнобильських.

Спершу вислухали представників урядових структур. З міністрів виступила лише Наталія Королевська, очільник Мінсоцполітики. Інші відомства були представлені на нижчому рівні. Наталія Юріївна нагадала статистику: на сьогодні 2 мільйони 132 тисячі 257 осіб віднесені до постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи. Серед них майже 117 тисяч — інваліди, понад 462 тисячі — потерпілі діти. Загальна кількість чорнобильців меншає — відходять в інші світи, але при цьому інвалідів більшає, теж з цілком зрозумілих причин: з роками здоров’я у жертв аварії не додається. Було проведено і таке порівняння: жертв Чорнобиля у нас більше, ніж населення таких європейських країн, як Латвія чи Словенія.

Пані міністр густо сипала цифрами, часто й за інші міністерства. «У 2013 році на соціальний захист осіб, постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, за різними бюджетними програмами Мінсоцполітики, Мінфіну, Міністерства надзвичайних ситуацій, а також з урахуванням витрат Пенсійного фонду передбачено сумарно 11 мільярдів 170 мільйонів гривень». Не забула додати, що це аж на 4,5 мільярда гривень більше, ніж у 2009 році, тобто останньому році помаранчевої влади (можна б додати — і в першому році світової економічної кризи). Цифри для простого громадянина видаються захмарними. Але поділіть 495 мільйонів гривень, виділених на безплатне харчування учнів і студентів, потерпілих від аварій, і вийде десь по 5 гривень на день. «Безплатно!»

Ще промовистіше буде, коли розділити 370 мільйонів, виділених на оздоровлення більш як двох мільйонів постраждалих: це по 160 гривень на рік на брата. «Оздоровитися» на ці гроші неможливо. Тому обрано інший варіант — чергу. Оздоровляється на рік менше 20-ої частини постраждалих (89,5 тисячі), тобто всі пройдуть оздоровлення за 20 років, до півстолітньої річниці аварії, — хто буде ще сущий.

Урешті, міністр чесно визнала, що на виконання основного Чорнобильського закону, ухваленого ще 1991 року, щороку потрібно понад 88 мільярдів гривень для двох мільйонів чорнобильців.

Втішила міністр тим, що, виявляється, «якщо подивитися на ситуацію в сусідніх країнах, це і Росія, і Білорусь, то там чимало постраждалих громадян мають нижчий рівень, ніж в Україні, соціального захисту». Що тут сказати? Позловтішатися, що не все так гарно в імперській Росії і радянській Білорусі? Чи нагадати, що аварія сталася все ж у нас?

Мало того, що чорнобильське законодавство не виконується і близько, воно ще й має суттєві прогалини. Одна стосується дітей, які народилися від громадян, що постраждали внаслідок катастрофи. Вплив її зловісний і на наступні покоління, тому такі діти часто від народження мають захворювання, пов’язані з Чорнобилем, що передалися їм у спадок від батьків. Але сьогодні, після того, як дітям виповнюється 18 років, вони втрачають право на соціальний захист та медичне забезпечення відповідно до чорнобильського законодавства.

Друге питання стосується вдів ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, зазначила міністр. «До нас постійно звертаються жінки, які після смерті чоловіка повинні пройти «сім кіл пекла», щоб довести, що смерть чоловіка настала внаслідок хвороби, пов’язаної з Чорнобильською катастрофою».

Голова Державного агентства України з управління зоною відчуження Володимир Холоша назвав «одним із важливих завдань мінімізації наслідків катастрофи комплексне медико-санітарне забезпечення постраждалих». Наскільки воно «важливе», свідчить така цифра: торік на лікування постраждалих виділили 42 мільйони 440 тисяч гривень, що дозволило пролікувати трохи більше 215 тисяч постраждалих. Одного з десяти і на суму близько 200 гривень. Якраз на упаковку не найдорожчих ліків.

Утім, голова агентства мав говорити про те, як бути з «чорною» зоною. «Щодо зони відчуження та зони безумовного обов’язкового відселення, то це територія високої техногенної небезпеки площею близько 2600 квадратних кілометрів, і вона є найбільш забруднена радіонуклідами». За 27 років, заявив урядовець, «виконано значні обсяги робіт, спрямовані на поліпшення радіаційного стану зони відчуження».

Настільки «значні», що тут промовець вдався до хитрої арифметики: «Проведена дезактивація території площею понад 30 тисяч гектарів». Хто забув арифметику і геометрію: квадратний кілометр — це 100 гектарів. Тобто більш як за чверть століття очищено … аж 300 квадратних кілометрів, дев’яту частину. Значить, за 235 років усе буде «поліпшено».

«Прогрес» у будівництві сховища відпрацьованого ядерного палива Чорнобильської АЕС, на думку голови агентства, полягає в тому, що нарешті завершено проектні роботи. Десь до 30-ої річниці аварії запрацює і саме сховище.

Велике пожвавлення в залі парламенту викликав виступ заступника голови правління Пенсійного фонду України Валентини Никитенко. Адже сьогодні в органах фонду на обліку — близько 879 тисяч потерпілих від катастрофи. Багато з них перебували і в залі Ради. А не так давно стояли на багатотисячних мітингах чорнобильців під стінами вищих органів влади, вимагаючи записаного в законах. Марно. На 1 квітня на розгляді в судах перебувало 346 тисяч справ за позовами постраждалих від Чорнобиля на загальну суму 4,9 мільярда гривень. І коли представниця фонду почала сипати абстрактними цифрами «піклування про чорнобильців», у залі почулося: «Ганьба!»

Натомість торік Державна фінансова інспекція та правоохоронні органи виявили майже дві тисячі випадків фальсифікації документів для отримання статусу чорнобильця. Хто може фальсифікувати такі документи, здогадатися неважко.
Помиляються ті, котрі вважають, що атомна біда обмежується лише Чорнобилем. Ось цитата з виступу заступника міністра охорони здоров’я Олександра Толстанова: «Населення, яке отримало опромінення від штучних джерел іонізуючого опромінення в Україні, можна поділити на 3 основні групи. Персонал та пожежні ЧАЕС, військові учасники ядерних випробувань у колишньому СРСР з діагнозом «гостра променева хвороба», інші групи постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи.

Оперативний персонал діючих атомних електростанцій, персонал 30-кілометрової зони, а також персонал, зайнятий на роботах у перетворенні об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему, а також персонал заводів, шахт, ядерно-паливного циклу та населення, яке мешкає в зонах атомних електростанцій, урановидобувних та уранопереробних підприємств та їх сховищ». Вражаючий і сумний перелік. До цього варто додати, що вчені давно б’ють на сполох з приводу того, що навіть без аварій працюючі атомні станції завдають серйозної шкоди довкіллю і здоров’ю населення.

Далекою від мажорних реляцій була доповідь голови профільного Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Ірини Сех. І не тому, що вона є представником опозиції, врешті, парламент на те і є вищим представницьким органом народу, щоб контролювати виконавчу владу. Перше засідання Комітету не випадково було зроблене виїзним і саме на Чорнобильській станції.

Ось уже 12 років, як її офіційно «зупинено», але чи не занадто затягся цей процес? Голова комітету констатувала: «І через 12 років після остаточної зупинки станції основні витрати йдуть на підтримку безпеки станції, а не зняття її з експлуатації». Спливли терміни першочергових заходів зняття АЕС з експлуатації, перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему, а проблеми не вирішені. Відставання — на роки.

А чого дивуватися? 2010 року, якраз із приходом «нової» влади, завершився термін дії загальнодержавної програми подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. І ось уже четвертий рік (!) переноситься термін подання на розгляд парламенту нової програми.

Ще 2008 року Верховна Рада ухвалила постанову, якою зобов’язала Кабмін внести на розгляд парламенту зміни до Закону про статус і соціальний захист постраждалих від Чорнобиля та Закону про правовий режим територій, що зазнали забруднення внаслідок катастрофи. Жодної реакції.

В Україні чекають гарантованого законом житла близько 38 тисяч сімей постраждалих від катастрофи, з них близько 10 тисяч сімей інвалідів-чорнобильців. І що ж? За 2011 – 2012 роки забезпечено житлом лише 555 родин. Черга такими темпами зникне через 136 років.

Важко йти проти фактів. Навіть депутат від правлячої Партії регіонів Сергій Глазунов зазначив: «Чорнобильський закон ніколи не виконувався більше ніж на 57 відсотків у вартісному еквіваленті в перші роки після його прийняття і близько 10 відсотків в останні роки». Депутат-комуніст Адам Мартинюк згадав про ще одну проблему — забезпечення інвалідів, у тому числі чорнобильців, автотранспортом. Якщо й далі забезпечуватимуть ним по 1,8 тисячі осіб, як торік, то черга зникне десь через 50 років.

Андрій Павловський, депутат від «Батьківщини», згадав про розпорядження глави уряду, яким той заборонив виконувати судові рішення про виплату пенсій і соціальної допомоги чорнобильцям. А новий Держбюджет фактично обмежує дію законів про соціальний захист чорнобильців. Там записано, що пенсії, соціальні допомоги у повному обсязі будуть виплачуватися тільки тоді, коли держава на них матиме кошти. А влада завжди буде казати чорнобильцям, що коштів не вистачає.

Депутат Валерій Кальченко нагадав, що при так званій «новій» владі це вже другі Чорнобильські слухання, попередні були 16 березня 2011 року. «Із 23 рекомендацій, які були надані уряду, виконано з натяжкою і частково всього-на-всього 4. Що це таке? Це зневага до чорнобильців і до Верховної Ради». Нагадав депутат і про дивну практику останнього часу, коли прямі норми чорнобильських законів уряд підмінює своїми постановами, а також про положення Держбюджету, про яке згадав Павловський. Їх визнав неконституційним навіть прихильний до влади Конституційний Суд України. Останнє таке роз’яснення в парламенті отримали 9 квітня цього року.

Що б ми не говорили про Чорнобиль, але це більш ніж техногенна проблема. Про політичну складову слушно нагадав депутат фракції «Свобода» Андрій Мохник: «Чому Україна на своїх плечах вже майже 30 років виносить проблему Чорнобиля? Треба поставити питання про те, щоб Російська Федерація як правонаступниця Радянського Союзу відшкодовувала збитки по Чорнобилю».

Цілком резонно. Але важко говорити про щось, коли в отому покійному Радянському Союзі, і про це також нагадали на слуханнях, ще 14 грудня зловісного 1986 року влада заявила своїм громадянам і світові про «завершення ліквідації наслідків Чорнобильської аварії». А «завершенню» вже майже три десятиліття і кінця йому поки що не видно.

Узагалі ж голос рядових чорнобильців на цих слуханнях почули мінімально. «Не вистачило регламенту». Чиновники поспішали. Головуючому, заступнику спікера Калетніку довелося наприкінці слухань мало не за поли ловити чиновників: «Наталіє Юріївно, присядьте, будь ласка». Це до урядовця, під опікою якого — понад два мільйони чорнобильців.

Звичайно, чорнобильський рух подрібнений, як і загалом громадський сектор країни. І, схоже, цю подрібненість влада інспірує, принаймні використовує її, аби запобігти дійсно потужному громадському рухові. Не було консолідації чорнобильців і на цих слуханнях. І все ж люди прагнули сказати про наболіле. Не встигли. Голова Всеукраїнського об’єднання ветеранів Чорнобиля Володимир Проскурін заявив: «Я їхав сюди 500 кілометрів, щоб отримати на виступ дві хвилини». А голова Спілки інвалідів Чорнобиля Святошинського району Києва Сергій Красильніков сказав ще різкіше:

«Якщо влада не чує народ, то, мабуть, треба міняти владу».

 Чи почує влада цього разу? Чи знову потонемо в морі словес, невиконуваних законів і постанов, у океані складних чорнобильських проблем?

                                                  Петро АНТОНЕНКО   журналіст