Цукрове виробництво на Корюківщині (середина ХІХ – І половина ХХ ст). - 22 Вересня 2016

. У середині ХІХ ст. цукроманія охопила багатьох поміщиків Чернігівської губернії, в т. ч. і Сосницького повіту, які відкривають невеликі цукрові заводи у своїх маєтках. Саме поміщики тоді утримували економічну першість у суспільстві. Пристосовуючи свої господарства до нових ринкових відносин, вони будували промислові підприємства для переробки малоприбуткової сільгосппродукції на більш дорожчу промислову.

Слід зазначити, що у 60-х роках Чернігівська губернія займала в імперії ІІ місце за кількістю цукрових заводів і ІІІ місце за кількістю виробленого цукру [1]. Першопрохідцем у наших краях був колезький асесор Григорій Ілліч Маркович, що побудував такий завод у Турці (нині с. Турівка) в 1843 р. Потім цукрові заводи з’являються в Жуклі (1847 р., належав дружині таємного радника Авдотії Василівні Комстадіус), Ярошівці (нині частина Рейментарівки, з 1849 р. – майора С. Д. Горленка), Наумівці (з 1851 р.) дійсного статського радника Платона Степанова, Охрамієвичах (з 1854 р.) княгині Олександри Урусової, Холмах (з 1853 р.) статського радника Леонтія Ярошевицького. Останній згодом перейшов у власність його доньці – дружині гвардійського полковника Феодосії Максимовій [2]. Всі ці підприємства належали поміщикам.

Що ж являв собою тогочасний цукровий завод? Це невелике за розміром приміщення, фактично великий дерев’яний сарай, вкритий соломою чи дранкою. Техніка виробництва була досить примітивною. Буряковий сік вичавлювався ручними пресами. Потім сік випарювався у відкритих казанах, що підігрівалися спалюванням дров. Через це такі заводи називалися "вогневими”. Працювали тут селяни-кріпаки, для них це була своєрідна панщина. Сировину, як правило, вирощували самі цукрозаводчики та селяни навколишніх сіл [3].

Історія існування Корюківського цукрозаводу розпочинається з 1858 р. Напередодні, на початку 50-х років дворянин-підприємець Карл Єгорович Раух купив Корюківку у вдови Михайла Милорадовича Олександри Свентицької. Спочатку він збудував винокурний, а тоді цукрово-пісковий заводи. Новий господар походив з прибалтійських німців. Його батько був придворним медиком дружини імператора Миколи І, а брат – армійським генералом [4].

У 50-х роках старіші заводи були перебудовано, зокрема у Турці (1857 р.), Жуклі (1859 р.), Ярошівці (1854 р.). Також заводи дещо модернізували, встановивши гідравлічні преси. Так, на Турцівському заводі працювали 4 таких преси, на Холминському заводі – 6 пресів. Найбільше, 7 пресів, мав Ярошівський завод. Решта цукрозаводів мали по 3 преси [5]. На той час з 11 цукроварень більшість знаходилися саме на землях нинішнього Корюківського району. Але по суті ці підприємства залишалися дрібними. З одного боку більшість господарів не мали значних коштів для організації більш потужного виробництва. З іншого боку дрібні цукрові заводи, що мали потужність до 500 берковців за сезон (1 берковець = 10 пудів = 163,8 кілограмів), не оподатковувалися державою.

Після скасування кріпацтва у 1861 р. на підприємствах вже застосовується вільнонаймана праця. На корюківський завод наймаються як місцеві, так і селяни з довколишніх сіл. Кількість робітників сягала 350 чоловік. Тоді ж на заводі було встановлено 3 гідравлічні преси. Протягом 60-х рр. значна частина заводів Чернігівщини припиняє своє існування. Цьому процесу сприяли наступні причини: нездатність господарів конкурувати на ринку в нових умовах, необхідність розширення та модернізації виробництва, необхідність закуповувати сировину та залучати вільнонайману робочу силу. Наприкінці 60-х рр. вже не працювали заводи у Наумівці, Турці, Охрамієвичах, Ярошівці.

Більш конкурентноспроможними виявилися підприємства у Корюківці, Жуклі і Холмах. Всього ж у повіті залишається працювати 5 цукрових заводів. Так, наприклад, Горленко вже на 1865 р. мав акцизних недоїмок на 1 428 руб., через що урядові інстанції заборонили йому займатися підприємництвом. Через 4 роки розпочинається розпродаж його ярошівського маєтку. У той же час відбувається концентрація цукрового виробництва шляхом утворення акціонерних товариств. Зокрема, у 1868 р. К. Раух разом з К. Нотбеком та О. Свентицькою був одним з співзасновників "Товариства Киселівського цукрового заводу” [6].

З 1871 р. власником Корюківського цукрозаводу став московський купець І-ї гільдії, почесний громадянин Микола Федорович Шубін (помер 1893 р.) [7]. Він же купив землі у Корюківці, Гуринівці. На 1872 р. завод щорічно випускав продукції на 33 000 рублів [8]. У 1876 р. поруч із пісковим будується цукрово-рафінадний завод. 7 травня того ж року затверджено статут "Товариства Миколаївського піскового і рафінадного заводу М. Ф. Шубіна”. Його засновниками стали купці В. М. та М. М. Сабашнікови, комерц-радник М. І. Іванов, торговий дім "Брати Зензінови у Москві” та подільський купець О. А. Хамінов. Основний капітал товариства сягав 1,5 млн. рублів, розділених на 300 паїв по 5 тис. рублів кожен. Товариству надавалося право купувати і орендувати землі, ліси, майстерні, фабрики і заводи. Місцем перебування правління була Москва. Вже через 3 роки статут товариства було змінено. Тепер воно називалося "Товариство Корюківського цукрово-рафінадного заводу”. Встановлювалися чіткі права і обов’язки пайщиків. Їх голоси залежали від кількості паїв. Так, 15 паїв давали 2 голоси, 40 – 3 голоси, 60 – 4 голоси, понад 100 – 5 голосів. Мати більшу, ніж 5 голосів, кількість заборонялося. Звичайні загальні збори скликалися раз на рік у грудні [9].

На 1881 р. товариству належало 197 914 десятин землі, рафінадний завод вартістю 476 579 руб., пісковий завод – 174 551 руб. Крім того, майно підприємств та економій оцінювалося майже у 260 тис. руб. Чистий прибуток становив близько 415 тис. руб. Станом на 1885 р. Корюківський рафзавод оцінювався у 396 700 руб. Працював він 145 днів на рік., переробляючи за цей час до 350 тис. пудів цукру (5 600 тон) цукру-піску. На заводі вже використовували 6 паровиків та 10 парових машин загальною потужністю у 346 к. с. Задіяно було 338 працівників: 10 службовців, 8 майстрових, 320 робітників. В число останніх входило 120 жінок та підлітків. Пісковий завод працював лише 70 днів на рік. Вартість його на той час становила 185 800 руб. Використовувались 6 паровиків та 7 парових машин (на 303 к. с.). Із 300 робітників жінок і підлітків було 120. Також на заводі працювало 7 службовців та 8 майстрових. На рік вироблялося більше 34 тис. пудів цукру-піску [10].

Іде процес відходу власників підприємств від організації виробництва. З 1881 р. управляючим Корюківським господарством було призначено дворянина К. Й. Шимянського. Йому було доручено своєчасно і по вигідній ціні заготовляти цукровий буряк та інші матеріали, наймати та звільняти робітників і службовців. Крім того, він представляв Товариство в усіх судових інстанціях [11]. На рафінадний завод переважно наймалися чоловіки з сіл Машева, Жадова Новгород-Сіверського повіту (нині Семенівський район), жінки з Коропа. На пісковий наймалися жителі Корюківки, Савинок, інших близьких сіл Сосницького повіту. Приходили на роботу навіть жителі російських губерній, зокрема, Орловської [12].

Перед початком роботи на заводах, ще у лютому-березні, спеціальні агенти контрактували селян на роботу, при цьому виплачуючи авансом від ½ до 1 місячного заробітку. Договір укладали письмово у волосному правлінні. Траплялися неодноразово випадки, коли законтрактовані не з’являлися на роботу. Грошей вони також не повертали. Як правило суд виправдовував їх через бідність. Середня зарплата робітника становила 10 рублів на місяць. Жінки ж та підлітки отримували по 7,5 руб. Майстрові отримували по 24 рублі. За бажанням робітника третина заробітку могла видаватися харчами. До місячної норми споживання входило: 2 пуди (32, 76 кг) борошна, 30 фунтів (12,3 кг) крупів, 4 фунти (1,6 кг) сала чи масла, 3 фунти (1,2 кг) солі, 15 таранок [13]. Частина зарплатні витрачалася на штрафи. Штрафували за запізнення на роботу, за невихід на роботу через хворобу, навіть за невідвідування церкви. Робітники працювали у 2 зміни, по 12 годин та без вихідних. І зміна – з середини ночі до середини дня, потім починалася ІІ зміна. На сніданок та вечерю відводилося по півгодини під час роботи. Завод при цьому не зупинявся. Обід був до роботи або після неї, в залежності від зміни. Робота на цукрових заводах була важкою та виснажливою. Біля парових машин та котлів робітники потерпали від високої температури, а у костопальні та на газовій печі доводилося їм дихати шкідливими газами, вугільним пилом. Проте заробітки тут були вищі, ніж у сільському господарстві. Крім того, через аграрне перенаселення в губернії постійно існував надлишок робочих рук. Контроль за поведінкою робітників здійснював поліцейський наглядач [14]. У 1892 р. на цій посаді згадується титулярний радник (арм. аналог – капітан) Іван Михайлович Дараган [15].

Оскільки більшість робітників на заводах Товариства були немісцеві, то для них побудували 2 великі світлі двоповерхові казарми. В одній з них жили жінки з дітьми. За рахунок Товариства утримувалися вагітні жінки і матері з малими дітьми. Слід сказати, що були часті випадки, коли незаміжні робітниці народжували позашлюбних дітей [16]. В окремому будинку розміщувалась їдальня. У Холмах взагалі не було робітничих казарм. Власник заводу пояснював це тим, що майже всі робітники були місцевими [17].

Корюківський цукрово-пісковий завод власну сировину вирощував на 52-х десятинах. Решта сировини надходила з 780 десятин приватних плантацій, більшість яких складали селянські господарства. Собівартість заводського буряка становила 1,63 руб. за берковець (160 кг). У селян буряк закуповували по ціні від 1,18 р. до 1,20 р. за берковець з доставкою партіями по 3-10 берковців. Без доставки купували по рублю за берковець. Середній прибуток з десятини становив 80 руб., а чистий – 45 руб. Власні поля Товариства оброблялися своєю ж худобою і найманими робітниками з числа селян. Переважно це були жінки та підлітки. У той час як на виробництві денна платня становила в середньому 35-40 коп., то на бурякових плантаціях лише 15-25 коп. [18]. Процес вирощування солодких коренів був складним. Посіву обов’язково передував пар, що було можливим при трипільній системі (озимина, яровина, пар), яка згодом замінювалася на багатопільну. Протягом травня-липня буряки кілька разів прополювалися. Обов’язково вносилося добриво. Всі ці умови вносилися до контрактів з селянами та поміщиками. Також селяни могли підзаробити на заготівлі та підвозці до заводу дров, а також на перевезенні різних матеріалів , в т. ч. і цукру [19].

Щодо Холменського цукрозаводу, то у 80-х роках ХІХ ст. як його власник згадується київський банкір Епштейн Шмуль Вульфович[20]. Можна сказати, що цукрове виробництво в краї опиняється у руках євреїв. Раніше, у 70-х роках Холменський завод належав землевласнику графу де Теотоці і виробляв продукції в межах 14 000 руб. Цукрозавод у Жуклі чи не востаннє згадується у 70-х роках, коли він належав З. Комстадіус. У 1872 р. він виробив товарів на суму 4653 руб [21]. Холменський завод був дещо менший за корюківські. У 1885 р. будівлі та інвентар оцінювалися у 152 400 руб. Зі 188 робітників жінок було лише 8, зате значним було число підлітків – 44. Крім того тут працювало 11 службовців та 19 майстрових. Виробничий процес тривав лише 57 днів.

При роботі використовувалася сила 5 паровиків та 7 парових машин. Потужність їх становила 248 к. с. За сезон перероблялося 25 440 пудів сировини[22]. У 1897 р. завод виробив цукру на 61 773 рублі, отже, порівнюючи з 1872 р., виробництво зросло у 4 рази. З 1887 р. Епштейн доручив управління заводом інженеру-хіміку А. М. Кельберну. Управлюючому також надавалося право наймати і звільняти працівників, укладати різні контракти. У галузі управління він міг діяти за обставинами. Довірена особа звітувалася лише перед власником і за першою ж вимогою [23].

На 1890 р. на рафзаводі вже налічувалося 474 робітники, в т. ч. 159 жінок. Немісцеві робітники жили, переважно артілями у заводських казармах, а також на приватних квартирах. Заробітна плата дещо зросла і становила 12 руб. для чоловіків і 9 руб. для жінок та підлітків. Робота тривала з вересня до липня. Завод знаходився у кам’яній споруді. Працювали тут 13 парових машин на 201,5 к. с. Для виробництва продукції застосовувалися 3 вакуум-апарати, 6 сушильних апаратів, 12 центробіжок, 18 фільтрів. Того року було перероблено 807 тис. пудів сухого цукру-піску і вироблено 843 831 пуд продукції на суму 4 237 350 руб., в т. ч. рафінаду 811 тис. пудів (13 268 тон). Сировина на рафзавод отримувалася з Корюківського піскового та купувалася на Холминському пісковому заводі. Дещо пізніше, сировину крім того, закуповували на цукрово-піскових заводах Київської губернії. Готову продукцію збували переважно до прибалтійських (Ліфляндська, Ковенська, Віленська) та білоруських (Вітебська, Мінська, Могилівська) губерній. З 90-х рр. рафінад також почали вивозити до Петербурзької, Московскої, Нижегородської губерній, а також продавати у межах Чернігівської губернії [24].

Крім основного продукту, як побічна продукція, залишалися патока та вижимки. Патока – густа маса, що служила сировиною для винокурень. Утворювалася вона після кристалізації цукру і містила в собі до 50% солодких речовин. Вижимки утворювалися з перероблених буряків (80% маси). Їх можна було згодовувати худобі, тому при корюківських заводах утримувалася власна ферма [25]. В якості палива з самого початку роботи заводів використовувалися дрова. Пізніше додатково почали використовувати торф. Ціна на паливо постійно зростала. Якщо у 1860 р. кубічний сажень дров з доставкою коштував 3 руб., то у 1885 р. вже 7 руб.

Значна вирубка лісів спричинила занепокоєння Сосницького повітового земства. У 1915 р. повітові земці прохали губернських заборонити Товариству використовувати дрова, а повністю перейти на торф. На той час на заводи заготовлялося до 10 тис. кубічних саженей дров, через що за останні 2 роки ліси у повіті значно поріділи. Що характерно, Товариство використовувало не власні ліси, а закуповувало деревину у приватних власників [26]. У повіті лише Корюківські заводи мали залізничне сполучення, що полегшувало перевезення вантажів. У 1884 р. було прокладено широку колію протяжністю 18 км від Корюківки до станції Низківка Лібаво-Роменської залізниці. З того часу по разу на добу до Корюківки прибували вантажопасажирські потяги [27].

Зрозуміло, що організація високотехнічного виробництва потребувала кваліфікованих спеціалістів. Директор рафзаводу А. Ф. Семенов, що керував у 80-90-х рр., закінчив Петербурзький технічний інститут. У 1895 р. директори обох заводів мали університетську освіту, а їх помічники закінчили політехнічні інститути. Троє хіміків також мали вищу політехнічну освіту [28]. Маючи потребу в освічених кадрах серед робітників, керівництво у 1880 р. відкриває при заводах 2-х класну початкову школу (5-ти річний термін навчання) на 100 учнів. Також при ній було відкрито клас для дорослих. Працювало тут троє вчителів, місцевий священник викладав Закон Божий. Зокрема, у 1901 р. викладацькою діяльністю займалися 2 молоді вчительки – випускниці гімназій Неоніла Липчинська та Віра Москальська з річним окладом по 300 руб. та отець Георгій Лашнюков з окладом у 15 руб. Посада завідуючої на той час була вакантною. Кількість бажаючих вчитися значно перевищувала норму. Того ж 1901 р. нараховувалося 170 учнів, в т. ч. 55 дівчат. Утримувалася школа за рахунок Товариства. Наприклад, у 1901 р. для цього закладу було виділено 1600 руб [29]. З 80-х рр. при заводах відкрито лікарню на 25 ліжок, де працювали лікар та фельдшер [30]. У 1884 та 1890 рр. тут згадується лікар Родіонов, а у 1896, 1906 рр. – лікар Рейвіч [31]. Заводська лікарня обслуговувала не лише робітників, а й все населення Корюківки та прилеглих поселень. Це був найкращий медичний заклад на весь повіт.

Саме у Корюківці у 1884 р. найкраще велася боротьба з епідемією дифтериту. Хворі негайно ізолювалися, а їх приміщення дизенфікувалися. На воротях таких хат вивішувалися червоні прапори. Ці хати заборонялося відвідувати до зняття прапора за наказом заводської адміністрації. При холменському заводі знаходилася "больнічка” на 5 ліжок з невеличкою аптекою, де працював фельдшер[32].

У 1891 р. члени правління – київські купці-мільйонери Лазар Ізраїлевич та Лев Ізраїлевич Бродські придбали контрольний пакет акцій Товариства, по суті ставши власниками заводів. Наступного року сосницький повітовий справник зазначав, що: "Корюківське товариство досить багате і справи веде солідно” [33]. Наприкінці ХІХ ст. кількість працюючих зросла до 1087 чол., на цей час заводи виробляли продукції на 8,5 млн. руб. Хоча цукор, що вироблявся по Чернігвській губернії, був нижчої якості, ніж в цілому по Російській імперії, проте продукція Корюківського рафінадного заводу була відзначена золотими медалями на Всеросійській виставці у Москві (1882 р.), Всесвітній виставці у Парижі (1900 р.) та губернській виставці у Чернігові (1900 р.) [34]. Це свідчить про досить високу якість корюківського цукру.

Несправедливі важкі умови праці викликали виступи корюківських робітників у 1881 та 1898 роках. Першого разу 400 робітників покинули роботу і розійшлися по домівках. Згодом адміністрація змусила їх повернутися назад. Страйк, що розпочався 6 січня 1898 р. був більш організованим. Причиною його стало зменшення платні. На підприємство прибули прокурор, слідчий, фабричний інспектор. Виступ закінчився перемогою робітників – скасовано наказ про зменшення зарплати, запроваджено вихідні дні [35]. На жаль невдалим виявився аналогічний страйк холминських цукровиків 18 жовтня 1898 р. Адміністрація відмовилася виконувати їхні вимоги і тому частина робітників покинула завод [36].

На 1900 р. корюківські заводи дали 18% чистого прибутку, основний капітал складав 1,5 млн. рублів. У 1901 р. уповноважений Товариства Здраєвський подав скаргу до повітової земської управи про скасування оподаткування ряду заводських будівель. Земство вирішило скасувати земські збори з усіх трьох робітничих казарм, будинків поліцейського наглядача, поштово-телеграфного відділення, пожежного сараю, лазні, їдальні, лікарні та школи. В сумі їхня вартість становила 32,5 тис. рублів. Земські збори і надалі мали сплачуватися з обох цукрових заводів, заводських майстерень, лабазів, лісопильного заводу зі складом. Останній працював ще з 1883 р.

Крім земських зборів власники ще сплачували акциз на цукор до 700 тис. рублів на рік. Наприкінці століття корюківські та Холминський заводи давали продукції в 5,6 разів більше, ніж усі 11 заводів у 1861 р. З 1900 р. по 1901 р. фірма Оренштейн і Коппель проклала для Товариства вузькоколійну залізницю від корюківських цукрозаводів до хутора Спасського біля містечка Орлівки Новгород-Сіверського повіту. Протяжність колії склала 44 версти (близько 47 км). Вздовж колії було проведено телефонну лінію. Вартість колії разом з паровозами, вагонами та іншим устаткуванням, а також робіт склала 225 тис. рублів. Головне призначення цієї колії, як зазначалося у рапорті сосницького справника, експлуатація лісів Товариства. Вузькоколійка також підлягала оподаткуванню [37].

У 1901 р. цукрово-рафінадний завод згорів, а наступного року був наново відбудований. У ніч з 12 на 13 березня 1904 р. він знову згорів. Тоді ж управляючий господарством Амброжевич прохав губернську земську управу про зняття недоїмок, що становили 50 631 руб. Губернська комісія на чолі з А. Десницьким виявила, що стіни заводу вціліли, хоч і дали тріщину. Вціліло також парове відділення, не були пошкоджені труба і артезіанські колодязі. Тому прохання про зняття недоїмок було відхилено. Того ж року завод знову відбудували.

На той час Товариству у Сосницькому повіті належало 16 143 десятини землі. Обидва заводи оцінювалися у 1 412 215 рублів [38]. На кошти заводу за ініціативи Лазаря Бродського у 1904 р. збудовано нову кам’яну Свято-Вознесенську церкву замість старої дерев’яної. Також у 1902 р. побудовано двоповерхову будівлю заводської лікарні, у 1906 р. наново побудовано заводську школу. Бродський інколи відвідував робітничі казарми, на свята робітники отримували по фунту цукру, пляшці патоки та сотці горілки[39].

Після того як Бродські стали головними акціонерами Товариства, до Корюківки активно потягнулися євреї. На 1904 р. єврейська громада села нараховувала 525 осіб (13% населення). Частина єврєїв працювала на заводах, переважно у якості службовців. Крім євреїв у Корюківці осідають і прийшлі українці та росіяни з числа працівників заводів. Якщо у 1892 р. у Корюківці проживало 1822 особи постійного населення, то через 12 років це число збільшилося до 4070 осіб, тобто у 2,2 рази [40]. Значна кількість цих людей оселяються в селищі Олексіївка на південь від Корюківки (нині складова частина міста).

У 1903 р. на заводах Корюківки виникає соціал-демократична організація. Серед її активних учасників були робітники В. І. Стельмах, Н. Д. Авраменко, І. В. Скрипка, В. Ф. Олійник, Є. І. Марущенко. Корюківські соціал-демократи приймали участь у революційних подіях 1905-1907 рр. Так, у квітні 1905 р. відбувалися робітничі сходки, а вже 1 травня було проведено робітничу демонстрацію. У червні 1905 р. на заводах організовано страйковий комітет з 9 осіб, до якого увійшли соціал-демократи. Зусиллями комітету (через страйки та перемовини з адміністрацією) було навіть запроваджено 8-годинний робочий день. У лютому 1906 р. робітники ставили вимоги щодо збільшення заробітної плати, забезпечення паливом і житлом, забезпечення прав на свободу зборів і слова. Для забезпечення порядку до Корюківки було уведено козачий підрозділ та запроваджено комендантську годину. Після триденного страйку заводська адміністрація пішла на деякі поступки [41]. Заворушення також відбулися на плантаціях заводів у селах Тиниця та Григорівка Конотопського повіту (нині Бахмацький район). 480 робітниць з навколишніх сіл, піддавшись погрозам і агітації, розійшлися по домівках [42].

Після поразки революції ряд активних соціал-демократів було заарештовано. 16 вересня 1907 р. відбувалися вибори до ІІІ-ї Державної Думи. На рафінадному заводі тоді працювало 940 робітників, на пісковому – 233 робітники. З них виборче право мали 274 особи. Для голосування ж з’явилося всього 119 чоловік, що свідчить про байдуже ставлення робітників до цих виборів [43].

У 1910 р. присяжний повірений (адвокат)Товариства Мордух Шоломович Певзнер прохав земську управу про скасування зборів з лісопильного заводу, сукновальні, вузькоколійки, оскільки ті припинили існування і були розібрані [44]. 15 вересня 1911 р. робітники рафінадного заводу знову оголосили страйк. Мотив був суто економічний – підвищення зарплати. Про страйк було повідомлено сосницького справника, який негайно прибув до Корюківки з загоном кінної поліції. Тривав страйк 24 години. Хоча робітники і добилися збільшення платні, проте 40 активних учасників страйку було звільнено з роботи [45].

Не слід оминати увагою і Орлівсько-Спасський цукрово-пісковий завод, що був заснований ще 1852 р. у маєтку Ганни і Платона Закревських – приятелів Т. Г. Шевченка. Розміщувався він на хуторі Спасський (він же Корбин) біля містечка Орлівки Новгород-Сіверського повіту. Нині на місці хутора – село Дачне Козилівської сільради Корюківського району. За випуском продукції (цукор-пісок) він був одним з найкращих у губернії. Сік чавився 3-ма гідравлічними пресами [47]. У 1884 р. завод перейшов у спадок до таємного радника Гната Платоновича Закревського. Оцінювалося підприємство у 224 100 рублів. Працювало на ньому 432 робітники, в т. ч. 160 жінок та 22 підлітки, 35 майстрових і 30 службовців. Приходили сюди найматися на роботу селяни з ближчих сіл Новгород-Сіверського повіту, а також з Могилівської губернії (Білорусь). На 1885 р. завод працював 56 днів на рік, переробляючи до 40,5 тис. пудів сировини. Вироблялося 13 150 пудів (210,4 тонн) цукру на 60 500 рублів (по 30 копійок за кілограм). На підприємстві було встановлено 8 паровиків та 9 парових машин у 290 кінських сил. Завод мав власну плантацію у 76 десятин землі. Решта сировини закуповувалася переважно у селян з площі у 230 десятин. Що характерно, власна сировина обходилася заводу дорожче, ніж селянська – 1,63 р. проти 1,18 р. за берковець. Значну конкуренцію у закупівлі сировини складав Холменський цукрозавод [48].

Наприкінці ХІХ ст. Спасський завод переходить у руки Бродських. Вже за 1904 р. завод виробив 1560 тонн, а в 1906 р. – 2035 тонн цукру-піску. Під час революції у 1905-1906 рр. на заводі відбулися страйки робітників, через що підприємство тричі зупинялося і не працювало 40 днів. Тоді ж завод разом з економією та винокурнею було розграбовано селянами навколишніх сіл. 1906 р. завод припинив економічну діяльність, хоча ще згадується у 1914 р. Очолював його тоді А. А. Добровольський. Заступником директора був Л. І. Сухомлин, хіміком – В. А. Добровольський. В роки революції та громадянської війни (1917-1921 рр.) майно заводу остаточно було розграбовано. Нині на його території знаходиться психоневрологічний диспансер [49].

Важко позначилися на роботі корюківських цукрозаводів події І-ї Світової війни, революції 1917 р. та громадянської війни. 16 листопада 1917 р. управляючий заводами Симиренко повідомляв владу про насильницьке захоплення селянами Охроміївської, Холменської волостей Сосницького повіту, сіл Орлівки Новгород-Сіверського та Кирилівки Новозибківського повітів лісів та інвентаря Товариства. Причому розграбовувалося не лише майно Товариства, а й майно службовців. Починалася справжня анархія, зарадити якій тогочасна влада вже не могла [50].

У березні 1918 р. Корюківку окупували німецькі війська. До грудня 1918 р. з заводів було вивезено до 700 тис. пудів цукру. Зі встановленням радянської влади заводи було націоналізовано. З квітня 1919 р. до роботи приступив рафінадний завод. Працюючи на минулорічній сировині, він щоденно випускав по 2,4 тис. пудів цукру [51]. Незабаром цей завод припинив роботу. Влітку 1920 р. заводський ветлікар Клієнтов попереджав керівництво заводів про випадки падежу заводської робочої худоби (коней та волів) на грунті голоду та важкої праці. На підставі цього голова колегії заводоуправління прохав Сосницький повітовий продовольчий комітет забезпечити заводську худобу вівсом та сіном [52]. 25 серпня того ж року Сосницьким повітовим земвідділом було вирішено відвести землі для вирощування цукрового буряка на хуторі Баранівка (нині в межах міста) та 120 десятин по дорозі з Корюківки на хутір Хворости (нині міський мікрорайон Милейки). Крім того по 10 десятин сінокосу виділялося в урочищах Лебехове, Метлиця, Вертеч та Гуринівці. У 1921 р. через відсутність сировини і необхідність реконструкції обидва заводи було поставлено на консервацію [53]. Робітникам з Олексіївки було наділено заводську землю ділянками по 0,13 та 0,06 десятин під городи [54].

При заводі ще у 1918 р. було відкрито ще одну школу – семирічку. Станом на 1922 р. в обох заводських школах працювало 15 вчителів, займалося 475 учнів. Ще у 1921 р. 1193 члени спілки цукровиків не знали грамоти. Для них було створено школу лікнепу. На початку 20-х років при заводі відкриваються клуб, бібліотека, дитячий будинок. Покращуються побутові умови цукровиків. На 1926 р. для них було споруджено 76 житлових будинків, лазню, пральню[56].

У 1934 р. на Корюківському рафінадному заводі працювало 310 чоловік (робітники, службовці та ІТР). Очолював підприємство Пустовойтов Андріан Порфірович, призначений директором того ж року. За соціальним походженням сам він був з робітників. Серед іншого керівництва згадуються заступник директора Пединовський Лев Ілліч, головний інженер Тиксон Георгій Георгійович, старший хімік Тугай Йосип Єрмолайович, начальник цеху Барановський Євген Степанович. В, основному усі вони були нещодавно призначені на свої посади Серед робітничих спеціальностей згадуються такі як слюсар, мідник, формоправ, тесля, казаняр і т. ін. Добовий випуск рафінаду зріс до 3725 центнерів. Як паливо використовувався торф, торфорозробки проводилися заводом [57].

З 1935 р. на заводі, як і по всій країні розгортається стаханівський рух. Передовиками виробництва були К. М. Рябчун, Н. Г. Гунара, О. С. Римар, У. І. Мойсієнко. Директора заводу А. П. Пустовойтова за високі виробничі показники нагороджено орденом Леніна. З виробництва і якості продукції Корюківський цукрозавод посідав друге місце у Радянському Союзі, за сезон 1939/40 рр. було вироблено 40 тис. тон цукру [58].

За свідченнями старожилів, директорами заводу перед німецько-радянською війною працювали Пілецький, Казенюк. Головним інженером на той час був, вже згадуваний раніше, уродженець села Чорнотичі Євген Степанович Барановський (1904-?), який в роки окупації служив бургомістром Корюківки. Директори мешкали у будинку по вул. К. Маркса, де нині алея. Головним бухгалтером працював Семен Титович Рябцев (помер у 1946 р.). Його син Володимир завідував заводським гаражем. У мікрорайоні Чорний хутір знаходилося підсобне господарство заводу, в т. ч. стайні.

Науменко Андрій Миколайович – науковий співробітник Корюківського історичного музею.
15300, Чернігівська обл., м. Корюківка, вул. Кошового, 109. Тел.: 066-1716443

Команда сайту "Корюківка Наше Місто" висловлює щиру вдячність Науменку Андрію Миколайовичу – науковому співробітнику Корюківського історичного музею, автору дослідження про історію рідного краю за наданий матеріал.

Телефонний довідник Корюківського району