. Село Сядрине Корюківського району є центром сільської ради, до якої належать малі села Тільне, Самотуги та Будище. В останньому вже близько 10 років фактично ніхто не проживає. Назва Сядрине походить від малої річки Сядринка, що є притокою Убеді. У 16 ст. ці землі під назвою Сядринський "острів” належали до Домислинської волості Чернігівського уїзду Московської держави. "Островом” у ті часи тут називали певну територію волості з кількох сторін обмежену річками, що надавалaся за службу дрібним феодалам - "дітям боярським”. Так, на початку 17 ст., Сядринський і сусідній Убідський "острови” належали спільно синам боярським Матвію Артюхову та Василю Берсину. Чи існували на цих землях поселення невідомо, оскільки відповідних документів не збереглося. Значна частина Чернігівщини, в т. ч. і Домислинська волость була спустошена навалою польських військ у 1610-1611 рр.
Нове освоєння цих земель починається після входження Чернігівщини до складу Речі Посполитої. З 1620 р. край колонізується польською та українською шляхтою. Якщо того року Сядринським та Убідським "островами” ще володіли Артюхов та Берсин, то вже 1632 р. король надав їх шляхтичу Яну Сіножацькому. У 1634 р. королівський привілей на ці землі отримує жовнір, в подальшому чернігівський скарбник Михайло Ясликовський. Оскільки він не мав коштів для освоєння території, то продав маєтність у січні 1635 р. королівському ротмістру Миколаю Киселю. Ці землі мали значні лісові масиви, зокрема, в районі нинішнього Сядрина був великий бір з бортними деревами, який пізніше назвали Калениковою вотчиною. До Визвольної війни 1648-1654 рр. місцевість так і залишалася пусткою.
Сядрине, як слобідка, було поселене переяславським полковником Леонтієм Полуботком у 80-90-х рр. XVII ст. на власних грунтах. Слободами називали поселення, що засновувались на приватновласницьких грунтах – старшинських, монастирських тощо. Новопоселенці – слобожани мали пільги (свободи) від 5 до 15 років. На той час Полуботок вже був власником Савинок та Самотуг. Ці поселення заснував брат гетьмана Дем’яна Многогрішного - Сава Шумейко у 60-х роках. Дещо пізніше виникла слобідка Тільна (1720 р.). Осаджена була сином Леонтія - чернігівським полковником Павлом Полуботком. Через 3 роки там згадується шинок Полуботка. У Сядрині відкривається гута – підприємство з виробництва скла та скляного посуду. Для роботи гути необхідні були наявність значних запасів кварцевого піску, лісу та води.
Після смерті П. Полуботка у 1724 р. Самотуги і Тільне дісталися у спадок його дружині Ганні. А Гута Сядрицька – синам, бунчуковим товаришам Андрію та Якову. На 1730 р. у слобідці Тільній налічувалося 20 дворів, у сільці Самотуги 11 дворів. Слобідка Гута Сядрицька мала 38 дворів. Біля Самотуг на Убеді знаходився млин на "2 кола мучних та 4 кола ступних”. Млин-вешняк згадується на річці Сядринці. Працював він лише під час весняної повені. У 1747 р. згадується млин-вешняк військового товариша Дмитра Сачка. У 1732 р. за ревізією Чернігівського полку у Гуті Сядринській проживали посполиті "нищие и весма убогіе” у 22 дворах. У Самотугах було 5 дворів (7 хат) посполитих малогрунтових, 7 дворів (9 хат) "нищих и весма убогих”. У Тільній –"малогрунтових” 7 дворів (8 хат),” нищих” – 22 двори.
У 1735 р. Ганна Полуботкова продала Самотуги і млин військовому товаришу Лубенського полку Василю Максимовичу, який пізніше став волинським сотником. За описом 1768 р. поселенням володіли його сини – корнети Ілля та Григорій Максимовичі. Їм же належали два млини на Убеді. Григорій мешкав окремо – на хуторі Хребетному біля села Козляничі. Частина Гути Сядрицької перейшла як посаг за Уляною Андріївною Полуботковою до Івана Михайловича Забіли. Інша частина з 1744 р. дісталася у спадок її брату - бунчуковому товаришу Василю Андрійовичу Полуботку. Йому дісталося і Тільне.
До знищення автономії Гетьманщини всі 3 поселення перебували у складі Волинської, інколи Понорницької сотні Чернігівського полку. Потім увійшли до Сосницького повіту Новгород-Сіверського намісництва (з 1802 р. Чернігівської губернії). У ІІ половині 18 ст. місцевість біля Сядрина та Тільного була ще густо вкрита лісами, що використовувались як будівельний матеріал. Якщо Сядрине повністю знаходилося в лісі, то поблизу Тільного знаходилися орні землі та сіножаті. Лише біля Самотуг були значні масиви орних земель. Все це зумовлювало специфіку занятть населення.
Хто з Полуботків і коли заснував гуту достеменно не відомо. Одна з перших згадок про неї – це записи з 1731 по 1740 рр. у Щоденнику Якова Марковича, що доводився зятем П. Полуботку. Маркович хотів купити гуту у Андрія Полуботка. Після смерті останнього гуту успадкували його діти Уляна і Василь. У 1781 р. підприємство виробляло "зеленой воды стекло приежжающим из разных Малороссийских мест” (тобто під замовлення). Володіли гутою власники Сядрина- Прохор Іванович Забіла та удова Василя Полуботка Марфа. Працюючі при гуті вільнонаймані робітники мешкали у 8 хатах. Забілі належало 6, а Марфі Полуботковій 4 хати посполитих.
Крім гути у Сядрині (Сядровці) працювали 2 винокурні, кожна потужністю у 6 казанів взимку та 3 казани влітку. Сировина – зерно привозилася з інших поселень.
Населення дєрєвні Тільне проживало у 27 дворах (29 хат), з яких 10 належало П. Забілі, а решта удові бунчукового товариша Семена Яковича Полуботка Анастасії. Дєрєвня Самотуги мала 24 двори (26 хат) посполитих братів Григорія та Іллі Максимовичів. Жителі Самотуг жили за рахунок землеробства, а жителі Тільного переважно виробляли вози, сани, колеса, деревяний посуд на продаж до Коропа та Сосниці. З 1783 р. тут скрізь було запроваджено кріпосне право.
На 1810 р. у Сядрині проживало 101, у Самотугах – 163, Тільній – 325 душ обох статей селян-кріпаків.
У 1840 р. населення зазнавало голоду внаслідок неврожаю. Маємо відомості про майновий стан жителів та поіменний список домогосподарів. У Сядрино нараховувалося 40 дворів та 141 житель, без врахування дітей до 5 років. Найбільш поширені прізвища – Бурлак (4), Єременко (5), Скрипчин (6), Осипенко (3), Халецький (3). Тільки 4 двори могли себе повністю забезпечити продовольством до нового врожаю, 18 дворів потребували повного забезпечення. Решта – 18 були забезпечені частково. 4 двори не мали тягла (коней чи волів), а 13 дворів взагалі не мали ніякої худоби. Найбагатшою була родина Федора Гордієнка з 7 осіб. Утримував він 18 голів ВРХ, в т. ч. 8 волів, 2 коней, 30 овець, 10 свиней. У Тільному згадано лише 22 двори і 96 жителів. Отже, тут показана лише частка Забіли. Поширені прізвища – Воскобойник (4), Білий (4), Стецько (7). У цій частині сільця лише 2 двори могли самостійно прогодуватися, а повністю не забезпечених було 12 дворів.
Напередодні скасування кріпацтва населення Сядрина зросло до 235 душ обох статей у 35 дворах (6,7 чол. на 1 двір). У Тільному у 54 дворах проживало 441 чол., а в Самотугах у 40 дворах 322 чол. Як бачимо, довгий час Сядрине залишалось найменшим з 3-х поселень. На той час його власником (112 ревізських душ) був Платон Якович Забіла – син полковника. У Савинках, Тільній (Тільному), Сядрині йому належало 4769 ½ десятини землі та винокурний завод в останньому. Ще в Тільному Забіла мав 73 ревізські душі. Інша половина цього сільця (132 душі) перебувала у власності колезького радника Степана Івановича Лашкевича. Самотузькі землі належали багатьом поміщикам: Бурачкам, Максимовичам, Ермолинському, Линевичевій, Юницькій. Найбільша частка належала штабс-капітану Олександру Івановичу Бурачку, що мешкав на хуторі Хребетному біля Козлянич та його сестрі Олександрі, відповідно, 45 душ, 345 десятин та 23 душі, 67 десятин. Частка Максимовичів в Самотугах значно зменшилась. Так, губернський секретар Григорій Миколайович Максимович мав 11 душ та 103 десятини, а його родич – поручик Іван Степанович Максимович мав всього 6 душ та 40 десятин. Решта землевласників – це губернський секретар Іван Єрмолинський (31 душа, 80 десятин), дружина штабс-капітана Параска Линевич (17 душ, 30 десятин), дружина колезького регістратора Марія Юницька (18 душ, 116 десятин).
Основні заняття населення дещо змінилися. Сядринці і тільненці займалися хліборобством, а самотужці випалювали деревне вугілля.
За описом 1872 р. ця місцевість належала до Холменської волості Соницького повіту. Головним заняттям жителів всіх 3-х поселень було хліборобство, а тільненці ще й працювали на цукрових заводах. У Сядриному проживало 242 мешканці. З 55 дворів 53 були колишніх селян-кріпаків, 2- відставних солдатів. У Тільному у 119 дворах ( з них 118 селянських) мешкало 588 чол. У 50-ти дворах Самотуг мешкало 369 осіб, в т. ч. по родині міщанина та відставного солдата. У господарствах сядринців утримувалося 95 коней, 130 голів ВРХ, 112 овець, 60 свиней. Після 1876 р. сядринські, самотузькі, тільненські та савинські грунти у Забіли купила поміщиця Добровольська Єлизавета Миронівна (?-1902) яка оселилася у Сядрині зі своїм чоловіком Добровольським Францем Павловичем (20. 10. 1815 – 5. 11. 1910), що,очевидно, походив з польського роду, та дітьми. Останні і успадкували її землі. Олександр Францевич, що мешкав у Сядрині, мав 1485 десятин. Августин Францевич з Самотуг мав 581 десятину, а Троїцька Лідія Францівна з Тільного - 266 десятин. Губернський секретар (чиновник 11 класу по "Табелю про ранги”) Олександр Добровольський згадується у 1892, 1904 рр. як начальник 4-ї земської дільниці у Сосницькому повіті. У 1910 р. він був обраний членом Попечительної ради Сосницької жіночої гімназії. Вів велике господарство, де працювали селяни з навколишніх сіл. За переказами старожилів був одружений з донькою савинківського сільського писаря, від якої мав доньку та сина Костянтина.
За легендою старі Добровольські довгий час не мали дітей. Коли народився довгоочікуваний син, його назвали Олександром на честь святого благовірного князя Олександра Невського (свято-12 вересня). Франц Добровольський перевіз стару дерев’яну церкву з Охромієвич і поставив її у центрі Сядрина. Церква була освячена в ім’я Святої Трійці. З тих пір встановлено храмові свята на Трійцю та Олександра Невського. Пізніше біля церкви поховали Франца та Єлизавету Добровольських. На початку 30-х років ХХ ст. церкву було закрито, а в 1936-1938 рр. розібрано. З того матеріалу побудували приміщення початкової школи. Останнім настоятелем храму був отець Донавкт. Після закриття церкви він проводив обряди на пустирях, у будинках прихожан, за що і переслідувався владою. Після початку німецько-радянської війни його доля невідома.
З середини ХІХ ст. у Сосницькому повіті різко зростає кількість єврейського населення. У 1882 р. у Сядрині проживала 1, у Самотугах – 2, у Тільному - 1 єврейські родини. Ще 2 родини мешкали на хуторі Шурша. Загальна їх чисельність становила 31 особу. Найбагатшими з них були самотузькі євреї Мордух Емштейн та Моїсей Матусевич, які утримували шинки, мали власну землю та будинки. У Шурші знаходився постоялий двір, власником якого був Залман Маленький. Сядринські євреї нерухомості не мали, проживали у найнятому будинку, займаючись різними промислами.
Наприкінці ХІХ ст. кількість місцевого населення становила:
1892/1897 рр.
№ поселення дворів чоловіків/ жінок (на 1892 р.)
всього жителів
1. хутір Калинів 5/5 17 19 36/39
2. х. Нова Роща 1 6 6 12
3. дєрєвня Самотуги 90/99 287 284 571/636
4. д. Сядрино 72/90 289 282 571/595
5. д. Тільне 106/115 441 429 870/716
6. х. Шурша 4/4 15 15 30/28
На хуторі Шурша бiля Тільного оселилася родина дворянина Миколи Гарнієра (Гарньє) – французського революціонера-емігранта. Певний час він працював землеміром у Добровольського, потім вів селянське господарство. Одружений був з місцевою селянкою Феклою Артемівною Бабич. Родина мала багато дітей. нащадки Гарнієра і досі живуть у цих краях. Син Олександр (1892-1921) у подальшому служив на Балтійському флоті, приймав активну у участь у Жовтневій революції 1917 р. Під час громадянської війни служив у Червоній Армії комісаром, командиром полку. Наприкінці 1921 р. обіймав посаду начальника Сосницької повітової міліції. Загинув у селі Бреч 31 грудня 1921 р. у бою з повстанським загоном отамана Рака. Похований у місті Корюківка.
У 1901 р. повітовим земством у Сядрині нарешті було відкрито початкову школу неподалік сільського кладовища на краю поселення. До того часу найближча школа була у Савинках (з 1881 р.). Ділянка землі для школи площею 1 десятина була подарована Добровольським, якого й обрали попечителем навчального закладу. Приміщення побудували з цегли та вкрили залізом. Опалювалась школа голандськими пічками.
Під час неврожаю 1907 р. Сосницьке земство закуповувало за межами повіту житнє борошно та зерно і продавало через своїх уповноважених селянам по зручних для останніх цінах. Хліб переважно виписувався через станції Низківка, Корюківка, Сновськ. У Самотугах А. Добровольський продав 1 вагон, сільська громада – 3 вагони. У Сядриному О. Добровольський - 10 вагонів зерна та борошна.
Місцева торгівля перебувала у руках євреїв. Так, у 1907 р. у Сядриному згадуються 2 крамниці. У першій торгувала мануфактурою та бакалеєю Хая-Соня Єгудіна, у другій - бакалеєю Ганя Єгудіна. Компаньйони Гірша Перченко і Бенціон Левицький торгували лісом.
У 1913 р. було телефонізовано лінії Сосниця-Сядрин, Сядрин-Холми. Наступного року планувалося встановити лінії Корюківка-Сядрин, Сядрин-Охромійовичі, але свої корективи внесла І світова війна. Того ж 1913 р. вже існувала початкова школа у Тільному. ЇЇ попечителем був Августин Добровольський. У 1902 р. на кошти земства (200 рублів) була відкрита бібліотека-читальня у Сядрині, якою постійно до революції 1917 р. опікувалася Олена Ксаверіївна Добровольська. Першим бібліотекарем був селянин, що мав початкову освіту - Вакула Іванович Коровник. На рік він отримував платні 60 рублів. На 1910 р. фонд бібліотеки нараховував 782 томи на суму 258 руб. 92 коп. Постійними читачами було 103 жителі. Ще до революції у село приходить кооперація. У 1916 р. у Сядрині вже існував прокатний пункт сільгоспінвентаря. Що ж він міг запропонувати господарям-землеробам? Це сортувалки Ребера та "Змійка”, 2 віялки "Фенікс”, куколевідбірник Маро, сівалка конюшинна, плуги Сухені, Бржесинського, Донських, розпашник ручний, культиватор, борони "Зиг-Заг”, Ауреса, Ласке, сівалка, молотарка з приводом.
В революційний 1917 р. у Сядрині організовано українське культурне товариство "Просвіта”.Такі організації проіснували в наших селах до початку 20-х років. Тоді ж селяни почали громити панські маєтки. Добровольські, за переказами, втекли до Києва, а далі їх слід загубився. У Сядрино було організовано сільську раду. Навесні 1918 р. за ініціативи О. Гарнієра з колишніх фронтовиків організовано червоногвардійський загін, що потім став частиною Революційного полку ім. Леніна. На початку окупації краю німецькими військами у Сядрино сталася збройна сутичка, під час якої вбито німецького солдата. За це німці арештували чимало селян і спалили 70 дворів. Восени 1921 р. активізується повстанський рух, зокрема в центральній частині Сосницького повіту діяв анархістський загін отамана Рака. В зв’язку з цим в ряді волостей, т. ч. і Холменській оголошувався військовий стан.
Після остаточного встановлення радянської влади знову організовується сільська рада. Крім Сядрина до неї було включено дєрєвні Самотуги і Тільне, хутори Кобильну, Козилів, Нову Рощу. Функціонували 3 початкові школи. У 1919 р. під час санітарного огляду Сядринської школи було виявлено , що дах протікає, грубки мали тріщини. Фарбовану підлогу мили 5-6 разів на місяць. Парт для учнів, багато з яких потребували ремонту, не вистачало. Водою школа забезпечувалася з власного колодязя. Був також власний город. При школі були бібліотека, квартира для вчителя, сарай, погріб. Останній медичний огляд проводився ще у 1914 р. холминським фельдшером. Поширеними були інфекційні захворювання, зокрема, короста, на яку перехворіли всі учні. Влітку того року сільський вчитель одержував 1620 рублів на місяць. У квітні 1920 р. у всіх 4-х класах цієї школи 4 вчителі навчали 138 учнів, в т. ч. 26 дівчаток. По класах учні розподілялися таким чином: 1-й - 50 чол., 2-й – 40 чол., 3-й – 26 чол., 4-й – 22 чол. У наступному навчальному році тут працювали 3 вчительки – сестри Бесарабови Антоніна і Маріанна Дмитрівни та Мироненко Мотря Данилівна. Перша з 1920 р. завідувала сільською біліотекою. В Самотугах викладав Валюшкевич Георгій Іванович, а в Тільному – Виноградська Лідія Олександрівна. Навчали вони, відповідно, 32 та 80 учнів. На січень 1923 р. кількість учнів значно скоротилася. У Сядрино 2 вчителі навчали 83 учнів, у Тільному 1 вчитель – 52 учнів. Обоє шкіл були чотирикласні, причому сядринська перейшла на українську мову. Навчання в обох школах розпочалося з середини жовтня, що було характерним ще в дореволюційні часи. Відомості про самотузьку початкову школу, на жаль, відсутні. Навчальні заклади на селі на початку 20-х років частково забезпечував Наркомат (міністерство) народної освіти, частково сама громада. У 1925 р. комсомольським осередком у Сядриному організовано драмгурток. Його організаторами і активними учасниками стали Іван Косенчук, Григорій Подя, Семен та Іван Носаченки, Марія Носаченко та Марія Єременко. Через деякий час Мариною Олійник організовано самодіяльний хор. За квитки селяни Сядрина та навколишніх сіл розраховувалися продуктами.
У 1924 р. Сядрино (167 дворів, 964 жителі) вже мало статус села. На Сядринському винокуренному заводі №36 у листопаді 1921 р. налічувалося 7 робітників. Організовано радгосп-сад площею 10 десятин. Працювало там 18 робітників та службовців. Сільську бідноту об’єднали 3 комітети незаможних селян. Разом у Сядриному, Тільному та Самотугах на 1924 р. членами комнезамів були 116 господарів зі 377 десятинами землі. Всього на Сядрино та хутір Кобильну припадало 1057 десятин, а на решту населених пунктів сільради – 2380 десятин. У Сядриному та Самотугах працювало по ковалю, причому останній працював цілорічно.
З 1923 р. Сядринська сільська рада увійшла до новоствореного Холминського району, який у 1930 р. приєднано до Корюківського. У 1934 р. Сядринську сільраду очолював робітник-комуніст Гуценко Олександр Михайлович. У січні 1935 р. у селах сільради працювали початкові школи. Найближча семирічка була у Савинках, а середню освіту можна було здобути лише в Корюківці. У Сядрині вчителями працювали Іван Моложон та Іван Завада. І-й закінчив педкурси, а ІІ-й – робітфак. Окремо згадується завідуючий школою Кравченко. Його попередник Москальський (1912 р. н.) був знятий з роботи за слабке керівництво. Тоді ж (у 1933 р.) критикувася за незадовільне ставлення до роботи і завідувач Самотузької школи Анопрієнко (1911 р. н.). Обидва були вихідці з бідняцьких селянських родин, закінчили семирічку та короткотермінові педагогічні курси, мали педстаж, відповідно, 4 і 3 роки. Таку ж освіту мав і новопризначений керівник школи у Тільному І. Ткаченко, який мав лише рік стажу. На 1935 р. у Самотугах викладали О. С. Швець, Д. П. Прокопенко, у Тільному – Г. Д. Мина та П. В. Котляревський. Майже ні в кого не було середньої спеціальної освіти. У Лебідді, що тоді належало до Сядринської сільраді, також була початкова школа, де викладав 1 вчитель. Того ж 1935 р. сядринська школа була перетворена у семирічку. Тут працювало 8 вчителів та навчалося 153 учні. Крім того було відкрито вечірню школу трудової молоді. У передвоєнний час (1940 р.) кількість учнів зросла до 172-х, школа мала обладнані кабінети та бібліотеку. Тоді у Сядрино вищу освіту мали 4 чол., середню – 9 чол., семирічну – 28 чол. У сільському клубі проводилися виступи самодіяльного театру, хору, колгоспні збори. Там же розміщувалася і бібліотека. У 30-х роках організовувалися пересувні виставки наукової та художньої літератури, доставка книг читачам додому та на роботу.
Під час колективізації по сільраді організовано сільгоспартілі – у подальшому колгоспи: "Комінтерн”, "Червоний маяк”, ім. Сталіна (Тільне). У хлібозаготівлі 1932 р. вони мали недоїмку у 60 центнерів зерна. Тоді ж 39 одноосібницьких господарств мали недоїмку у 26 центнерів. Під час колективізації багато сімейств піддавалися репресіям, зокрема, виселеннню. Наприкінці 1934 р. по сільраді працювали 4 колгоспи: ім. Петровського (голова – Турас), ім. Сталіна (голова – Тополь), ім. Ворошилова (голова – Карпенко), "Нове життя” (голова – Стецько). Було колективізовано 93,4% селянських дворів та 92,3% землі.
В часи голодомору за офіційними даними померло: Сядрино – 2 чол. (в т. ч. утриманець Третяк)., Самотуги – 3 чол. ( у т. ч. Кравченко Петро Юхимович, Шишков Іван Васильович), Тільне – 1 чол.: Кабриль Яків Іванович – 40 р., Будище – 1 чол.
Досить значним підприємством був Сядринський пенькозавод, що переробляв коноплі. Восени 1934 р. його колектив налічував 75 чол., в т. ч. 39 жінок. Очолював завод Тимофій Семенович Корюка з корюківських робітників. Основна маса робітників та службовців працювала з вересня-жовтня того ж року. Заводські старожили працювали з 1931-1932 рр., отже, імовірно, з того часу пенькозавод почав свою роботу.
Торгівлею займалося Сядринське споживче товариство - голова (з січня 1935 р.) комсомолець Тройна Микола Микитович, рахівник (з 1927 р.) Олійник Степан Парфенович. На початку 30-х років у Сядриному було відкрито відділення Корюківської ощадкаси. Керував ним колгоспник Ісаєнко Никифор Микитович.
На початку німецько-радянської війни 1941-1945 рр. поблизу Сядрина закладено партизанську базу. У Сядрино виникла підпільна група з 8 осіб. Це Г. Д. Шемет, П. І. Яременко, П. Г. Іванченко, М. П. Шемет, П. М. Олійник, Л. С. Олійник, М. Г. Гордієнко, В. М. Коровник. Під час окупації з’являється син пана Добровольського, який служив начальником поліції у Сосниці. Особливо нещадним він був до самотужців, бо ті колись найбільше громили батьків маєток. 24 грудня 1941 р. село Самотуги було спалено, 25 жителів розстріляли. У 1943 р. у Сядриному перебував угорський підрозділ. 19 вересня 1943 р. насеселені пункти сільради було звільнено частинами 55-ї стрілецької дивізії генерал-майора Заіюльєва. При звільненні загинули молдший лейтенант Теревков і 12 солдат, яких поховали у братській могилі у центрі села. У повоєнний час село Самотуги були визнані партизанським.
У повоєнний час відновили роботу об’єднаний колгосп на 7 бригад, пенькозавод (250 працівників), торфорозробка. Сядринський колгосп ім . Петровського, яким керував Ткаченко , у 50-х рр. змінив назву на ім. Димитрова. Працювали семирічна школа, клуб, кіноустановка, бібліотека, яка відновила роботу з 1950 р. Як і до війни вона знаходилася у клубі. Бібліотекою завідували: Федір Дмитрович Тунік (1962-1969), Тамара Федорівна Клюй (1974-1980), Тетяна Антонівна Радченко, Галина Василівна Бригинець, Тетяна Олександрівна Корх. До 1950 р. у школі було добудовано додаткове приміщенннння, що дало змогу проводити навчання у одну зміну. У Тільному та Самотугах продовжували свою роботу колгоспи, відповідно, ім. Сталіна та ім. Ворошилова. У цих селах і далі залишалися двокомплектні початкові школи. У довоєнний і повоєнний час директором Сядринської школи працювала Віра Іванівна Євмененко. Серед вчителів у 1948 р. згадуються математики К. Л. Коровник, Меланія Григорівна Осипенко, історик Марія Семенівна Терещенко. Після 1958 р. школу реорганізовано у восьмирічну. У 1970 - 1985 рр. колектив очолив заслужений педагог, колишній фронтовик Федір Іванович Сушко.
№ Навчальні роки Кількість учнів Кількість вчителів
1. 1943-1944 250 10
2. 1944-1945 248 10
3. 1945-1946 236 12
4. 1946-1947 217 10
5. 1947-1948 232 11
6. 1949-1950 248 10
7. 1950-1951 265 11
8. 1951-1952 213 10
9. 1952-1953 204 10
10. 1953-1954 165 9
11. 1954-1955 138 10
12. 1955-1956 122 10
На 1970 р. у Сядрино налічувалося 263 двори, 739 жителів. Тут знаходилася центральна садиба колгоспу ім. Дімітрова, до якого у 1967 р. було долучено тільненський та самотузький колгоспи. Колгосп мав 3079 га земель, в т. ч. 1954 га ріллі. Господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових, технічних культур та м'ясо-молочному тваринництві. У 1953 р. на базі пенькозаводу створено льонозавод у новозбудованому приміщенні. На той час його директором був Михайло Герасько. На підприємстві було задіяно 100 робітників. При заводі було також побудовано гуртожитки, їдальню. У 1965 р. колектив очолив Олексій Миколайович Коровник. На той час у восьмирічній школі навчалося 178 учнів, працювало 12 вчителі. Працювали лікарня на 25 ліжок, будинок культури, бібліотека, магазини. У Самотугах працювала початкова школа. Лікарню було створено з сільської амбулаторії (збудована у 1959 р.) у 1961 р., коли відкрили стаціонарне відділення на 6 палат. Також тут функціонували пологове відділення, фізкабінет, лабораторія, стоматологічний кабінет. Завідуючим було призначено фельдшера-акушера Михайла Степановича Осипенка. Клубна установа підпорядковувалася заводу, оскільки була ним збудована у 1960 р. Завклубом тоді став Михайло Олексійович Юрченко, що гарно грав на баяні та вдало організовував різні культурні заходи.
На 1988 р. основними підприємствами на селі були колгосп та льонозавод. І-й мав ще бригади у Самотугах та Будищі, молочнотоварну ферму у Тільному. За доблесну працю 69 колгоспників було нагороджені орденами і медалями , в т. ч. доярка Поповська – орденом Леніна та бригадир Кравченко – орденом Жовтневої революції. Льонозавод з 1978 р. очолював Борис Андрійович Поповський. За його керіництва споруджено нове більш потужне приміщення заводу з 4-ма турбінами та 4-ма куделями . Турбіни переробляли довге, а куделі – коротше волокно. Будуються двоповерховий будинок, нова вулиця, яку назвали новозаводською. Заселяли її переважно молоді сімї. Колектив підприємства зріс до 200 чол. Завод почав працювати у 3 зміни.У 1981 р. з приходом нового директора - Михайла Миколайовича Домащенка розширюється виробництво, зводяться нові будинки, новий двоповерховий дитячий садок на 70 місць (1990 р.) - , 16-ти квартирний двоповерховий будинок. У 1988 р. у Сядрино проживало 839 чол. Діяли дитячий садок (завідуюча – О. А. Стецько, 9 працівників)), комплексно-приймальний пункт (будинок побуту), сільське споживче товариство, відділення зв’язку, АТС, восьмирічна школа, дільнична лікарня, аптека, клуб на 210 місць, бібліотека (9200 одиниць зібрання), ощадна каса. Активно велося житлове будівництво. Діяли клуби у Тільному і Самотугах. У 1993 р. у Сядрино було збудовано нову двоповерхову школу, яка набула статусу середньої. Її директором на той час була Наталія Борисівна Лиса
Колгосп реорганізовано у КСП, у 1995 р. його розпайовують між колгоспниками. З 2000 р. на базі КСП ім. Димитрова було утворено ПСП "Праця”. У часи реорганізації його послідовно очолювали В. Мухін, В. Левченко, В. Клюй. До квітня 2006 р. господарством керував Олександр Миколайович Савченко – колишній вчитель місцевої школи. Того ж року він був обраний сільським головою. "Працею” почав керувати В. М. Клюй. На 2012 р. у господарстві залишилося 20 працівників. У Самотугах було організовано ПСП "Убідь”. У 2013 р. у село прийшов потужний інвестор. З останніх самостійних сільгосппідприємств району організовано ТОВ "Урожай” з центром у Сядрином
Важко переживає 90-ті роки і льонозавод, який стає банкрутом. Його приватизує СТОВ "Олстас-льон” , на керівну посаду призначається Микола Федорович Прохоренко (1998-2006 рр.). На 2002 р. СТОВ орендувало 500 гектарів землі у Корюківському (переважно Козилівська та Забарівська сільради) і Сосницькому районах. Того року сільгосппідприємства району посіяли 340 га льону. Колектив заводу налічував ще 130 осіб. Підприємство утримувало пожежну машину. Сировиною забезпечувалося, крім власної, ще з Семенівського, Коропського , Щорського, Городнянського районів та чернігівських фірм "Нафтопостач” і "Продлайн”. Готова продукція експортувалася до Росії та Китаю. Після смерті Прохоренка директором заводу призначають Людмилу Олександрівну Лашко. Через високу собівартість продукції та світову кризу 2008 р. виробництво льоноволокна згортається. Натомість згодом на базі льонозаводу з’явилося деревообробне підприємство ТОВ "Біомас”, де крім місцевих, задіяні робітники з Корюківки та Холмів.
На початку 90-х років виникають фермерські господарства Миколи Івановича Дубіка – "Зоря” (зернові та деревообробка) та Миколи Івановича Шаха – "Маяк”. Останнє спеціалізувалося на тваринництві, вирощуванні зернових, картоплі та овочів.
Лікарню у 2001 р. реорганізовано в лікарську амбулаторію. Керує нею лікар Кулик Ігор Зіновійович. Крім нього ще працювало 5 медпрацівників середньої ланки, в т. ч. 1 фельдшер. На 2004 р. амбулаторія обслуговувала населення 10 сіл, переважно Сядринської та Рибинської сільрад. Постійно зменшується кількість учнів. У Сядринській ЗОШ І-ІІІ ступенів у 2014-15 навчальному році нараховувалося 85 учнів. 1 вересня 2016 р. за шкільну лаву сіло 80 дітлахів. У школі для учнів початких класів є група продовженого дня. Для порівняння, у 2006-2007 н. р. тут навчалося 143 дитини. На посаді директора працює з 2009 р. Оксана Борисівна Савченко. Вихованням дошкільнят займаються у дитячому садочку "Барвінок”.
Будинок культури, де перебуває і бібліотека, у 90-х роках переходить у підпорядкування Корюківського районного відділу культури. Бібліотекарем сядринської сільської бібліотеки працює з 1994 р. Тетяна Дмитрівна Біла. До початку 90-х років працювала бібліотека у Самотугах. Існувала вона завдяки невтомній роботі Федора Туніка і припинила роботу невдовзі після його виходу на пенсію.
Лише у 1997 р. у Cядриному була зареєстрована православна громада. До 2003 р. тут змінилося 7 священників. Того року громаді передано колишнє шкільне приміщення, для якого колись було розібрано церкву. Священником був направлений отець Віталій Романенко. Храм Святої Трійці відреставровано, поставлено дзвіницю. Також на території сільради у 2001 р. було зареєстровано громаду християн-євангелістів. Спочатку виїзні богослужіння проводив у будинку культури пресвітер з Корюківки Федір Степанович Нодь. Пізніше громада євангелістів придбала будинок. У 2007 р. київським керівництвом поставлені пресвітер та диякон – місцеві жителі Петро Володимирович Макаренко та Олександр Миколайович Кабрель.
З осені 2015 р. сядринським сільським головою є Кравченко Олена Василівна.
назва населеного пункту кількість зареєстрованого населення
2001 р. 2009 р. 2015 р.
Сядрине 835 чол. 786 чол 752 чол.
Будище 2 1 1
Самотуги 115 79 59
Тільне 146 113 84
всього 1098 979 896
Уродженцем с. Тільне є Алєкс Ліссітса (Олексій Лисиця) (1974 р. н.) – керівник Індустріальної молочної компанії України. У Самотугах народився і виріс Данило Микитович Білий (1897-1973) – Герой Радянського Союзу. Закінчив початкову школу, з 1912 р. наймитував у поміщиків Добровольського та Смирнова, працював на Корюківському цукровому заводі. З 1916 р. служив в армії, учасник І-ї світової війни, молодший унтер-офіцер. З весни 1918 р. Д. Білий приймав участь у громадянській війні – у загоні О. Гарнієра, далі – командиром ескадрону у І-ї Українській радянськії дивізії. У 1920 р. навчався на піхотних курсах у Москві. У 1926 р. закінчив вищі курси "Выстрел”, у 1934 р. курси удосконалення командного складу. З липня 1931 р. перебував на посаді командира учбового танкового батальйону. З квітня 1939 р. – командир батальйону Орловського бронетанкового училища. До 1941 р. керував Горьковським танковим училищем. В роки війни полковник Білий воював на Центральному, Сталінградському, Воронізькому, ІІ-му Прибалтійському фронтах, командував 84-ю танковою бригадою, 59-ю механізованою бригадою (8-ю гвардійською мехбригадою), воював під Москвою, Сталінградом. Указом від 25 жовтня 1943 р. за форсування Дніпра в районі Золотоноші на Черкащині та утриманні плацдарму на його правому березі гвардії полковник Білий удостоєний звання Героя Радянського Союзу. З червня 1944 р. генерал-майор Білий – заступник командира ІІІ-го гвардійського Сталінградського мехкорпусу. Пройшов з корпусом Білорусь, Прибалтику, Польщу, Німеччину. Після війни у 1951 р. закінчив Вищі академічні курси при Академії Генерального штабу. У 1955 р. перебував у запасі. Помер 1 жовтня 1973 р. у Москві, похований на Головинському кладовищі.
На території Сядрина виявлено поселення епохи бронзи (2 тис. р. до н. е.) та часів Київської Русі (в т. ч. і кургани) (11-13 ст.). Біля села Будище – давньоруське городище.
2016 р.
Науменко Андрій Миколайович – науковий співробітник Корюківського історичного музею.
15300, Чернігівська обл., м. Корюківка, вул. Кошового, 109. Тел.: 066-1716443
Команда сайту "Корюківка Наше Місто" висловлює щиру вдячність Науменку Андрію Миколайовичу – науковому співробітнику Корюківського історичного музею, автору дослідження про історію рідного краю за наданий матеріал.
Література та джерела:
1. Історія с. Сядрине за довідниками, енциклопедіями, свідченнями очевидців та старожилів. / Рукопис завідуючої Сядринської бібліотеки Білої Тетяни Дмитрівни.
2. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 роки. – К., 2006, - 495 с.
3. Кривошея В. Українське козацтво в національній памяті. Чернігівський полк. – Т. 2. – К., 2012. – 508 с.
4. Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. – К., 1926. – 191 с.
5. Василенко Н. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка. – Чернигов, 1908. – 196 с.
6. Модзалевский В. Малороссийский родословник. – Т. 4. – К., 1914. – 824, 26 с.
7. Ревізія Чернігівського полку 1732 року./ упор. І. Ситий, С. Горобець. – Чернігів, 2014. – 720 с.
8. Опис Новгород-Сіверського намісництва./за ред П. Федоренка. – К., 1931. – 592 с.
9. Списки населенных мест Российской империи. Черниговская губерния. 1859 г. – вып. 48. – СПб, 1866.- 230 с.
10. Календарь Черниговской губернии на 1893 г. – Чернигов, 1892. – 356 с.
11. Русов А. Описание Черниговской губернии. – Чернигов, 1899. – Т. 2. – 327 с.
12. Список селений и городов Черниговской губернии по уездам и волостям. 1917 г. – Чернигов, 1919. – 72 с.
13. Список населенных мест Черниговской губернии на 1924 г. – Чернигов, 1924. – 156 с.
14. Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область./за ред. П. Тронька. – К.,1972. – 778 с.
15. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник./за ред. А. Кудрицького. – К., 1990.- 1008 с.
16. Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941-1944). Анотований покажчик/за ред. В. Солдатенка. – К., 2012.- 362 с.
17. Фонди Корюківського історичного музею.
18. Державний архів Чернігівської області. – Ф. 128. – оп. 1. – Спр. 776.
19. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. - Спр. 7922.
20. ДАЧО. – Ф. 144. – Оп. 1. – Спр. 298.
21. ДАЧО. – Ф. 144. – Оп. 1. – Спр. 649.
22. ДАЧО. – Ф. 154. – Оп. 1. – Спр. 12.
23. ДАЧО. – Ф. 1040. – Оп. 1. – Спр. 9. – 86 Арк.
24. ДАЧО. – Ф. 127. – Оп. 12. – Спр. 1439. – 519 арк.
25. ДАЧО. - Ф. 145. – Оп. 3. – Спр. 978. – 500 арк.
26. ДАЧО. – Ф. 145. – Оп. 2. – Спр. 198.
27. ДАЧО. – Ф. 145. – Оп. 2. – Спр. 791.
28. ДАЧО. – Ф. Р.-942. – Оп. 1. – Спр. 82.
29. ДАЧО. – Ф. Р.-593. – Оп. 1. – Спр. 177.
30. ДАЧО. – Ф. Р.-596. – Оп. 1. - Спр. 314.
30. ДАЧО. – Ф. Р.-942. – Оп. 1. – Спр. 5168.
31. ДАЧО. – Ф. Р.-942. – Оп. 1. – Спр. 6387.
32. ДАЧО. – Ф. П.-259. – Оп. 1. – Спр. 289. – 123 арк.
33. ДАЧО. – Ф. П.-259. – Оп. 1. – Спр. 408.
