НЕ РОЗВАГАМИ ЄДИНИМИ… МИ НЕ МАЄМО ПРАВА ЗАБУВАТИ ТРАГІЧНУ ІСТОРІЮ СВОЄЇ КРАЇНИ
На жаль, Корюківська березнева трагедія 1943 року була й досі залишається за лаштунками української історії, хоча знищення за три дні (1-2-3 березня) німецькими загарбниками та їхніми посіпаками понад 6 700 мирних жителів Корюківки на Нюрнберзькому процесі названо наймасштабнішою трагедією в Другій світовій війні.
Зовсім недавно довелося відвідати місто свого дитинства й ранньої юності, яке заховалося у ще й досі розкішних лісах Чернігівщини. Це містечко Корюківка. Для більшості українців ця назва або не скаже зовсім нічого, або ж викличе згадку про якісні шпалери, адже вони продаються практично в кожному будівельному магазині. Та зараз хотілося б дещо сказати зовсім не про промисловість Корюківщини, а про вшанування пам’яті безвинно загиблих під час Другої світової війни мешканців цього міста. Так, місце, де мав би вже бути цей меморіальний комплекс, є, стоять інформаційні щити, і навіть є ознаки того, що будівництво колись було розпочате. Але меморіального комплексу як такого й досі немає.
Чому так сталося? Не виділено обіцяних ще за минулих часів коштів? Чи кошти були виділені, але не вся сума? Чи, може, комусь здається, що на сьогодні цей меморіальний комплекс не такий уже й важливий? Мовляв, стільки десятиліть про трагедію ніхто не знав, то додаткових п’ять-десять років нічого вже не змінять? ...
Часи змінилися. Але корюківська трагедія з невідомих причин і надалі залишається невідомою навіть в Україні, хоча в нормальних країнах дні, коли відбувалися такі події, зазвичай стають датами національного вшанування пам’яті загиблих. Але це десь, а не у нас... Якщо на побудову меморіалу немає обіцяних минулою владою коштів, то, можливо, прийшов час звернутися за допомогою до місцевих бізнесменів? Треба сказати чесно ...,
