Перелюб: від давнини до сьогодення - 18 Березня 2019

Перелюб – село Корюківського району Чернігівської області, центр сільської ради, до якої належить мале село Баляси. Перші люди в цих краях селилися ще в добу бронзи (ІІ тисячоліття до нашої ери). На території села було знайдено знаряддя праці того часу.

У 1610 р. весь край був окупований польськими військами, а у 1618 р. ввійшов до складу Речі Посполитої під назвою Чернігівське князівство (з 1635 р. – Чернігівське воєводство). Завойовані землі переважно роздавали у володіння польській та українській шляхті. Імовірно, під час польської навали Перелюб було знищено, як це сталося з більшістю чернігівських поселень. У 1635 р. у Перелюбі було укладено граничний акт, що розмежовував володіння магнатів – українців Киселів та поляків Фащів по річках Ількучі та Перелюбці. Швидше за все, Перелюб був тоді новим поселенням (слободою), оскільки не згадується у подимному тарифі 1638 р. У володіннях Адама Киселя селяни платили натуральну ренту зерном і птицею, возили дрова, відробляли триденну кінну панщину.

З початком Визвольної війни проти польського панування (1648-1657 рр.) населення багатьох сіл нашого краю покозачилося. Селяни з маєтків Киселів також брали участь у повстанні. Частина перелюбців стала козаками. За новим адміністративним устроєм Перелюб і навколишні землі увійшли до Киселівської сотні Чернігівського полку. У складі цієї сотні перелюбські козаки належали до Верхолісського куреня. У середині 17 ст. на перелюбських землях з’являються нові поселення: сільце Прибинка, слобода Білошицька, у 18 ст. – слобода Троїцька (Шишківка), Рудня, Святець (Шейдівка), Баляси.

З часів Б. Хмельницького і до 1709 р. Перелюб з сусідніми поселеннями належав на ранг (на час виконання обов’язків) українським гетьманам. Також на гетьманський палац належало 12 озер з рибними ловлями. Гетьман І. Мазепа 3 озера передав Кам’янському Успенському монастирю. 22 січня 1709 р. новий гетьман І. Скоропадський віддав Перелюб з сільцями Єліним, Прибинкою, слободою Білошицькою та 9 озер Чернігівському Троїцькому Іллінському монастирю. Незабаром монастир на перелюбських землях поселив слободу Рябцевську. У 1713 р. у Перелюбі було 29 дворів грунтових селян та 33 двори селян-городників. У 1726 р. – відповідно, 57 і 10 дворів. На 1730 р. загальна кількість дворів зменшилася до 60. У 1732 р. монастирські піддані проживали у 42 дворах. Ченці збудували у Перелюбі приїжджий двір та шинок.

Посполиті Перелюба Кость Борисенко, Сергій Дуденко разом з війтом Савою Романовичем у 1718 р. їздили до Чернігова присягати царевичу Петру Петровичу. Решта – 22 посполитих присягали вдома. Через їхню неписьменність розписався менський священик Ісидор Кузьмович.

Окрему категорію населення становили козаки та стрільці. У 1732 р. у Перелюбі було 2 двори козаків та 13 дворів стрільців. Перелюбські козаки скаржилися до Генеральної військової канцелярії на архімандрита монастиря за привернення їх у підданство. Стрільці, що походили з посполитих, мали козацькі права. В Перелюбі їх було багато ще в 17 ст. Перші стрільці тут згадуються за гетьманування Д. Многогрішного (1669-1672). З самого початку свого хазяйнування монастир перевів багатьох стрільців у своїх підданих. Головний обов’язок стрільців – заготівля дичини для полковника, гетьмана, а згодом ще й на царський двір. З 10 полків Гетьманщини стрільці проживали лише у трьох, в т. ч. і у Чернігівському. Стрільці не підлягали місцевій адміністрації, хоча та мало звертали на це уваги. Стрільці мали власні грунти, власних отаманів. Зокрема, у 1733 р. перелюбським стрілецьким отаманом було обрано Михайла Слюсаренка. Йому ще підлягали стрільці з Прибинки та Хоромного.

У пущах водилося багато дичини – полювали стрільці переважно на лосів, козуль, зайців, дроф, куріпок, тетеруків, гусей і т. ін. Полювання проводили часто з собаками, іноді використовували сітки, тенета. Полювали найчастіше холодної пори, щоб не псувалося м'ясо.

Крім своїх звичайних стрільці виконували ще й загальні козацькі повинності. За універсалом гетьмана І. Скоропадського вони мали щороку сплачувати від коня і вола по золотому, також 10 лисиць і медову данину. Кількість стрільців могла зростати за рахунок прийняття нових осіб. Так, 18 червня 1729 р. перелюбські жителі Євсєй і Михайло Поповичі просили прийняти їх у стрільці: "хотять преклонитися и всяку купно з нами (стрільцями) стрелецкую должность нести”. Щоправда, такі випадки траплялися зрідка.

Досить заможним був козацький рід Самотуг. Олексій Самотуга згадується у 1732 р. як «козак грунтовий» села Перелюб. Ще 1709 р. він отримав універсал гетьмана І. Скоропадського про затвердження прав власності на млини, грунти і сіножаті. Самотузі ще належала слобода на річці Ревні. Цю слободу разом з млином він продав гетьманському братові Василю Скоропадському. У 1736 р. Самотуга продав інший млин з городом генеральному судді І. Бороздні. На той час цей козак вже був поважного віку і в походи не ходив. Його син Павло знав грамоту. Спільно з батьком володів сіножатями та двома млинами на річках Турець та Перелюбка. У 1732 р. згадується як козак "нищій і весма убогій”. У 1740 р. Павло Самотуга судився із вдовою Бороздни Марфою, що захопила його двір з грунтами у Перелюбі. На той час у ньому було 79 років. У господарстві працювало двоє наймитів. Оскільки Павло Самотуга помер бездітним, то у 1747 р. Генеральний військовий суд передав його грунти і млин Троїцькому Іллінському монастиреві у володіння.

За гетьманів у 17 ст. перелюбські селяни лише сплачували стацію (натуральний податок на утримання війська – продовольство і фураж). За І. Мазепи сплачували осенщину (частину від врожаю) по 30 копійок на рік за кожного коня і вола, мед – від власників бортних дерев. Городники платили по 10 копійок на рік. Те саме збиралося і на монастир. Через розорення перелюбців з 1724 р. з них кілька років не збирали грошової та хлібної ренти (оброку). Також не надходили збори і до державної скарбниці. З повинностей тоді залишилися панщина та медова данина на монастир. З Перелюба і сусідніх поселень у 1726 р. збиралося 23 пуди меду-сирцю.

Певно ще у 17 ст. у Перелюбі будується дерев’яна Микольська церква. У 1732 р. згадуються священик Пилип Леонтієв (Левоненко), дяк Іван Андрійович, паламар Герасим Міщенко. Пізніше тут відправляли службу священики Іван (зг. 1733 р.), Федір Іванович Левоненко (зг. 1740 р.), Бобровський (зг. 1782 р.). Великим авторитетом серед мирян користувався священик Іов Нарочницький (зг. 1758 р.). У суперечках місцевих жителів з монастирем він завжди виступав на боці своїх прихожан.

За Рум’янцевським описом Малоросії у 1767 р. у Перелюбі нараховувалося 77 дворів та 10 бездвірних хат посполитих. Всього за селом було закріплено 237 четвертей і 4 четверики (403 га) ріллі. Монастирю належало 56 четвертей і 4 четверики (96 га) ріллі низької якості, де висівалися жито і гречка. У Перелюбі та на хуторі Баляси працювали монастирські шинки. Згадується млин на Слоті (окраїна села), що мав 3 кола: 2 борошняних і сукновальне.

За версту від Перелюба був монастирський хутір Святець із заїжджим будинком. Там же було 2 комори, клуня, 4 сараї та винокурня. Тут утримувалися 6 коней, 10 волів, бугай, 13 корів, 19 телят, 3 бички, 23 вівці, 19 кіз, 20 свиней. У пущі налічувалося 22 бортних дерева. Біля Слоту був сінокіс на 80 возів сіна. За 2 версти від Перелюба працювала Слотова гута. 1767 р. вона дала прибутку у 94 руб. 32 коп.

Повинності селян на користь монастиря в середині 18 ст. полягали у сплаті ренти (оброку) та панщині. Щорічно перелюбська громада сплачувала по 30 рублів, але у 1767 р. лише 16 рублів. Для відроблення панщини (2-3 дні на тиждень) залучалося по 1 людині з 3-х дворів. Для порівняння: у І-й половині ХІХ ст. панщина на Україні становила від 3 до 6 днів, причому в ряді маєтків до робіт залучали все працездатне населення, інколи дітей та підлітків. Крім того селяни платили державні податки. Спочатку це був натуральний податок на утримання війська – порції та рації, а потім грошовий – "квартальные деньги” по 1руб. 2 коп. з господарства.

У господарствах селян утримувалося 77 волів, 182 коней, 259 корів, 187 телят, 57 овець, 7 кіз, 102 свині. Розглянемо господарство 65-річного Гната Бурдея, що жив у першому дворі. Тут було 2 хати, 4 комори, 2 стайні, 2 сараї, 2 клуні. У першій хаті мешкав сам господар з дружиною Феодосією, сином Савою, невісткою Єфросинією, онуками Сидором, Василем, Пелагеєю, Євдокією. Разом з ними проживав наймит Борис з дружиною та трьома малолітніми доньками. У другій хаті жив племінник Гната Роман Бурдей з дружиною Анастасією та дітьми Тимофієм, Агафією, Мариною та незаміжньою сестрою Мартою. Гнат Бурдей мав 5 четвертей ріллі (8, 5 га), сіножать на 20 возів сіна. У лісі йому належало 40 бортних дерев, але 37 з них стояли порожні. Утримував 7 коней, корову, 2 телят, 2 вівці, 2 свиней. Роману Бурдею належало 3 коней, віл, 2 корови, 2 телят, 4 овець, свиня.

Що ж являв собою Перелюб у 18 ст.? Село лежало на лівому березі Слоту на рівному піщаному місці. Через нього проходила дорога місцевого значення. Річечка Перелюбка поділяла село на 2 частини. Воду селяни, переважно, брали з колодязів, оскільки річкової води не вистачало. З усіх боків село оточувала пуща. У 1781 р. згадуються дерев’яна церква, дерев’яний монастирський заїжджий будинок на 4 кімнати. У селі проживало 2 священики, причетник, попович. Монастирські селяни мешкали у 92 дворах (120 хат) та 1-й бездвірній хаті. Ще у одній бездвірній хаті мешкала родина монастирського підсусідка. Всі будівлі були вкриті не соломою, а тесом.

Двічі на рік (на весняного та на зимового Миколу) відбувалося 2 невеликі ярмарки, на які приїздили мешканці навколишніх сіл. Іноді приїздили російські купці з "красним” дрібним крамом, рибою, сіллю. Продавали тут ще монастирське "горячее вино”. Оскільки за браком орних земель власного зерна перелюбцям не вистачало, то його закуповували у містечку Семенівці. Прибуток отримували від продажу діжок, решіт, коліс, саней, возів. Також вирощували на продаж коноплі. Деякі селяни отримували прибуток від бортництва. Продукцію частково збували приїжджим росіянам-розкольникам, а частково самі відвозили у Сосницю, Семенівку, Короп, Понорницю, Орлівку.

На хуторі Баляси і далі працював монастирський шинок. Там же на Слоту знаходилася гребля з двома млинами на 3 кола, один з яких ще використовувався як сукновальня. Хуторські посполиті (селяни) мешкали у 4-х дворах (4 хати) і 2-х бездвірних хатах.

У 1786 р. на землях колишньої Гетьманщини було проведено секуляризацію монастирів. Троїцький монастир було закрито. Монастирських селян переведено у розряд «економічних» і прирівняно до державних селян. З 1797 р. утворювалися волості державних селян, як складові частини повітів. Так було утворено Перелюбську волость, яка проіснувала до 1923 р. Крім Перелюба, сюди увійшли слобода Білошицька, дєрєвні Прибинка, Шишківка, Рудня, хутори Святець (Шейдівка) та Баляси. Волостю керував волосний старшина, що обирався на 3 роки, спираючись на волосне правління. На місцях сільськими громадами керували сільські старости, що обиралися на 3 роки. У своїй діяльності староста спирався на писаря, збирача податків, соцьких та десяцьких. При потребі збирався сільський схід.

На 1801 р. Перелюб вже належав до Новгород-Сіверського повіту Малоросійської губернії. Разом з хутором Баляси тут нараховувалося 380 ревізьких душ держаних селян. Пізніше Перелюб з округою знову було включено до Сосницького повіту Чернігівської губернії. На початку 1810 р. у селі налічувалося 809 чол. За становою приналежністю це, в основному, були державні селяни. До духовенства належало 26 осіб, до селян-кріпаків – 7 осіб. Ще троє – родина відставного солдата або дворянина.

Населення Сосницького повіту взяло активну участь у франко-російській війні 1812-1814 рр. зокрема, вступило до земського ополчення. Серед ополченців було 38 перелюбців. Згадуються Пилип Бурдей, Григорій Борисенко, Сава Малашич, Євдоким Халімон та інші. Переважно це були молоді чоловіки віком 20-30 років. Наймолодшими у списку були 17-річні Макар Зборщик, Сергій Ігнатенко та Павло Пердана.

Перелюбська церква була двокомплектною, тобто мала двох священиків. У 1804 р. священиком-намісником був 29-річний Іоанн Нарочницький. У 1806 р. церква згоріла. Замість неї у 1826 р. споруджено муровану Олександро-Невську церкву. Вже у 1885 р. вона була добудована. Кошти у сумі 1020 руб. тоді виділив купець Бардаков з Прибині. Кількість прихожан зросла з 2700 чол. у 1770 р. до 4735 чол. У 1860 р. крім перелюбців тоді до церковного приходу належали жителі інших поселень волості.

Рівень освіченості був надзвичайно низьким. У 1837 р. на всю Перелюбську волость (5484 душ) грамотою володіло всього 15 осіб або 0,27%. У 1842 р. вийшов закон, за яким для державних селян мали відкриватися початкові школи для кожної сільської громади. Але через обмежений розмір асигнувань згодом було вирішено відкрити по одній школі на волость. Напевно, така школа з’явилася і в Перелюбі. Термін навчання був розрахований на 3 роки. За давніми традиціями тут навчали читання, письма, арифметики та основ православного віровчення. Навчальні посібники переважно були релігійної тематики. Вчителі (наставники), як правило, не мали спеціальної педагогічної освіти. Це були дяки, відставні солдати і т. ін. Випускники таких початкових шкіл ставали писарями, службовцями сільських та волосних правлінь.

З ХІХ ст. у Перелюбі проживали євреї. Чернігівський архієпископ Філарет Гумілевський у своїй праці наводить такий цікавий випадок. За часів управління малоросійськими губерніями князем Рєпніним (1816-1834) один перелюбець позичив у єврея 6 рублів, обіцяючи віддати борг конопляним прядивом. До осені єврей оцінив борг у 25 рублів, оскільки прядиво тоді здорожчало. Через 5 років сума борг у зросла до 400 рублів і кредитор змусив селянина продати все своє майно.

Незадовго до Селянської реформи, у Перелюбі налічувалося 168 дворів і 1473 мешканці. Остаточну свободу державні селяни отримали у 1866 р., але на кращих умовах, ніж кріпаки, зокрема, їм повністю залишили земельні наділи. У 1860 р. перелюбській громаді (653 ревізькі душі) належало1898 десятин земель, в т. ч. 898 десятин низької якості. Формально власником землі була громада (община). Громаді належав і водяний млин. 60 десятин землі та 15 кріпацьких душ належало дворянину – сину штабс-капітана Миколі Миколайовичу Григоровичу. До 1865 р. Григорович продав свої землі іншому власнику. Кількість землі на той рік у громади не змінилася. Місцевому священику Василю Ганжі належало 2 десятини. Власником 78 десятин був купець 2-ї гільдії єврей Мордух Іткин. Останній певно і купив дворянську землю.

У 1872 р. кількість населення Перелюба збільшилася до 2000 чол. Обов’язки волосного старшини виконував М. Бордак. Писарем при ньому був А. Бардаков. У 218 дворах мешкало 1776 казенних селян. Щодо інших станів, то ще проживали 23 особи духовного стану, 167 відставних, безстроково-відпускних солдатів та солдатських дітей, 9 осіб купецтва, 15 міщан, 10 колишніх кріпаків. Дворян у Перелюбі не було. Міщани та купці за національністю були євреями. Всього ж у Перелюбській волості налічувалося 40 євреїв. Селяни, в основному, займалися землеробством та, частково, ремеслом – бондарством. Про це свідчить і те, що кількість лісів значно зменшилася. Ріллею, сінокосами, та лісом громада була забезпечена, але власних лук не мала. У господарствах утримувалося 295 коней, 707 голів ВРХ, з них чимало волів, 710 овець, 677 свиней та 81 коза.

У 1885 р. у селі згадується винокурний завод, що належав купцю Мойсею Іткину, сину вищезгаданого Мордуха. Будівлі та інвентар оцінювалися у 8850 рублів. Як сировину завод використовував патоку, переробляючи її до 130 пудів щодоби. На підприємстві працювали 2 майстри, 2 службовці, 11 робітників. Продукція вироблялася за допомогою апарата Пісторіуса, а в якості двигуна служив кінь. Працював завод сезонно – 4 місяці на рік. На Слоту сільська громада, як і раніше, утримувала млин.

До 1882 р. значно зросла єврейська громада Перелюба і налічувала 59 осіб. З 13 родин 9 були вихідцями з Могилівської губернії, решта – з Чернігівської губернії, в т. ч. 2 – з Сосниці. Найбагатшою і найбільшою з них була родина 47-річних Мойсея та Хани Іткіних, що належали до сосницького купецтва ІІ-ї гільдії. Їм належала нерухомість у Перелюбі ще від 1863 р. В будинку також проживали 5 їхніх дітей, невістка та 6 онуків. Торгівлею займалися Малостовкер Абрам, Хазанов Мойсей-Шльома, Шур Хацкель-Берка. Маркович Меєр і Новицький Іосель працювали у шинку. З ремесла жили красильник Угодніков Іцка, кравчиня Хана – дружина Іоселя Мінца, різник Урлікер Давид. Віленським Шльома завідував господарством, Улянський Нохим працював прикажчиком у Іткіних. Крім Іткіних всі єврейські родини винаймали житло.

У 1873 або у 1874 р. у Перелюбі було відкрито міністерську (державну) двокласну школу. До 20-х років ХХ ст. освіта була не обов’язкова. Все залежало від волі батьків, наявності вільних місць у школі і т. ін. Початкове навчання, в основному, було безкоштовним. Навчання у двокласних школах тривало 5 років і крім початкової діти могли здобути з деякі знання і з неповної середньої освіти. У двох старших класах вивчали початки історії, географії, природознавства та церковний спів. До школи приймалися діти з 7, 8 і до 12 років.

Навчання у сільських школах часто розпочиналося у жовтні і закінчувалося наприкінці квітня чи на початку травня. Пояснюється це тим, що діти активно залучалися батьками до роботи вдома. Деякі учні до школи приходили майже взимку. Навчальний тиждень тривав 6 днів. Щодня учні мали по 4-5 уроків. У двокласних школах у одній кімнаті навчалися учні 1-3 року навчання, у другій – 4-5 року.

Школа знаходилася у громадському будинку. Для її утримання держава щорічно виділяла 200 рублів, земство – 385 рублів, громада – 400 рублів. Згодом фінансове навантаження зростало для державних інстанцій і зменшувалося для громади. Навчальний заклад мав власні сад та город площею в одну десятину. У 1894 р. тут навчалося 114 дітей, з них лише 18 дівчаток. Повний курс того року скінчило лише 4 хлопчики. Більшість батьків дівчат до школи не пускали, оскільки вважали, що жінці грамота не потрібно. Значна частина учнів ходила до школи від одного до трьох років.

Традиційно у двокласних школах працювало 2 вчителів та священик, що навчав Закону Божого та співу. Вчителі отримували по 300, а священик – 150 руб. щорічно. Для порівняння: шкільний інспектор у чині статського радника (аналог полковника), який контролював 2 чи 3 повіти, отримував щорічно 2000 рублів. У 1878 р. у Перелюбі вчителювали син священика Михайло Миткевич та Степан Топольський. З 1877 р. законовчителем був отець Іван Вікторович Феодосієв. У 1894 р. у школі працювали Іван Федорович Курдюмов, що склав іспит на звання сільського вчителя, випускник Чернігівської духовної семінарії Олександр Нєжинцов та отець Іван Федосієв. У 1901 р. у школі працювало подружжя Рєзнікових завідуючий Олексій Михайлович та вчителька Надія Дементіївна, що у 1890 р. скінчила Одеський інститут благородних дівиць. Отця Івана змінив отець Павло Андрієвський. При ньому в школі діяв хор. Кількість учнів також була 114 чол., але дівчат на всю школу було лише троє. В подальшому дружина, сини та донька Андрієвського вчителювали на Перелюбщині. Згодом дружина з наймолодшим сином Павлом переїхали до м. Сталіно (нинішній Донецьк). Рядовий Павло Андрієвський загинув у боях під Сталінградом.

На 1892 р. у Перелюбі проживало 2280 жителів у 377 дворах, а у 1897 р. – 2524 жителі у 401 дворі. Оскільки хутір Баляси часто у списках не згадується, то він подавався разом з Перелюбом. Ще на початку ХХ ст. існували млин Андрія Васильовича Храпка, кузня Григорія Пархоменка.

До початку І Світової війни у селі Сосницьким повітовим земством було відкрито ветеринарно-фельдшерський пункт, який обслуговував не лише волость, а й села сусідніх волостей. На його утримання на 1914 р. було заплановано 230 рублів, а на 1917 р. – 410 рублів.

Завдяки земству було створено Перелюбське споживче товариство. Земством також планувалося будівництво телефонної лінії Охромієвичі-Перелюб-Погорільці. Діяли безкоштовна бібліотека-читальня (з 26 жовтня 1899 р.), фельдшерський пункт. Для контролю і підтримки навчальних, лікувальних та інших закладів, обирався попечитель, як правило, із заможних місцевих жителів. Першим попечителем бібліотеки став священик Павло Андрієвський, а першим бібліотекарем – Надія Трохимівна Зубенко. У 1913 р. попечителем бібліотеки був Максим Семенович Халіман, фельдшерським пунктом опікувався І. Є. Гончаров.

Земський фельдшер отримував 400 рублів на рік та додатково 3 надбавки по 50 рублів щорічно. З 1914 р. його платня зросла до 600 рублів. Платня акушерки зростала до 360 рублів. Перелюбський медпункт підпорядковувався Охроміївській лікарській дільниці. У Охромієвичах жителі Перелюбської волості могли стаціонарно пролікуватися. Поширеними хворобами тоді були дифтерит, черевний тиф, грип, запалення легенів, дизентерія, сифіліс. Народжуваність у цій місцевості на 1902 р. становила 46 осіб на 1000 чол., смертність –

У двокласній школі на 1910 р. працювало вже 4 вчителі. Крім вищезгаданого подружжя Резнікових викладали Яків Силич Андрієвський та В. Петрушин. Закон Божий замість Андрієвського, що помер у 1906 р., вже викладав новий священик Олександр Судаков. Сосницька земська комісія з народної освіти відзначила той факт, що у Перелюбі та ряді інших сіл повіту багатьом бажаючим дітям відмовляють у прийомі до школи через відсутність вільних місць. У той же час багато дорослих хотіли навчитися грамоті. Було вирішено, щоб вчителі займалися з дорослими у школах у вечірній час. За це вони мали отримувати від земства доплату. 1908 р. було збудовано приміщення земської початкової школи. Шкільна територія займала площу у 150 квадратних саженів (0,07 га). Таким чином у селі вже працювали 2 школи.

Досить активно розвивалася торгівля. На 1907 р. працювали 5 бакалійних крамниць. 4 з них належали євреям-міщанам Іткину Янкелю Абрамовичу, Іткиній Песі Моісеївні, Кербель Рохлі Абрамівні, Сазановій Симі Нохимівні. Ще однєю володів селянин Скоробагатий Федір Климович. Крамниці були невеликі з річним товарообігом від 1000 до 2000 рублів. Крім продовольчих товарів тут ще продавали мило, сірники і т. ін.

Під час столипінської аграрної реформи (1906-1911 рр.) місцеві селяни чинили всілякі перешкоди тим, хто хотів виділитися з общини. До реформи в імперії, в основному, верховним власником землі був не окремий селянський двір, а вся селянська община. Ті селяни, хто виходив з общини отримували свою землю єдиним масивом («відрубом») і могли осаджувати там хутори. Земля переходила у їхню повну власність. Також селяни могли брати кредит у банку для купівлі землі. Нові хутори ще називали столипінські.

На 1917 р. населення Перелюба налічувало 3069 осіб у 444 дворах, сягнувши свого апогею. Надалі кількість населення буде лише зменшуватися. У Балясах налічувалося 40 дворів, проте невідома кількість мешканців. У двокласній школі навчалося 204 дітей, у земській – 52 дитини.

Звістку про зречення Миколи ІІ перелюбці зустріли спокійно та радісно. Серед селян було багато прихильників республіки. 3 12 березня 1917 р. у перелюбській церкві припинили молитися за імператорську родину. На той час священиком був Іван Тичинін (Тичина) – брат відомого українського поета Павла Григоровича Тичини. 16 травня 1917 р. у будинку міністерської школи місцевою інтелігенцією було показано виставу "Наталка-Полтавка”. Прийшло чимало глядачів. Отримані кошти у сумі 100 рублів було вирішено передати на військові потреби та на Український фонд.

У вересні того року у селі утворено "Просвіту”, до якої записалося 40 осіб. Врожай того року був низький, через що ціна хліба підскочила до 11 рублів за пуд. Але і за цю ціну мало хто продавав. У той же час державна ціна коливалася від 2,5 р. до 3-х р. Перелюбська харчова рада ніяк не могла вирішити хлібне питання.

У другій половині 1917 р. почастішали випадки дезертирства. Зокрема, у вересні з розташування 162-го піхотного запасного полку втекли солдати – жителі Перелюбської волості Кирило Іваненко, Григорій Сердюк. Родинам дезертирів припиняли видавати продовольчий пайок.

У січні 1918 р. на Перелюбщині було встановлено радянську владу, а вже у березні сюди прийшли німецькі війська. У другій половині грудня 1918 р. ця територія була зайнята частинами Першої Української радянської дивізії. У 1918 р. почалася чергова епідемія холери. Але найстрашнішою хворобою стала «іспанка» (іспанський грип), від якої щоденно в селах помирало по кілька людей. Лікарні і медпункти за браком ліків майже ніякої допомоги надати не могли. Селяни лікувалися самі, переважно часником.

1918 р. для Сосницького повіту також видався неврожайним. Спочатку настала холодна весна, а потім посуха. Люди в пошуках хліба йшли у південні повіти Чернігівщини та на Полтавщину. Зерно та борошно продавали за картками в обмеженій кількості.

З грудня 1918 р. в Перелюбі остаточно встановилася радянська владу, було створено Перелюбську сільську раду. У 1920 р. створено комітет незаможних селян. Через 2 роки він об’єднував 38 родин. Громада мала школу, бібліотеку, 9 млинів, 4 кузні, 2 крупорушки, пожежний сарай. Питною водою населення забезпечувалося з 35 колодязів. Землю розподілили на 2000 душ. Ще 700 десятин землі взагалі не використовувалися. Перелюбські селяни активно переселялися на новостворені хутори Стопилку і Новоселівку.

В часи громадянської війни на Перелюбщині діяли невеликі повстанські анархістські загони, зокрема, Голуба. Як і більшість повстанських загонів, місцеві повстанці поєднували політичні мотиви з кримінальними. До 1923 р. повстанський рух було остаточно ліквідовано. Хоча частину повстанців було амністовано, проте на початку 30-х років їх було вилучено та арештовано.

Значним культурним осередком залишалася сільська школа. Від 1919 р. залишається один навчальний заклад – єдина трудова школа І-го ступеня. У липня 1919 р. згадується вчитель Петро Кирилович Виликов (Замков). За місяць роботи вчителі отримували 1620 рублів. Через інфляцію ці гроші мало чого були варті. На кінець року фунт хліба коштував 25-40 рублів, фунт картоплі 10-13 рублів, яйця – 180-200 руб. десяток, олія – 160-280 руб., масло – 350-400 руб. за фунт. На січень 1920 р. зарплата вчителів зросла вдвічі – до 3200 р., техпрацівниця отримувала 800 рублів.

У жовтні 1920 р. у всіх 5 класах 7 вчителів навчали 192-х учнів, в т. ч. 36 дівчат. По класах вони розподілялися таким чином: І-й клас – 81 учень, ІІ-й – 33, ІІІ – 44, 4-й – 16, 5-й – 15. Більшість дітей і тоді повний курс школи не закінчували. У 1921-22 навчальному році у школі викладали 5 вчителів: Зеленецька Євлампія Федорівна, Андрієвські Ольга Олександрівна, Олександра Павлівна та Феодосій Павлович (1897 р. н.), Мороз Марія Діонисіївна. Ще один вчитель, напевно викладач гімнастики (фізкультури) Олійник Федір Омелянович того року зі школи вибув. Андрієвські Борис Павлович (1901 р. н.) та Юлія Павлівна працювали у Шишківці. Вже наступного навчального року перелюбська школа згадується як семирічка, проте кількість вчителів не збільшилася. Різко зменшилася кількість учнів – до 108. Дівчаток до школи ходило всього вісім. Мовою навчання була українська. Як правило, в той час школи на селі частково утримувалися Наркоматом (міністерством) народної просвіти, а частково самими громадами.

Із запровадженням нового адміністративного устрою у 1923 р. Перелюбську волость було ліквідовано. Перелюб увійшов до Охроміївського району Сновського округу. Через зміни у районуванні село згодом належало до Холменського, Корюківського (у 1930-х роках), знову Холменського районів. На 1924 р. кількість населення зменшилася до 2601 чол. (490 дворів). Частина перелюбців переселилася у нові поселення. У селі вже була телефонна установка. Перелюб залишався торговим центром округи. На рік відбувалося 4 ярмарки, щотижня – 4 базари. До Перелюбської сільради належав хутір Бардаки (так у списках) – 10 дворів (63 жителі).

Під час колективізації було створено 4 колгоспи: ім. Будьонного, «Шлях до правди», «Селянська праця», «Голос Леніна». На початку 1935 р. згадуються їхні голови, відповідно, Макаренко Д. (1893 р. н.), Третяк Т. К. (1904 р. н.), Мехеєнко М., Сірий (1910 р. н.). Останній був комсомольцем, Мехеєнко – кандидатом у члени партії, решта – позапартійні. Корюківською МТС перелюбські колгоспи не обслуговувалися.

Разом із колективізацією проводилося розкуркулення заможних селян під яке потрапляли і середняки, що не хотіли вступати до колгоспів. Комуністична верхівка села частину відібраного привласнювала собі. Як доповідав начальник Корюківського районного ДПУ (Державного політичного управління) Грановський, секретар Перелюбської парторганізації Рябчук забрав собі валізу під час розкуркулення селянина Василя Льозного. Також Рябчук забирав собі безоплатно з кооперації продукти. Голова сільради Чубенко у 1931 р. брав хабарі з селян, як грошима так і натурою, за дозвіл різати свиней. Отриманим він ділився з Рябчуком. Дехто з колишніх куркулів все-таки вступив до колгоспів. Так, рахівник колгоспу «Шлях до правди» Третяк Андрій Венедиктович мав до колективізації 15 га землі, молотарку, трьох коней, дві корови, використовував найману робочу силу. Позаштатний рахівник «Селянської праці» Єрмоленко Є. Г. також був раніше заможним господарем. Такі особи перебували на обліку в райвідділі ДПУ.

Безпосередньою причиною голоду 1932-33 рр. стали ненормовані хлібозаготівлі, які неможливо було виконати. За 1932 р. у Перелюбі 31 одноосібне господарство мало недоїмку у 18 цнт зерна. За колгоспами «Селянська праця» та ім. Будьонного недоїмка відповідно, склала 100 та 30 цнт зерна. Від голоду померло, за офіційними даними, 8 чоловік, хоча насправді цифра значно більша. Голодували люди і в 1934 р.

Як доповідали І-му секретарю Чернігівського обкому партії керівники Корюківського району, у Перелюбі на грунті голоду й опухання покінчила з собою 17-річна дівчина (вскочила у колодязь). Вся її родина була опухла від голоду. У ніч на 2 березня того ж року згоріла клуня колгоспу «Селянська праця». Там було знайдено обгорілий труп 15-річного Михайла Борисенко. Глухонімий, дефективний хлопець був родом з Лупасова, жебракував. У клуні варив собі їсти і ненароком сталася пожежа. Коли з Корюківки прибув слідчий, то з’ясував, що жителька Перелюба Меланія Мацюк перед його приїздом почала об’їдати труп, хоча її двічі відганяли. Потім слідчий допитав її і встановив: «Громадянка Мацюк Мелашка, вдова, член колгоспу, в колгоспі не працює, має двох дітей і не має засобів до існування. Сама опухла, має вигляд ненормальної людини, розмовляє нормально». Після цього слідчий запропонував головам сільради та колгоспу надати родині допомогу.

У 1933 р. школу очолював колишній робітник Г. Ступа (1897 р. н.). Спеціальної освіти він не мав, а лише закінчив радянську партійну школу ІІ-го ступеня. Наступного року колектив очолив вчитель з 34-річним стажем Юхим Коробко. Педосвіти він також не мав, а свого часу склав спеціальний іспит на звання народного вчителя. Згадуються на початку 1935 р., крім директора, 8 вчителів, в т. ч. 3 жінки: Муха Іван, Дикан Н., Бойко Юхим, Макаренко М., Ігнатенко, Мара М., Помаз В., Кракова Н. Вищу освіту мав лише Дикан. Решта закінчили педтехнікум або й взагалі, кількамісячні педкурси.

У 1934 р. Перелюбську сільраду очолив позапартійний колгоспник Смальоха Сергій Лукич. При ньому споживчим товариством керував Наринський Мойсей Вульфович. Працювали ощадна каса (Плісецька Параскева Львівна), земельна дільниця (Макаренко).

У 30 –х роках відбуваються масові репресії. 16 жовтня 1930 р. було арештовано місцевого священика Якова Васильовича Галкіна, 1871 р. н., уродженця смт Короп. За постановою особливої наради при Колегії Державного політичного управління УРСР його вислано на 3 роки до Північного краю. Того ж року колишній торговець Григорій Іванович Гончаров (1884 р. н.) був засуджений судовою трійкою до 5 років концтабору. Попередньо він вже арештовувався у 1921 р. за співробітництво з гетьманцями у 1918 р. Тоді його засудили до вищої міри покарання, але в зв’язку з амністією замінили вирок на 5 років концтабору. До вищої міри покарання у 1937 були засуджені уродженці Перелюба (жителі Рибинська) колгоспники Іваненко Володимир Мойсейович, Іващенко Захарій Юрійович. Не уникнув лихої долі і Борис Андрієвський. Вперше його заарештували у серпні 1933 р., коли працював рахівником у Чернігові. За півроку справу було припинено. Вдруге Андрієвського арештовують у Корюківці восени 1937 р. Постановою трійки при УНКВС по Чернігівські області за проведення контрреволюційної діяльності його засудили до 10 років ув’язнення.

Під час німецько-радянської війни у вересні 1941 р. у селі було сформовано партизанський загін ім. Чапаєва, на чолі з директором школи Олександром Балабаєм. До загону вступило 80 перелюбців. Згодом загін влився до Чернігівського обласного партизанського з’єднання. Всього у боях загинуло 17 перелюбських партизанів. У повоєнний час Перелюб було визнано селом партизанської слави. У 1965 р. на братській могилі партизанів було споруджено надгробок. За офіційними даними про наслідки тимчасової окупації, що були опубліковані у 60-х рр. ХХ ст. у Перелюбі було спалено 110 дворів, знищено 65 мирних жителів. Ще 58 чоловік було вивезено до Німеччини на примусові роботи. На фронті загинуло 146, за іншими даними 154 чол.

Наприкінці 1966 р. після відновлення Корюківського району Перелюб увійшов до його складу. У 1970 р. у селі проживало 1279 чоловік. Працювали цегельний завод, лісництво Холминського лісгоспу, відділення Корюківського маслозаводу. Колгосп «Зоря» мав 3662 га землі, в т. ч. 2635 га ріллі. Господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових та технічних культур і м'ясо-молочному тваринництві.

У Перелюбській середній школі навчався 361 учень, працювало 19 вчителів. Тривалий час її очолював колишній фронтовик Шеметун Василь Назарович. Старший сержант Шеметун був нагороджений двома медалями «За відвагу», медалями «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда» та іншими. Також у селі діяли сільське споживче товариство, ощадна каса, Будинок культури на 300 місць, бібліотека, дільнична лікарня на 25 ліжок. 80 жителів села за вагомі досягнення в роботі були нагороджені орденами та медалями.

З діючих закладів та підприємств на 2008 р. залишилися сільська рада, Перелюбське лісництво Холминського лісгоспу, ПП «Руно Полісся», аптека, лікарська амбулаторія, ветеринарна дільниця, відділення зв’язку, споживче товариство, будинок культури, бібліотека, магазини, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

Постійно скорочується кількість учнів у школі: 122 у 2006-2007 навчальному році, 68 у 2013-2014 н. р. Тут здобувають середню освіту діти з сусідніх Прибині, Білошицької Слободи. Сюди також підвозять дітей з Шишківки, де у 2015 р. закрито школу, через що у 2016-2017 н. р. учнівський колектив у Перелюбі зріс до 86 учнів. Більше 20 років шкільний колектив очолював Лобода Анатолій Іванович.

Припинили роботу аптека та сільгосппідприємство. Перелюбські землі обробляються інвесторами. Було відновлено діяльність перелюбської церкви. Амбулаторія поки що не має власного лікаря. Довгий час Божу службу відправляв о. Олександр Коваленко. Останні кілька років службу проводить священик з Білошицької Слободи.

З початком процесу децентралізації планувалося утворення окремої Перелюбської громади. Сільським головою з 2015 р. працює Циклаурі Юрій Муссович. При сільській раді діє комунальне підприємство, утримується пожежна охорона. Працюють 2 магазини, 2 бари.

Науменко Андрій Миколайович – науковий співробітник Корюківського історичного музею.

15300, Чернігівська обл., м. Корюківка, вул. Кошового, 109. Тел.: 066-1716443

Команда сайту "Корюківка Наше Місто" висловлює щиру вдячність Науменку Андрію Миколайовичу – науковому співробітнику Корюківського історичного музею, автору дослідження про історію рідного краю за наданий матеріал.

Телефонний довідник Корюківського району