Зовсім недавно довелося відвідати місто свого дитинства й ранньої юності, яке заховалося у ще й досі розкішних лісах Чернігівщини. Це містечко Корюківка. Для більшості українців ця назва або не скаже зовсім нічого, або ж викличе згадку про якісні шпалери, адже вони продаються практично в кожному будівельному магазині. Та зараз хотілося б дещо сказати зовсім не про промисловість Корюківщини, а про вшанування пам’яті безвинно загиблих під час Другої світової війни мешканців цього міста. На ці роздуми мене навело відвідування місця, на якому ще у 2013 році мали б побудувати Меморіальний комплекс пам’яті жителів населених пунктів, знищених фашистським окупантами.

Так, місце, де мав би вже бути цей меморіальний комплекс, є, стоять інформаційні щити, і навіть є ознаки того, що будівництво колись було розпочате. Але меморіального комплексу як такого й досі немає.

Чому так сталося? Не виділено обіцяних ще за минулих часів коштів? Чи кошти були виділені, але не вся сума? Чи, може, комусь здається, що на сьогодні цей меморіальний комплекс не такий уже й важливий? Мовляв, стільки десятиліть про трагедію ніхто не знав, то додаткових п’ять-десять років нічого вже не змінять?

Масштаби цієї трагедії є винятковими не тільки серед населених пунктів України й СРСР, але і Європи загалом. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 — чехословацьке Лідіце і в 12 — французький Орадур.

Без сумніву, що розповідати населенню тодішнього СРСР про загибель майже 7 000 людей, що стало можливим через бездіяльність партизанів, які у той час, коли гітлерівці спалювали населений пункт і вбивали мирне населення, знаходилися зовсім недалеко й могли б надати допомогу, але так нічого й не зробили, для радянської влади було неприйнятно Бо тоді у багатьох людей виникло б логічне запитання, чому багатотисячний партизанський загін не виступив проти п’ятисот карателів задля захисту мешканців містечка. І відповідь навряд чи змогла б хоч когось задовольнити. Саме через це радянські книги по історії замовчували про цю трагедію. І не було збудовано навіть меморіалу, яким би вшанувалася пам'ять про тисячі загиблих.

Маю сказати, що у 1977 році, ще за часів СРСР, у Корюківці було встановлено меморіальний пам'ятник з граніту, але цей монумент встановили зовсім не для вшанування тисяч пам’яті вбитих короюківчан, а, як каже офіційна назва пам’ятника, він був встановлений «на честь героїчного опору населення німецько-фашистським загарбникам». Тобто про страшну трагедію в цій назві навіть не згадується.

Часи змінилися. Але корюківська трагедія з невідомих причин і надалі залишається невідомою навіть в Україні, хоча в нормальних країнах дні, коли відбувалися такі події, зазвичай стають датами національного вшанування пам’яті загиблих. Але це десь, а не у нас.

Звичайно, хотілося б знати, що зробив і що ще робить Український інститут національної пам’яті для того, щоб донести до мешканців нашої країни інформацію про цю страшну трагедію. І чому досі підручники історії України не розповідають належним чином про страшну історичну подію, яка, до речі, за історичними мірками, сталася не так вже й давно, адже досі ще залишаються живими її нечисленні свідки. Також хочеться знати, чому місцева влада досі не збудувала обіцяний меморіальний комплекс, яким би вшановувалась пам'ять замордованих людей…

Якщо на побудову меморіалу немає обіцяних минулою владою коштів, то, можливо, прийшов час звернутися за допомогою до місцевих бізнесменів? Треба сказати чесно, у Корюківці є дуже заможні люди, які могли б вкласти частку своїх доходів від бізнесу у справу, яка, можливо, не принесе ніякого прибутку, але відновить історичну справедливість.

Мабуть, уже багатьом українцям знайома назва «Бреч», адже це затишний туристично-готельний комплекс, розташований за декілька кілометрів від Корюківки. Більше того, на цій же території розташоване племінне господарство по розведенню коней ганноверської породи і кінно-спортивний комплекс, де постійно проводяться кінні змагання. Дякуючи місцевому бізнесмену, який створив цей комплекс, вклавши в його розбудову величезні кошти, туристична привабливість Корюківщини за останні роки значно виросла, і це дуже добре для економіки району. Але виникає логічне запитання – хіба лише в розваги потрібно вкладати гроші? Невже людина, яка піклується про розвиток туристичної інфраструктури рідного міста, не розуміє, що, вклавши гроші в побудову, точніше, у добудову меморіального комплексу для вшанування пам'яті жертв військового злочину, можна не тільки відновити історичну справедливість, але й підняти ще на один щабель туристичну привабливість рідного міста Корюківки? Але цього разу не через розваги, а через історію.

Не секрет, що історія, навіть трагічна, є досить важливим чинником туристичної галузі. Адже людям завжди цікаво відкривати для себе нові сторінки історії не тільки своєї країни, але й інших держав. Можна згадати польський Люблін. Це місто щорічно відвідують мільйони туристів, і не тільки заради історичних пам’яток, таких як Великий Люблінський замок, Домініканський костел чи Краківська брама. Але також і щоб відвідати концентраційний табір Майданек і вшанувати пам’ять загиблих тут людей, адже Майданек був збережений, як нагадування про страшні злочини фашистського режиму, вчинені за часів Другої світової війни. Біля міста Освенцім, також у Польщі, на території концтабору Аушвіц, у 1947 році на знак пам'яті про жертв був заснований музей, а територія Аушвіца занесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО.  Хіба це не приклад того, що історична пам'ять має зберігати навіть такі страшні сторінки?

Мабуть, корюківській чинній владі й місцевим бізнесменам прийшов час згадати, що не розвагами єдиними живе сучасна людина. Новітня історія України показує, що українці здатні й на співчуття, і на самопожертву заради власної країни, і на безкорисливу допомогу. 

   То, може, нарешті вже прийшов час все ж таки , знайти кошти на добудову меморіального комплексу для вшанування безвинних людей, які загинули від рук фашистів і про яких забули на довгі сімдесят років через бажання СРСР приховати від власного народу і від світової спільноти цей страшний злочин, який став можливим не тільки через безпрецедентну жорстокість гітлерівців, але й через мовчазну згоду на його вчинення тодішнього керівництва країни. 

Це одна із трагічних сторінок нашої країни, яку ані ми, ані наші нащадки не мають права забути, як і не маємо права забувати нинішні трагічні й героїчні події.

                                  Анастасія Михальченко

                                                              Джерело   http://zrada.today/prognozi-i-dumki/neprozorro/ne