. І житло будував, і сади зростив!
У центрі міста по вулиці Бульварній – і під вікнами їхньої квартири у двоповерховому будинку (такими колись розпочиналась сучасна забудова Корюківки), у палісаднику зеленіють помідори, червоніють порічки, в’ються гарбузи та гойдають барвистими голівками квіти. Видно, що живуть тут люди, не байдужі до землі та краси…
І ще у дворі їхнього будинку рясніють плодами яблуні, що садив колись Костянтин Андрійович з добрими сусідами. Давно то було, багато хвиль часу пролинуло рікою життя з тих пір, чимало хороших справ завершено. Родом із Сумщини, пам’ятає чоловік своє сільське дитинство, школярство, коли у війну почув на вулицях чужу мову і зрозумів її, бо вже вчив, та відчув разом із рідними і земляками гніт ворожої окупації…
Після львівського інституту прибув молодий інженер Гончаров 1950 року на роботу до Корюківської фабрики технічних паперів. І головним конструктором показав себе, чимало чого доводилося винаходити для виробництва, і серед кращих раціоналізаторів впроваджував свої технічні ідеї у колективне діло.
І потім праці було – непочатий край! Силами техніки і працівників великого підприємства вивершували все найпотрібніше – Будинок культури, житло, дитсадок, очисні споруди… І шпалерний цех зводили, Костянтин Андрійович як заступник директора з капітального будівництва у відрядженнях багато часу проводив, здалеку будівельні конструкції відправляв, каже, завалили тоді ними усю територію. А коли змонтували – усе стало на свої місця! Доходило до курйозних випадків, як дехто телефонував йому на місце відрядження і просив, аби більше не відправляв тих вагонів, бо вже складувати їхні вантажі ніде… Надбав ветеран праці 55 років трудового стажу. І живуть нині з дружиною Євдокією Іларіонівною у теж старенькому вже фабричному будинку, до якого 1951 року як заселилися після одруження, так і провели тут свої кращі часи.
І не тісно було у двокімнатній квартирі усім! – дивується жвава і привітна краща половина Костянтина Андрійовича. І син та донька зі своїми сім’ями тут мешкали, і вміщалися якось. Сергій на фабриці продовжує трудову династію, Світлана з сім’єю аж у Канаді тепер живе. Мама їхня теж на фабриці п’ять років працювала, коли наш район "розформували”. До цього трудилася зоотехніком у райсільгоспуправлінні, а коли відновили самостійність Корюківщини, то довгі роки працювала економістом районного органу статистики.
І тепер у свої 90 років Євдокія Іларіонівна вправляється у домашніх та сімейних справах. Донедавна віддалений окраїнний город доглядали, тепер Сергій он огірки та кабачки звідти привозить. Батько колись на мотоциклі їздив, нині з паличкою ходить. Згадує, як сад і біля заміського будинку посадив, правда, спалили лиходії ту дачу…
У їхньому будинку вони – найповажнішого віку, сусіди порівняно молоді. Живуть скромно і жити ще хочеться, дружно говорить про це подружжя. І хочеться таким хорошим людям побажати, аби здоровилося їм на довгі роки!
