Два роки другого Майдану
 .
21 листопада 2013 року почався другий Майдан, який згодом назвали Революцією Гідності, щоб відрізнити від першого Майдану, Помаранчевої революції 2004 року. Майдан почався в прямому сенсі на Майдані — традиційному серці наших революцій, на Майдані Незалежності в центрі столиці України Києва. Безпосереднім приводом стала раптова відмова тодішньої влади, режиму регіоналів, від підписання запланованої на 29 листопада у Вільнюсі, на саміті Україна – ЄС, Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Це було зроблено цинічно, напередодні Дня Свободи—22 листопада, свята, встановленого на честь початку Помаранчевої революції, перед відзначенням річниці пам’яті жертв Голодомору. Про свободу і геноцид Голодомору згадано не випадково: адже геноцид і наступ на свободу почався за лічені дні — в ніч на 30 листопада, тут же на Майдані, коли силові структури влади вчинили злочинне побиття учасників мирного протесту громадян (з вимогою підписати Угоду з ЄС), на той момент переважно студентів. Подальше відоме: три місяці Майдану, а ним швидко стала і вся Україна, жорсткого протистояння, яке вперше в нашій новітній історії завершилося розстрілом прямо в центрі столиці держави більш як сотні учасників протестів, у подальшому названих Небесною Сотнею. Це врешті завершилося, також уперше в цій історії, силовим поваленням влади, підкріпленим рішенням парламенту про її зміну.
Далі було проведено за півтора роки аж троє загальнонаціональних виборів — президента, парламенту, місцевої влади. Таки було підписано ту Угоду про асоціацію з ЄС. Почалося начебто оновлення влади, оновлення країни.
Але чому ж усе більше лунають думки, що другий Майдан завершився таким самим розчаруванням, як і перший, що він, власне, не завершився, що треба не то завершити Революцію Гідності, не то скликати третій Майдан?
Після цього останнього Майдану наша незалежна держава вперше втратила значну частину території — Крим (сподіваємось, тимчасово). Також, на додачу, поки що реально втратила третину Донбасу, тобто контроль держави над цими територіями. І, що найстрашніше, вперше на нашу землю, в цю державу, прийшла війна — агресія Росії на Донбасі, за мовчазного потурання агресорові з боку Європи і світу.
У внутрішньому аспекті, в соціальному плані вперше відбулося дике трикратне падіння національної валюти — гривні, що вдарило по основній масі людей. Уперше відбулося таке ж дике підвищення тарифу на газ для населення — майже в 4 рази зимової пори і в 7 разів — літньої. Таке падіння національної валюти і такий злет тарифів — явище, неприпустиме і незрозуміле в Європі, куди ми прагнемо.
А тепер дуже важливий момент: усе це відбулося ПІСЛЯ Майдану, але НЕ ВНАСЛІДОК його. Питання і проблема в тому, щоб проаналізувати в суспільстві, чому ж це відбулося?
Ось те, що варто проаналізувати. Перший Майдан, коли на кілька років до влади прийшли, здавалося, патріотичні, державницькі, демократичні сили, завершився чварами цих політичних сил Майдану. Ці чвари привели до влади режим регіоналів, і треба чесно відповісти, як міг у центрі Європи, начебто у цивілізованій демократичній державі, постати такий режим, який довелося ліквідовувати з кров’ю? Чому по суті безкарними досі зостаються особи, навіть безпосередньо винні в цих злочинах, убивстві учасників Майдану? Чому троє загальнонаціональних виборів, які мали б оновити країну, натомість продемонстрували слабкість нашої демократії, немічність політичної структуризації суспільства? А ще — байдужість громадян до права обирати владу, наводити лад у країні. Байдужість і розчарування.
У соціальному плані, а це прямо стосується життєвого рівня людей, чому влада демонструє таку немічність в економіці, реформах, і як можна було допустити таке падіння гривні і зростання тарифів, цін — при постійній інфляції?
Пояснювати все це, розбиратися з цим — нелегко. Значно простіше кликати до нових Майданів — третього, четвертого і т.д. Кликати, не давши відповіді, чому ж після двох Майданів треба затівати чергові. Кликати, вже й розмахуючи зброєю, якою переповнена країна.
Але іншого цивілізованого шляху нема, крім як суспільний діалог, цивілізовані реальні переміни. Починаючи з оновлення немічних так званих політичних партій, таких самих немічних громадських організацій, оновлення, починаючи зі свого села, селища, міста. Інші заклики, та ще й у час війни, з якою теж треба розібратися, звідки вона і що це таке, дуже небезпечні.
Ось про це варто подумати, вшановуючи героїв і жертв Революції Гідності, другого Майдану.
| 19.11.2015 р. Петро АНТОНЕНКО
|
