КОРЮКІВКА НАШЕ МІСТО
ГоловнаРеєстрація Вхід
Ви увійшли як Гість • Група "Гості"Вітаю Вас, ГістьRSS
-Громадський Інформаційний Сайт - -
Меню сайту
Категорії розділу
Події [402]
Вибори [112]
Громада та влада [678]
Точка зору [221]
Право знати [924]
Свобода слова [37]
Гарячий коментар [5]
Тут я живу [254]
Історія нашого краю [71]
Захисник [26]
Свята [597]
Здоров-Я [523]
Господар і Господарка [51]
Смакота [49]
Поради [135]
Рибалка та полювання [27]
Цікавинки [68]
Всячина [41]
Радіо онлайн
СЛУХАТИ ОНЛАЙН РАДІО
Наше опитування
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту

Корюківська ЗОШ І-ІІІ ст.№1.




Холминський Будинок творчості



Семеновка - наш город!

Статистика
Яндекс.Метрика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Архів записів
 


Головна » 2017 » Грудень » 20 » Корюківщина в 17-18 століттях Частина 4 Соціально – економічний розвиток за Речі Посполитої
08:30
Корюківщина в 17-18 століттях Частина 4 Соціально – економічний розвиток за Речі Посполитої
  Шануй і знай свій рідний край !
                             Корюківщина в  17-18 століттях
                                                                                               Частина 4

 Соціально – економічний розвиток за Речі Посполитої

. Як згадувалося раніше, з 1611 р. по 1648 р. наш край належав Речі Посполитій і поступово тут поширювалися польські порядки. Наявні земельні володіння передавались на ленному праві польській та українській шляхті. Оскільки, майже всі вони були незаселені, пани організовували «слободи». Новопоселенці (слобожани) отримували пільги на 5-10 років на сплату податків та виконання повинностей. 

У 40-х рр. 17 ст. у більшості слобід пільгові роки скінчилися. Якщо південніше Десни поширюється панщина, то північніше селяни переважно сплачували грошовий чинш, «дякли» з урожаю. Панщина ж на півночі Чернігівщини була мало поширена [68].

У деяких маєтностях  Адама Киселя селяни платили данину зерном, возили дрова, також по 3 дні на тиждень відбували панщину. В цілому ж ситуація для селян на Чернігівщині була краща, ніж в інших регіонах України [69]. Але все-одно «лядська» неволя була досить тяжкою. 

Це викликало серію козацько-селянських повстань 30-х рр. 17 ст. Теоретично селяни нашої місцевості теж могли брати у них участь. 

Щодо економіки нашого краю, то вона мала натуральний характер. Фільваркове господарство тут не розвинулось через значну залісненість та малу потужність грунтів. Основні  традиційні заняття – землеробство і скотарство стояли на другому місці після промислів. Основні зернові культури – жито і овес. Власного зерна тут завжди не вистачало і його закуповували у сусідній російській Комарицькій волості [70]. Також лише для домашніх потреб сіяли льон. Грунт обробляли сохами та мотиками, плуг лише тільки починав впроваджуватися. Досить частими були неврожаї. В якості тяглової сили використовували коней та волів. Для власних потреб тримали корів, овець, кіз, свиней. Зокрема, у 1623р. податок збирали яловими коровами [71].

Майже половина населення Домислинської волості займалася бортництвом. Ще з московських часів по берегах численних річок стояли бортні уходи. Північ Домислинщини була основним районом бортництва у Чернігівському повіті. Жителі Охромієвич та Верхолісся були бортниками з діда-прадіда. Бортники не мали робочої худоби, оскільки жили виключно за рахунок основного промислу. На наших землях цей промисел проіснував до кінця 18 ст. Смуга бортних дерев  тяглася по берегах Турії та на північ до р. Слот. Також борті були поширені в басейні Бречі та Бречиці [72].

Досить популярними промислами залишались мисливство та рибальство. У великій кількості ще водилися ведмеді, вовки, лисиці, зайці, куниці, рисі, горностаї [73]. Особливо цінувалися боброві гони. Бобрів та видр ловили за допомогою спецзасобів – так званих, «желез». Можливо, це були залізні капкани. Найбільше цінувалися шкурки бобрів та їх підчеревки [74] .   Бобрівництво теж проіснувало до кінця 18 ст. 

За польських часів поширюється новий промисел – будництво. У наших досить заліснених краях заможні шляхтичі починають влаштовувати буди – невеликі підприємства, де виготовляли дьоготь, деревне вугілля. У ті ж часи фактично зароджується млинарство. Млини ще були рідкістю. Селяни і, навіть, дрібні шляхтичі використовували ручні жорна. Млини зводили по річках, особливо по Убеді. На малих річках будували млини-вешняки, які працювали лише весною. Млини належали переважно шляхті і здавалися в оренду. Орендар за помол брав собі кожну четверту мірку. Піддані селяни мали поправляти греблю, возити хмиз і дерево до млина. Окремі млини мали фолюші та ступи. За допомогою перших валяли овечу шерсть на сукно, ступами товкли просо на пшоно [75].

Соціально-економічний розвиток у період Гетьманщини

З початком Визвольної війни 1648-1654 рр. соціальний розвиток Чернігівщини кардинально змінюється. Край полишають представники польської та, частково, української шляхти. Селяни, що раніше належали панам, отримали волю. На перших порах вони залежали від козацької адміністрації і виконували лише загальнодержавні повинності. В першу чергу – це земельний податок  «чинш», оскільки, селяни права власності на землю не отримали.

З’являються представники нового стану – козацтва. Як згадувалося раніше, покозачилася частина населення Верхолісся, Перелюба,  Холмів, Домишлина. Козацький реєстр не був сталим. Так, за Зборівською (1649 р.) та Білоцерківською (1651 р.) угодами з Польщею він становив, відповідно, 40 тисяч і 20 тисяч козаків. За угодою з Москвою 1654 р. реєстр було збільшено до 60 тисяч чоловік. Реєстрове козацтво було привілейованим станом українського суспільства. За відбування військової служби козаки звільнялися від податків, могли вільно володіти землею, займатися різними промислами, зокрема, винокурінням. На сторожі козацьких прав мала стояти козацька адміністрація. Перехід з селянського стану (поспільства) до козацького (товариства) і навпаки не заборонявся практично до кінця 17 ст. З одного боку були селяни, які хотіли добитися козацьких прав, щоб не працювати на власників. З іншого – знаходилися козаки, яким обридала постійна військова служба. Крім того, з поч. 18 ст. старшина починає силою змушувати козаків записуватися у піддані. Ще з початку  існування козацького реєстру існувала велика група козаків, які не входили до нього. Це були, так звані, нереєстрові козаки. Формально вони козаками не вважалися і, відповідно, не мали козацьких прав. Щоправда, в разі потреби, їх також залучали до військової служби в якості добровольців, створюючи охочекомонні та охочепіхотні полки. Саме таким козаком можна вважати легендарного Омеляна Каруку – засновника Корюківки. 

З самого початку козацтво було поділене на дві полярні категорії – козацьку старшину і рядове козацтво. Старшина у свою чергу поділялась на генеральну, полкову і сотенну. На місцях вся влада зосереджувалась у руках полковників та сотників з відповідною старшиною. За виконання своїх обов’язків вони отримували так звані рангові маєтності. Ще за часів Б. Хмельницького і пізніше полковник за свій уряд отримував 400 селянських дворів, сотник – 30 дворів. Отримавши владу,  старшина  прагнула покращити своє матеріальне становище. Після шляхти та магнатів залишилося чимало вільної землі, яку можна було забрати шляхом «займанщини». Звичайно, приорітет мала козацька старшина. З ІІ-ї пол. 17 ст. формується старшинське землеволодіння: тимчасове і спадкове. До тимчасових належали рангові маєтки, які втрачалися із втратою посади. Також нагороджували за добру службу «до ласки войсковой». Коли в універсалі зазначалося надання у «вечное», «спокойное», «свободное» володіння, то це означало, що маєтність можна передавати у спадок. Однак гетьман міг своєю владою повернути у державну власність, як тимчасові володіння, так і успадковані. Тому старшина прагнула отримати ще й царські грамоти на підтвердження своїх прав [76].

Існувала категорія старшин, які не займали ніяких посад. Це значкові, військові та бунчукові товариші. Вони, відповідно від ступеня підпорядкування, виконували різні доручення і були кандидатами на посади. Указом Катерини ІІ 1785 р. козацька старшина отримала права російського дворянства.

Становище рядового козацтва почало погіршуватися ще в 60-70 рр. 17 ст. Державці  (власники маєтків), отримуючи у власність поселення, де крім селян жили і козаки, силоміць  примушували останніх працювати на себе, а то і взагалі, переписуватись у піддані. Звичайно, козаки скаржилися адміністрації. Гетьманські  універсали постійно захищали права рядових козаків. Зокрема, восени 1691 р. І. Мазепа  універсалом наказував «абы козаков, здавна в тых маетностях мешкаючих, жадною кривдою не дотикали» [77].  Проте державці на це мало зважали. 

Кількість козаків також зменшується через часті  війни, особливо за правління Петра І. Через часті походи козацькі господарства розорювались. Так, у Олександрівці у 1731 р. було «4 можних козаки, 20 убогих, 60 дуже убогих» [78]. У Домишлині у 1734 р. мешкали  2 грунтові козаки, 3 убогі, 13 дуже убогих козаків [79]. У зв’язку зі значним зубожінням козацтва і, відповідно, з неможливістю більшості відбувати військову службу, у 1735 р. була проведена реформа. Внаслідок її козаки поділились на виборних і підпомічників. Виборні козаки, як і раніше, несли службу і користувалися давніми правами. Підпомічники мали лише споряджати останніх у походи, також сплачувати податки. 

У 30-40-х рр. 18 ст. козаки, крім згаданих вище Домишлина та Олександрівки,  проживали ще у Верхоліссі, Наумівці, Перелюбі, Прибині, Савинках, Довгій Греблі. На 1781 р. у чотирьох останніх поселеннях вони вже не фіксуються. Лише в Олександрівці козаки становили переважну більшість населення. Ще у 20-30 рр. 18 ст. козаки с. Перелюб скаржилися до Генеральної військової канцелярії на архімандрита Троїцького монастиря за навернення їх у підданство. Якщо у 1732 р. тут проживали 2 козаки та 5 стрільців, то вже через деякий час про них нічого не відомо [80]. Як висновок: козаки примусово перейшли до стану посполитих.

В середовищі козацтва слід зазначити існування таких соціальних груп як бобровники та стрільці. Завданням бобровників було ловіння видр та бобрів для козацького державного скарбу. Перша згадка про них є в універсалі  гетьмана І. Брюховецького 1668 р. Бобровників було небагато, зокрема по Чернігівському полку їх налічувалось 63 двори. Значна частина проживала на території Киселівської сотні. На 1781 р. у Олександрівці було 13,  а у Верхоліссі – 2 двори бобровників. Бобровники становили окрему громаду на чолі з виборним отаманом, що підлягав безпосередньо гетьману [81].   Полковник і сотники  не мали права втручатися у їхні справи. По селах бобровники складали окремі ватаги на чолі з ватажними отаманами. Так, у 1748 р. згадується ватажний отаман з Олександрівки Дорош Гапоненко. Бобровники мали всі козацькі права. Як і козаки, до 1734 р. мали ходити у походи. За часів Скоропадського починаються утиски з боку старшини, які не припиняються навіть універсалами. Через це бобровники починають кидати свої грунти [82]. У 50-60-х рр. 18 ст. на захист інтересів бобровників  Генеральна військова канцелярія вела слідство, яке в результаті ні до чого не привело. Особливо протидіяв слідчій комісії у 60-х рр. власник Олександрівки  бунчуковий товариш Лисенко. У 80-ті рр. бобровничі грунти потрапили до розряду коронних (державних)  земель [83].

Подібне становище до бобровників займали стрільці, які мали полювати дичину для гетьмана і царя. Вони теж мали власного отамана та перебували під гетьманською протекцією. Крім власних обов’язків несли і загальнокозацькі повинності [84]. 1732 р. згадуються 5 стрільців у с. Перелюбі  та 9 стрільців у д. Прибинці. Їх отаманом у 1733р. був вибраний Михайло Слюсаренко [85]. Як промисловці стрільці мали сплачувати  «промислове». Перелюбські стрільці у 1729 р. платили «врок от коня и вола рабочаго по золотому, да десять лисиц и дань медовую» [86].  Щодо дані медової, то вони, очевидно, утримували борті. Грошовий оклад зі стрільців брався до 1775 р. Утиски стрільцям чинили як державці, так і козацька адміністрація. На 1781 р. стрільці ні в Перелюбі, ні в Прибинці не значаться, отже вони поповнили лави посполитих.

Крім стрільців і бобровників в окрему категорію  козаків було віднесено пушкарів. На час скасування козацької автономії у Киселівській сотні пушкарі мешкали в Олександрівці у трьох дворах [87].

Окрему верству населення становило духовенство, яке у свою чергу поділялось на біле та чорне. До білого належали священники та церковний причт, до чорного – ченці. Вже у ІІ пол. 17 ст. церкви  існували у Холмах та Козилівці, а через 100 років приходських церков було 9. Всі вони були дерев’яні. До церковного причту належали диякон, паламар, дячок. Штати духовенства по кожній церкві були не однакові. Так, у Жуклі – «священник – 1, церковник – 1», в Олександрівці – «священников – 2, дьякон – 1, причетник – 1», у Савинках – «священник – 1» [88]. Комплектувалося біле духовенство не тільки за рахунок власної верстви, а й представниками з інших станів. Значна частина священників отримала освіту у колегіумах, зокрема у Чернігівському, що діяв з 1700р. Жило біле духовенство за рахунок церковних доходів та власного господарства. Деякі священники мали підсусідків, яких могли залучати до виконання певних робіт. Найбільше підсусідків мав вихідець з козацької старшини Андрій Григорович Сібірський – священник домишлинський, а пізніше чернігівський. На теренах Любецької сотні йому належало 9 дворів [89]. Також йому належав хутір Гуринівка Менської сотні з дев’ятьма дворами підсусідків.

Найчисельнішою верствою населення залишались посполиті (селяни). Отримавши в часи Визвольної війни свободу від шляхти, вони поступово потрапляють  у залежність від козацької старшини. Гетьмани роздають  так звані вільні військові села у власність старшині і, частково, монастирям. Посполиті  власницьких поселень мали бути у  «послушенстві» своїх господарів. Посполиті селяни поділялись на кілька категорій: тяглі, льозні та городники. Тяглі селяни мали садибу, грунт, робочу худобу. Льозні  (з польської  lozny – вільний, гультяй) не мали осідлості, переходили з місця на місце,  поки десь нарешті не осідали. Городники ж мали садиби з городами без польової землі та худоби [90]. Дві останні категорії селян у російських документах 17 ст. названо бобилями.

По «надачі» гетьмана державця, отримавши село, мав право на  «послушенство» як тяглих, так і городників [91]. Але чітких рамок цього послушенства не існувало і тому це часто призводило до сваволі з боку власника. Ще на початку існування старшинської власності державця міг вимагати лише допомоги своєму господарству, але не повного підкорення. До кінця 17 ст. основні повинності  залежних селян вже полягали у сплаті  «осенщини» та у виконанні панщини, розмір якої сягав 1-2 дні на тиждень. Осенщина – це частина врожаю відповідно до кількості робочої худоби, яку віддавали натурою, а також, за бажанням власника, грошима. Наприклад, селяни Перелюба, що мали коней, платили по 32 копійки, безкінні – по 10 копійок [92]. Натурою селяни давали державці  певну кількість домашньої живності (від вола до курки), горіхи, лісові ягоди та рослинні фарбники; також нитки, дерев’яний посуд, що вироблялися вдома. До повинностей належали і  «куничні» гроші, які платили державцю за дозвіл одружитися. Інколи могли ще збиратися «пчоляна» і «тютюнна» десятини. Розмір повинностей точно не встановлювався і тому часто залежав від волі власника. Наприклад, розмір грошової осенщини з маєтностей  чернігівського полковника Павла Полуботка за 1720 рік: «от тяглих людей казиловских – 774 золотих (польський злотий тоді дорівнював 20 копійкам), от подсуседков тамошних – 25 золотих, от савинских – 103 золотих и шаг» [93]. 

Про панську сваволю свідчить такий документ, як скарга посполитих с. Домишлин гетьману Скоропадському  на свого державцю військового товариша Василя Полоницького. Полоницький самовільно збільшив панщину, яка ще за часів Мазепи (1701 р.) офіційно була встановлена у розмірі  2-х днів на тиждень. Її  у Домишлині  відробляли не лише чоловіки, а й жінки та діти. Своїх підданих пан обклав великими поборами – «у кого золотих 20, у кого таляров 5, у кого золотих 10». За несплату поборів дружина господаря посадила під арешт дітей та жінок, мучила їх голодом. Самовільно відбирались селянські землі та худоба.   Скарга у 1715 році була передана до Генерального суду. На суді були присутні обидві сторони. Полоницький виправдовував свої дії інвентарем, який нібито отримав від попереднього власника – П. Полуботка. Селяни заявляли,  що  такого свавілля за попередніх державців не було. Врешті-решт суд постановив: всі нові побори знищити і награбоване повернути селянам. Справа  домишлинців – це один з поодиноких випадків того часу, коли державця програв. Але Полоницький і не збирався повертати майно своїм селянам. Більш того,  незабаром знову береться за старе. У зв’язку з цим селяни скаржилися у 1727 році  на  нього імператриці Катерині І та гетьману Д. Апостолу [94].  Все це свідчить про слабкість центральної козацької адміністрації. 

Щоб позбутися панських утисків для посполитих існувало 3 шляхи:

1) записатися у товариство, тобто у козаки;

2) кинути свої землі і переселитися на слободу;

3) кинути свої землі і стати підсусідком.

Перший шлях був найкращий, але надзвичайно важкий, оскільки  доведення козацтва вимагало, як значних коштів, так і багато часу [95]. Більшість селян, які йшли жити на слободу, називались «льозними». Деякі  з них втікали з Білорусі, так звані литовські люди або литвини. Білорусь була частиною Великого князівства Литовського у складі Речі Посполитої. Були втікачі і з російських земель. Але найбільше було українців. Слободи поселялись у такий спосіб. Маючи незаселені землі, державця звертався до гетьмана чи полковника  з проханням «закликати слободу» [96].  Оселятися тут могли, як посполиті, так і козаки. На перших порах слобожани отримували ряд пільг: на  5-10 років звільнялися від усяких повинностей, могли займатися винокурінням і т. ін. Звідси і назва поселень: слободи – вільні поселення. Але така воля рано чи пізно закінчувалась і починалось  «послушенство». На відміну від інших селян, слобожани жили не на власних грунтах, а на панських. І коли закінчувалися пільгові роки, то експлуатація для них була гіршою, ніж для інших. Державця навіть міг таких селян зігнати з землі, забравши все майно [97]. Таким чином, їх становище стало найтяжчим.

Підсусідками ставали у такий спосіб. Селяни, а інколи і козаки, продавали чи кидали свої грунти і поселялись у вільних хатах панів, духовенства, козаків і, зрідка, селян, тобто, за термінологією того часу, «виходили в соседи». За користування помешканням підсусідки платили гроші господарю або відробляли. Вони не вступали з господарями своїх хат ні в які угоди і були спочатку вільні від усяких повинностей, у т. ч. і загальнодержавних. Жили підсусідки за рахунок заробітків. Найвільніше жилося козацьким підсусідкам. Кількість підсусідків постійно збільшувалась. На 1732 р. по всій Гетьманщині зі 190 тисяч козацьких і посполитських дворів у 13 тисячах дворів мешкали підсусідки. В зв’язку з цим князь Шаховський, який очолював Малоросійське правління, що діяло замість гетьмана, увів у 1734 р. для підсусідків податок від 2-х до 3-х копійок на місяць [98].

Щодо нашого краю, то на 1781 р. підсусідки проживали у селах Домишлин, Олександрівка, Наумівка, Охрамієвичі, Перелюб, Верхолісся та на численних хуторах у 45 дворах та 83 бездвірних хатах [99]. 

Посилення утисків з боку власників змушувало селян переселятися з місця на місце у пошуках «доброго пана». Щоб запобігти цьому явищу, гетьманська адміністрація намагається обмежити такі  переходи, особливо за К. Розумовського універсалом 1763 р. Останню крапку поставив  імператорський указ від 3 травня 1783 р. яким було повністю заборонено переходи селян від одного пана до іншого [100].

На той час найбільшими землевласниками у нашій місцевості були Троїцький Іллінський монастир (204 двори, 30 бездвірних хат), бригадир Коробовський (208 дв.), брати Скоропадські (104 дв., 11 б. х.), Полуботки (139 дв., 12 б. х.), Борковський (137 дв.), брати Лисенки (72 дв., 2 б. х.). Менші володіння мали Іван Товстоліс (37 дв., 3 б. х.), Тимофій Сенюта (37 дв., 7 б.х.), брати Іваненки (61 хата), сотник Селіванов (24 дв., 6 б. х.) та брати Полуницькі (21 дв.) [101].

З початком Визвольної війни     формується старшинське,  козацьке, селянське землеволодіння, як правило, шляхом займанщини колишніх шляхетських володінь. Оскільки освоїти великі земельні  масиви одній родині часто було не під силу, то саме на теренах північних полків формуються сябринні союзи. До таких союзів входили переважно родичі.  Кожен союз, у складі якого могли бути і козаки, і селяни,  спільно володів землею,  вирішував питання її купівлі та продажу, різні господарські проблеми. Кожна родина мала свій пай.  Продати його вона могла лише за згодою інших членів сябринного союзу.  Сябри могли спільно протистояти утискам козацької старшини. Поступово і тут поширюється майнова нерівність, позаяк  старшина могла викупити частину паїв і надалі контролювала таку спільноту. Крім того,   також серед родичів були як бідні, так і заможні. Згодом, до кінця 18 ст., сябринні союзи перетворюються на сільські земельні общини [102].

Крім    сябринного  існувало також подвірне землеволодіння, коли орні землі перебували у власності окремих родин. При цьому громада села  спільно володіла  угіддями, тобто пасовищами, сіножатями, лісами. Так, селяни і козаки села  Перелюб, деревні Прибинки та слободи Білошицької  мали у громадській власності ліси та луки. Коли у 90-х рр. 17 ст. старшина Ф. Топольницький поселив слобідку, то слобожани також почали користуватися общинними угіддями. За скаргою перелюбців гетьманська канцелярія розмежувала ці землі: частина залишилась у громади Перелюба, частина у слобожан [103].

Основними одиницями виміру земельних площ за часів польського панування були волока (19-22 га) та морг (0,6-0,7 га). У козацько-гетьманський період єдиної одиниці виміру не існувало. Так, давня волока на наших землях називалась чверткою, бо це була 1/4 частина пляцу (75-88 га). Пляцом називали земельну  площу,  яку надавали  козаку за службу [104]. У 30-х рр. пляц  міг коштувати 50 рублів.  За часів Мазепи чвертка   була одиницею оподаткування. З неї стягувалось 1 руб. 20 коп. Через  розорення козацтва  термін «пляц» у ІІ пол. 17 ст. не використовувався, а лише бралися до уваги його частини [105]. Також була поширена така одиниця виміру як день, що дорівнював 0,54-0,81 га. Стільки поля міг зорати хлібороб, в залежності від реманенту та структури грунту.  У свою чергу, день поділявся на 3 упруги. Така одиниця, зокрема, застосована при описі слободи Бреч 1768 р. Так, посполитий Левко Михальченко мав поля на 2 дні, а Юхим Юденко - на один день [106]. 

Крім того, для виміру земельних площ у ІІ пол. 17-18 ст. застосовувалися українські посівні міри – осьмачка і чвертка (четверик). Вони мали свої  регіональні відмінності. Чернігівська осьмачка і чвертка становили, відповідно, 2,64 га і 0,66 га, а понорницькі, відповідно, 1,65 га і 0,41 га [107]. У 1734 р. була зроблена уніфікація цих одиниць. Осьмачка стала дорівнювати 2,2 га, а четверик – 0,55 га. На практиці ж і далі використовували старі міри.

У 18 ст. поширюються  російські одиниці виміру. Спочатку використовувалися четверть (1,7 га) і четверик (1374 кв. м.). Пізніше вони були замінені на десятину та сажень квадратний. Десятина складалась з 2400 квадратних сажнів і дорівнювала близько 1,1 га, а квадратний сажень – 4, 58 кв. м  [108]. Останні міри проіснували до 20-х рр. 20 ст.

Четверть і четверик як одиниці виміру застосовувались під час Рум’янцевського опису. Зокрема, у д. Каруківці у посполитого Романа Каруки показано «поля пахатного во всех трех зменах на 3 четверти». Тобто площа поля становила 5,1 га. На цьому грунті висівалось «ржи четверть, овса 4 четверика» [109]. 

Сіножаті вимірювались у возах сіна. Так, в 1767 р. у посполитого с. Перелюб Григорія Севериненка показано «сенокосу травы хорошей средственной и худой  на 10 возов» [110]. На той час мірний віз вміщував 5 копиць сіна. З  десятини збирали, в середньому, 2 вози сіна [111].

Протягом усього 17 ст. на півночі Лівобережжя було поширене землеробство на лядах, оскільки  практично весь простір був вкритий суцільними лісами. Лядами називалися місця розчищені від лісу. Ці ділянки кілька років оброблялись, поки не виснажувався грунт. Потім їх кидали і заміняли новими [112]. Через  10-15 років знову розчищали і використовували. Це так звана підсічно-вогнева система, яка на наших землях існувала і у 18 ст.

Грунти переважно були піщані і супіщані, малородючі. Тому врожайність становила сам-2, сам-3. В середньому на десятину ріллі висівали 1,5 четверті жита (192 кг.) [113]. З зернових сіяли переважно жито і овес. Це видно з переписних книг 1666 р., бо саме цими культурами сплачували натуральний податок. Для власних потреб вирощували льон та городину.

Ріллю обробляли переважно сохою, як і в сусідніх регіонах Росії та Білорусі. Під час оранки соха не перевертала відрізаний пласт, а лише відсовувала, утворюючи жолобоподібну борозну. Плуг лише входив у використання. Був він дерев’яний із залізними лемешами та череслами. Тягловою силою слугували коні та воли. Тваринництво теж  зберігало натуральний характер, навіть у нечисленних панських маєтках. Крім коней та волів традиційно утримували корів, кіз, овець, свиней і домашню птицю. Як на розвиток сільського господарства, так і на умови життя людей значно впливала природа, зокрема, різні аномалії. Так, у 1677 р. була дуже сувора зима, що тривала до початку травня. На корм худобі  пішла навіть солома, якою вкривали хати. Багато людей замерзло по дорогах. 1690 р. по Україні відбулося нашестя сарани, яка потім пішла у литовські та польські землі, а деяка зазимувала у Чернігівському та Ніжинському полках [114]. Всі посіви були знищені, зникли навіть трава та листя на деревах. Почався падіж худоби. Сарану їли лише свині, але  тоді свинина дуже відгонила запахом сарани і люди її не вживали.

Серед  допоміжних занять головне місце належало бортництву, другорядні – мисливство та рибальство. Лише бортництвом займалися жителі поселень Верхулея (Верхолісся), Вахромеєвичі (Охромієвичі), Домишлин за переписом 1666 р.. Також селяни-бортники мешкали і у Холмах [115]. Були вони, безумовно, і в інших поселеннях. 

Мисливством переважно займалися на професійній основі 2 категорії козаків: бобровники та стрільці. Кращий час для ловіння бобрів – це весна і осінь. Найчастіше наші бобровники ловили бобрів та видр по Десні та Убеді. Використовували для цього спеціальні знаряддя – «желези», настільки важкі, що для їх перевезення вимагались у місцевого населення підводи. Ці пристрої були, як державні, так і приватні. Ремонтували їх спеціальні ремісники. Кожен бобровник повинен був здати до військового скарбу 20 видр і 10 бобрів на рік. У 18 ст. через зменшення чисельності  цих звірів – по 20 бобрів і видр разом та по 100 талярів (60 рублів). Бобровий промисел проіснував до початку 19 ст. [116]. Так само, до початку 19 ст., проіснував і стрілецький промисел. У пущах північних полків водилося багато лосів та дрібної дичини – диких кіз, зайців, дроф, тетеруків, гусей, рябців, куріпок. Полювання проводилося переважно у холодну пору року для збереження м’яса. При полюванні часто використовували собак. Іноді дичину ловили сітками чи тенетами. Впольовану дичину доставляли до двору полковника чи гетьмана або й царя. Особливо поширився цей промисел за гетьманства К. Розумовського (1750-1764 рр.). Все впольоване відсилалося поштою за рахунок військового скарбу [117].

Ремеслами у нашій місцевості займалися селяни-кустарі. Позаяк міст у нашій місцевості не було, отже  не було і міщан-ремісників. Значна частина ремесел була пов’язана з обробкою деревини – бондарство  (виготовлення посуду, бочок, відер тощо), стельмахство  (виготовлення саней, возів, коліс). Поширені були ковальство, ткацтво та гончарство. Також працювали майстри з виготовлення одягу (кравці) та взуття (шевці). У ряді поселень значна частина мешканців жила саме за рахунок ремесла. Зокрема, у Каруківці, за описом 1767 р.,  з 34-х господарств 12 займалися бондарством, 1 – стельмахством, ще 1 – шевством [118]. На значне поширення ремесел вказують і прізвища корінних мешканців краю – Бондар, Бондаренко, Стельмах, Швець, Шевченко, Коваленко, Гончаренко, Кравець, Кравченко та інші. 

Промислами на  наших землях володіли, в основному,   старшина та монастирі. Частина промислів була тісно пов’язана з лісом (будництво, гутництво, виробництво дьогтю, смолокуріння, заготівля лісу). Будами називали невеликі підприємства,  де виготовляли деревне вугілля, поташ, дьоготь. По Чернігівському полку найбільше буд  мала саме Киселівська сотня (а це, в основному, землі нашого району). У І чверті 18 ст. тут налічувався 31 дьогтьовий майдан. До сьогодні існує кілька сіл, що виникли з буд – Буда, Червона Буда, Журавлева Буда тощо. Деревне вугілля використовували як паливо при виплавці заліза, у ковальстві. Дьогтем змащували колеса, лікувалися. Поташ, основою якого служив попіл, використовували для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу [119].

З кінця 17 ст. поширився гутний промисел. Гути виробляли віконне скло та різноманітний посуд. Для виробництва необхідні були пісок, крейда, вапно, тугоплавкі глини та лісовий матеріал (вугілля, смола, поташ). Протягом 18 ст. фіксується 9 гут: 2 у с. Савинки, 1 у с. Жукля, 1 у д. Довга Гребля. Також згадуються Сядринська гута (нині с. Сядрине), Олешенська гута (с. Олешня), гута у х. Святець (с. Шейдівка – не існує), Троїцька гута (с. Шишківка) та гута Лозовська (біля с. Рудня) [120]. Наприкінці 18 ст. гутний промисел сходить нанівець. У 1781 р. згадуються лише гути у Святці, Шишківці, Олешні, Сядрині та Лозовська на Слоті [121]. Майже всі вони припинили своє існування через деякий час. 

Святецька, Троїцька та Лозовська гути належали Чернігівському Троїцькому монастирю, решта – старшині. Безпосередньо облаштуванням та роботою гут розпоряджалися гутники, які мали статус орендарів. Найбільш відомий з них – Іван Григорович Кричевський (близько 1712 - після 1786 рр.) син священника зі Стародубщини. Наприкінці 30-х рр. 18 ст. він облаштував гуту на монастирських землях Перелюба. Поруч з гутою виникла слобідка де жили майстри. Орендна плата складала спочатку 25 руб. на рік, а через кілька років збільшилась до 50 руб. Коли у 50-ті рр. монастир захотів відібрати гуту  у Кричевського, то останній почав судитися. Справа дійшла навіть до Сенату. 1758 р. гутник переміг, очевидно, мав значні зв’язки. Крім того, Кричевський довів,   що коли гута згоріла, то він все відбудував за власний кошт. У 70-х рр. орендна плата становила вже 150 руб. Кричевському довелося з цим миритися, бо конкуренти пропонували і 200 руб. Потім він знову судиться з монастирем і виграє позов про збитки. Гутницьку справу припиняє лише 1786 р., коли всі монастирські гути було відібрано у казну. Хоча Іван Кричевський ніколи не служив у козацькому війську, проте отримав звання сотника, а пізніше бунчукового товариша. Відповідно, у 1785 р. був внесений з нащадками до списків чернігівського дворянства [122].

Серед робітників гут були шулярі, гончарі, осмольники (смоловики), гутні ремісники, оболонники, будники [123]. Як правило, вони були вільнонаймані. 

З-поміж промислів слід згадати і рудництво, пов’язане з виплавкою заліза. Для роботи рудні необхідні були 3 природні умови: наявність залізної руди, наявність річки, забезпеченість паливом. На території Полісся здавна були відомі поклади болотної  залізної руди (лимоніту).  Болотні руди залягали, в основному, близько до поверхні (10-12 см.) масивами або окремими гніздами потужністю до 1 м. Вміст заліза – від 17,3% до 49,9 % [124]. Рудні на Чернігівщині переважно з’являються у другій половині 17 ст. Це значною мірою було  пов’язано з потребами козацького війська у зброї та боєприпасах. Ціна однієї рудні коливалася у межах 300 злотих. Як правило, створювали рудню і керували її роботою орендарі-рудники. Орендна плата на поч. 18 ст. становила близько 100 злотих. Працювали рудні 3-3,5 місяці на рік. Середньорічна норма виробництва заліза була невисокою. Так, деякі рудні Чернігівського полку  постачали до Генеральної канцелярії  по 130-170 пудів. Орендна плата становила 1/4 продукції, що вироблялась, отже у середньому рудні виробляли 520-680 пудів на рік [125]. 

У нашій місцевості фіксуються лише 2 рудні: Лозовська на р. Слот та рудня на р. Убеді біля с. Холми. Остання згадується ще 1672 р. коли І. Са-мойловович надав Василю Борковському «в сотне Понурницкой села Овдеевку, Казиловку и Ховми з двома греблями на реце Убеди на которих рудня и млин»  [126]. Про цю рудню відомо небагато. Припинила своє існування десь на початку 18 ст., бо вже у 1719 р. не згадується [127]. У 1781 р. тут фіксується хутір Руденка в одній версті від Холмів [128]. Лозовська рудня мала довшу історію. Збудував її, очевидно,  наприкінці 17 ст. у Перелюбській пущі на р. Слот рудник Іван Паливода. Пізніше, ще за Мазепи, володів Іван Медвідь. 1713 р. він продав рудню жителю містечка Семенівки Саві Каменецькому, що володів нею спільно з Антоном Бордзенковим. Після смерті компаньйонів підприємством володіли їх удови. Потім часткою Камененецького володіли гутник Григорій Скабичевський з с. Машеве Шептаківської сотні Стародубського полку, військовий товариш Юско Чумак з Чорнотич. До речі, свою частку Чумак у 1726 р. купив за 100 руб., отже вся рудня коштувала приблизно 200 руб. З 1747 р. лозівські рудники судилися за право власності з Троїцьким монастирем, що володів цими землями.  Через два роки Генеральний Суд  вирішив справу на користь монастиря. Після цього рудня проіснувала ще 5 років [129]. 1767 року тут зазначається сільце Руденка з тринадцятьма селянськими дворами. Нині це с. Рудня Шишківської сільради. 

Зберігся опис Лозовської рудні за 1747 р. Розміщувалась вона на греблі. Являла собою велику будівлю-млин, зв’язаний з річкою водяними лотками (скринями). При рудні діяв млин. Неподалік у двох дворах жили господарі-рудники. У невеликій слобідці мешкали робітники [130]. Рудня мала таке обладнання: 2 горни, 4 шкіряні міхи, великий молот  та ковадло, дрібніший інвентар [131]. Про склад робітничих спеціальностей можна довідатися з опису 1734 р. Тоді тут у 26 бездвірних хатах мешкали 2 рудники, 5 ковалів, 3 димарі, 2 курачі, 14 рубачів. Димарі виплавляли залізо з руди. Курачі займалися випалюванням деревного вугілля,  а рубачі заготовляли деревину. Ковалі ж завершували процес  і надавали залізу певної форми – штаби чи шини та виготовляли кінцеву продукцію:  зброю і сільгоспінвентар [132]. Виготовлену продукцію збували переважно на ярмарках. Протягом 1722-1785 рр. вартість коси становила 24-30 коп., заступа – 4-5 коп., тисячі цвяхів – 1 руб. 50 коп. [133].

Значного розвитку, особливо у 18 ст.,  набув борошномельний промисел. Ще 1666 року  фіксуються 2 млини на р. Мені біля Верхолісся та по млину біля Козилівки та Холмів на р. Убеді [134]. Ці млини належали міщанину, козаку та багатим селянам. Середній за розміром млин на той час коштував 200-300 золотих [135]. Крім помолу зерна деякі млини виробляли крупи, пшоно та валяли сукно. Зокрема, такими були другий млин біля Верхолісся та млин під Холмами. Ось опис останнього: «… на реке Убеди на мирской гребле мелница козацкая з Волынки козака Василья Грищенка на одно колесо жерновное, да колесо ступное, 3 ступы просяных, ступа суконная» [136]. Свого апогею млинарський промисел досяг у середині 18 ст. Тоді на 17 річках і річечках краю налічувалось 48 млинів, з них 15 – вешняки [137]. Вже у 1781 р. млинів було 34, з них один покинутий [138].

З зерновим виробництвом був пов’язаний і винокурний промисел. Ще з початку Визвольної війни право на вільне винокуріння отримало все козацтво без винятку. Деякий час таке право мали селяни та міщани. Оскільки, населення отримало значну частину шляхетських земель, то відповідно збільшилась і кількість посівів. Утворювались надлишки, які вигідніше було переробити на горілку, позаяк ціна на зерно була відносно невисокою. Товар збували переважно вдома на Гетьманщині,  також везли у Росію. Через значну конкуренцію старшина добилася від гетьманів обмеження селянського винокуріння. З 1667 р. селянам дозволялося викурювати горілку лише на весілля, похорони тощо [139].  Продавати її селяни не мали права. В часи Д. Многогрішного «поспільство» платило  показанщину – по 1 рублю з казана. Козацтво ж не платило ніяких зборів до гетьманування Самойловича, при цьому могло вільно торгувати горілкою. Пізніше показанщина для них становила 50 коп. з казана. Більшість господарств займалося винокурінням для домашніх потреб і мало, в основному, по 1 казану місткістю від двох до десяти відер. Такі господарства були слабо пов’язані з ринком [140]. Винокурню як підприємство можна вважати лише за наявності трьох і більше казанів, місткістю від 2,5 до 38 відер кожен. Дозволити собі таке могли переважно представники старшини та монастирі. Вартість винокурні в кінці 17 ст. становила 200 золотих і більше. Виробництво горілки коштувало недешево. Щоб отримати 500 відер цього продукту, треба було витратити від 90 до 187 руб. З однієї осьмачки борошна (приблизно 341 кг) можна було вигнати близько 8 відер горілки [141]. На винокурнях використовувалася праця вільнонайманих робітників і залежних селян. Горілкою торгували як оптом, так і в роздріб (у шинках). Оскільки царським указом 1721 р. землевласникам було дозволено торгувати горілкою лише у своїх маєтках, а козакам у своїх хатах, то перші починають продавати її селянам і козакам [142]. Для цього майже скрізь будуються шинки. На 1732 р. шинки існували у Тютюнниковій слободі, Лубенці, Савинках, Холмах, Козилівці, Жуклі, Наумівці [143]. За описом 1747 р. у 23 населених пунктах налічувалося 30 шинків, у т. ч. у Олександрівці, Верхоліссі, Козилівці, хуторі Хребетному (нині с. Хотіївка) їх було по двоє, а у Домишлині навіть чотири [144]. Утримували їх власники поселень.  У 1781 р. шинки згадуються лише в Олександрівці та на хуторі Баляси [145]. Як вже зазначалося, власники винокурень примусово продавали свій товар не лише власним селянам, а й козакам, причому, за підвищеною ціною. Так, наприклад, на поч. 80-х років 18 ст. усі 9 селянських господарств д. Лубенець купували всю горілку з винокурні свого пана Михайла Маркевича, яка працювала у цьому ж поселенні. Мала ця винокурня 3 казани [146]. Коли враховувати те, що за рік роботи 1 двовідерний казан давав 84 відра горілки, то всі 3 мали виробляти 252 відра. Ціна одного відра ще у 1673 р. становила 22 коп. оптом та 37 коп. у роздріб [147]. У такому випадку на кожен двір щороку припадало по 28 відер горілки, а власник міг отримати близько 100 рублів прибутку.

На 1781 р. у нашому краю налічувалось 16 винокурень. Якщо вищезгаданий Маркевич мав винокурню лише на 3 казани, то Анастасія Полуботок у двох винокурнях на хуторі під Каруківкою мала їх 20. Лише по підряду вона постачала  до Києва 6 тисяч відер, а то й більше. Решта збувалася у Кременчуку та власних шинках. Найбільше (50 казанів) мала винокурня генерала фон Штофеля у слободі Лементарівці [148].

Оскільки орних земель було небагато, та й ті невисокої родючості, то значна маса населення жила переважно на доходи, що отримувалися від виробництва та продажу дерев’яного посуду, саней, возів, коліс. Жителі Олександрівки, Верхолісся, Буди крім того, вирощували тютюн, а мешканці Охромієвич, Перелюба, Шишківки, Білошицької слободи утримували ще й бортні дерева. У трьох останніх поселеннях вирощували коноплі. Бречани жили, в основному, за рахунок продажу деревного вугілля, яке самі випалювали. Домишлинці  вирощували на продаж тютюн та перепродували ліс. З хліборобства жили лише мешканці Самотуг [149].

Місцева торгівля проводилася лише в Олександрівці та Перелюбі. У першій відбувався щотижневий базар. Приїздили торговці з Березни та Сосниці «с разным мелочным красным товаром, с рыбой и солью».  З Ніжинського полку сюди привозили зерно. На базар приїздили і мешканці навколишніх сіл. У Перелюб на ярмарки інколи приїздили російські купці з різним крамом. Тоді ж тут продавали монастирську горілку [150].

Свої власні товари мешканці нашого краю вивозили до міст і містечок, як Чернігівського, так і інших полків. Частину виробів продавали на місці перекупникам, в т. ч. і росіянам-розкольникам, що проживали на землях Стародубського полку. Як вже згадувалося раніше, основними товарами на вивіз були дерев’яний посуд, вози, мед, коноплі. Завозили ж,  переважно,  хліб,  рибу, сіль. Місцеві промисловці також збували горілку, скло та скляний посуд, залізо та вироби з нього,  ліс,  дьоготь,  деревне вугілля. 

 За доби Гетьманщини у грошовому обігу перебували монети багатьох країн, переважно тих, до складу яких входили українські землі. Так, протягом ІІ пол. 17 ст. у нас, в основному, були поширені польські, російські та німецькі грошові одиниці. Траплялися турецькі, західноєвропейські гроші. Основою польської лічби був білоновий гріш (осьмак), який дорівнював півкопійки та його похідні – чех (півторагрошовик), шаг (трьохгрошовик), шостак (шестигрошовик), шеляг (1/3 гроша). 30 грошів складали 1 злотий (лічильна одиниця), 60 грошів – 1 копу.

Значного поширення набули німецькі талери, що дорівнювали російським полтинам. Це були великі повновісні срібні монети, що у Росії, а пізніше й у нас, називались єфимками. Протягом І половини 18 ст. всі грошові системи витісняє російська, основою якої спочатку була мідна денга. У той час поширені були такі одиниці російської грошової системи: мідні - полушка (1/4 копійки), денга (1/2 коп.), копійка, п’ятак;  срібні – гривеник (10 коп.), полтина (50 коп.), рубль (100 коп.) [151].

Для сполучення у той час використовували т. зв. «просьолочні» дороги, які з’єднували одне поселення з іншим. Мали вони суто місцеве значення. Через  Домишлин пролягав старий шлях з Новгорода-Сіверського на Чернігів. Його використовували до кінця 18 ст. Для переправ через річки використовували дерев’яні мости, які час від часу необхідно було лагодити. Стан доріг був незадовільний, були вони вузькі. Найкращим часом для пересування були літо-початок осені та малосніжна зима [152]. Несприятливі погодні умови робили дороги непрохідними. 


Категорія: Історія нашого краю | Переглядів: 167 | Додав: VLAS-KOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
КОРЮКІВКА НАШЕ МІСТО © 2018
Форма входу
Логін:
Пароль:
Переклад Сайту


Пошук
Ми ВКонтакті
Наша кнопка
Її код
Code
<a href=" http://korjukivka-sity.at.ua/"target=_blank><img src=" http://korjukivka-sity.at.ua/knopka_sajta.gif"border="0" title=" Громадський сайт міста Корюківка " width=137 height=50></a>
Погода
Корюковка 

Телефонний довідник Корюківського району

Найближчі свят
Праздники Украины
Гороскоп
Loading...
Гімн України